-Ой, Іринко, Іринко… Так і будеш ти все життя одна. З таким то характером. Той не подобається, той заробляє мало… – казала Олена Василівна доньці. – Так і не побачу я, мабуть, внуків…
-Мамо, ну що ти знову починаєш. Я тепер що, за першого зустрічного маю заміж виходити, якщо тобі так онуків хочеться? А щодо дітей зараз проблем нема…
-Ні, не за першого зустрічного. Але треба якоюсь простішою бути… А то й народжувати вже пізно буде.
Ірині було тридцять п’ять і їй не щастило з чоловіками.
Чи то вона надто планку високо підняла, чи то й справді мужики всі траплялися якісь не такі. Невідповідні, чи що…
Ірина з недавніх пір перестала думати про те, щоб вийти заміж і створити сім’ю.
Її все частіше почала навідувати думка, щоб просто народити дитину. Для себе, так би мовити. А що такого? Є ж мами розлучені. А вона буде мати одиначка. Залишилося тільки знайти кандидата…
Ірина зайнялася пошуками.
Чоловіків серед знайомих і друзів вона одразу ж відкинула.
Вона чудово їх усіх знала. І на роль батька вони не підходили.
Зареєструвалася на сайтах знайомств, але невдовзі зрозуміла, що це зовсім не те… Там все несерйозно.
Тоді вона почала ходити в музеї, виставки, кіно… І невдовзі її пошуки завершилися успіхом і вона зустріла, як їй здалося, підходящого чоловіка.
Високий, темно-русявий юнак з білосніжною усмішкою їй навіть сподобався.
Але вона швидко відкинула цю думку. Їй був потрібен не чоловік, а малюк…
Вони почали зустрічатися. Якщо їхали додому, то тільки до нього.
Андрій, так звали парубка, був розлучений, у нього був семирічний син.
Вона спеціально заводила розмову про його родичів, розпитувала про бабусь, дідусів. Чи немає родичів, які любили гульбанити. Отримавши вичерпну інформацію, Іра заспокоїлася. Він був тим, кого вона шукала!
-Ірино, ти де? Приїжджаю до тебе вже вдруге, а тебе вдома нема. Не ночуєш зовсім? Чи ти знайшла когось? Давай розповідай! – розпитувала мама.
Ірина мовчала…
А через два місяці вона зробила тест на і деякий час, не вірячи своєму щастю, дивилася на дві смужки…
Здійснилося! Вона буде мамою!
Вийшовши з лікарні, Ірина написала Андрієві коротке повідомлення.
Мовляв, не люблю я тебе, у мене є інший, прощавай і не шукай мене…
Потім Ірина купила гарний торт, продукти в магазині і поїхала до матері.
-Мамо, ти не повіриш! – з порога почала вона. – Я маю тобі дещо сказати. Ти станеш бабусею!
-Слава тобі Господи! – Олена Василівна перехрестилася. – Я вже думала ти ніколи заміж не вийдеш. Хоч на старості років онуків побавлю. Ой, а коли ти мене зі своїм обранцем познайомиш?
-А нема з ким знайомити, мамо! – діловито сказала Ірина.
Олена Василівна аж присіла на стільчик.
-Як це нема, доню?
-Я заміж не збираюся, я дитину хочу народити і все. Для себе, – заявила Ірина. – Все, тема закрита.
-Як для себе, Ірочко? Якщо чоловік хороший, треба його брати! Терміново! Поки не забрав ніхто. А дитина народиться? Ти що зовсім? Безбатченків хочеш? – обурилася Олена Василівна.
-Мамо, я сама розберуся зі своїм життям. Гаразд? Все, розмова закінчена, – сказала Ірина і зібралася додому.
-Доню, я звичайно розумію, що ти по своєму зробиш. Але дивись, як би не пошкодувати потім. Я ось тебе одна виховувала. А це тяжко…
…Ірина насолоджувалася кожним днем, прислухаючись до життя, що було всередині. Вона пом’якшала і стала ніжніша. Це помітила і мама, і її подруги.
-Іро, ти прямо сяєш вся. Ніби промінчики з тебе йдуть. Як сонечко… – казали їй подруги.
А Ірина, на свій подив, стала ближчою до матері. І якщо вони раніше більше години не могли бути разом, щоб не посваритися, то зараз Ірина без роздратування вислуховувала її поради і навіть настанови з приводу дитини… Всі не вірили своїм очам. Чи та це була норовлива Ірина?
Ірина народила сина. Вдома накрили невеликий столик і у дуже маленькому колі відзначили цю подію. Ірина, дві її найвірніші подруги і Олена Василівна.
-Іро, а давай на вихідних до нас на дачу, га? У нас повітря свіже, тиша… Я одна зовсім, чоловік у відрядженні… Відпочинеш, а я з Іванком допоможу. Га? – запропонувала раптом подружка Галя.
-А чому б і ні? – усміхнулася Ірина.
У вихідні Галя заїхала за нею на машині, вони завантажили в багажник необхідні дитячі та Ірині речі і вирушили на дачу.
…А за містом була краса. Ірина гуляла і з задоволенням вдихала сільське, свіже повітря. Навколо була тиша. Вона й не могла подумати, що їй так буде добре тут.
-Ірина?!? – вона почула за спиною знайомий голос і різко обернулася.
Перед нею стояв Андрій…
-Ти що тут робиш? – здивовано запитала вона. – Мене шукаєш? Так?
-Я? Шукаю? З чого це? У мене тут бабуся живе. Ось приїхав допомогти. Сто років не був тут, ледве вибрався. І тут така зустріч… А ти… Це твоя дитина? Скільки ж ми не бачилися, га? Ти одружилася, Іро? – сипав він запитаннями.
А Ірині хотілося піти…
Вона щось квапливо пробурмотіла і просто пішла від нього в будинок. А він стояв і ще довго дивився у її бік…
Увечері Ірина, вклавши сина спати, сіла з подругою чаювати. Вони розмовляли про те, про се і не помітили, як на вулиці опустився теплий, літній вечір… Раптом пролунав стукіт у двері і Галя пішла відчиняти. Коли Ірина обернулася, вона побачила на порозі Андрія.
-Ірина, послухай мене. Я все знаю. Я знаю, що це мій син. Я правда не розумію, чому ти тоді пішла. Але сподіваюся, що ти мені все це розповіси. Я сподіваюся, що у нас буде багато часу. Я люблю тебе і прошу стати моєю дружиною. Благаю, дай мені шанс… Один…
-Ти! Це ти! Ти все підлаштувала, так? Ех ти! Але як ти дізналася? – Ірина встала зі стільця і дивилася на подругу.
-Ірино! Вибач, але я не могла інакше. Я не могла спокійно дивитися, як дві людини, які створені одна для одної, отаке роблять зі своїм життям. Я бачила вас якось разом.
Було видно, які ви щасливі вдвох. Я одразу впізнала Андрія. Він онук нашої сусідки, бабусі Надії.
А вона дружить із моєю мамою. Потім, коли ти вирішила народжувати сама, я все зрозуміла. І ми всі разом – я, бабуся Надія і моя мама, домовилися і влаштували так, щоб і ти приїхала і Андрій. Якось так…
Ірина спідлоба дивилася на цих двох, які без її відома втрутилися в її життя і від обурення не знала що сказати. Слів не було.
-І ще, подруго. Послухай мене. Краще спробувати і пошкодувати, ніж потім пошкодувати, що не спробувала. Запам’ятай це… – сказала Галя і вийшла з кімнати…
…Минуло півроку. По вулиці йдуть молоді чоловік і жінка. Чоловік несе на руках сина, напрочуд схожого на тата.
Поряд іде молода жінка. Жінка вся аж сяє від щастя. У неї вільна бірюзова блузка, що приховує маленький животик.
Ще в неї блакитні очі. Вона дивиться на чоловіка з любовʼю і обожнюванням. Він у відповідь цілує її у щічку і щось шепоче на вушко. Вона сміється…
І таке трапляється. Буває трапляється те, чого вже не чекаєш. І не сподіваєшся. Кажуть, головне щиро загадати бажання. І воно обов’язково здійсниться. Напевно Ірина зробила саме так…
