Ірина Яківна нарешті зітхнула з полегшенням. Можна і про себе подумати, заслужила. Дочка в Києві, добре заробляє. Чоловік Ірини працює, а вона вже на пенсії.
Ось кажуть, що треба працювати на пенсії, а навіщо? Ірина Яківна гуляла в парку, ходила в басейн, отримувала задоволення від життя. Грошей було мало, але поки вистачало.
І тут раптом дочка її приголомшила. Спочатку Ірина нічого не зрозуміла, що говорила дочка по телефону, а потім до неї дійшло, що Оля встала перед вибором або кар’єра або дитина.
Вона завагітніла, вік уже 35 років. Звичайно, хотілося б дитину зараз народити, далі ж невідомо, що буде. А на роботі такий графік, що абсолютно нереально мати маленьку дитину самотній жінці, та й надовго йти з роботи не можна, відразу знайдуть заміну.
Або треба шукати іншу роботу і заробляти набагато більше, щоб вистачило на няню. У Ірини Яківни відразу все перевернулося в голові.
-І не думай нічого такого. Народжуй! Я допоможу, все зроблю для тебе.
Оля до останнього ходила на роботу, їздила у відрядження. Взяла невелику відпустку, приїхала до матері. Пологи пройшли спокійно, народилася дівчинка. Дочка залишила її Ірині. Вона так і сказала:
-Вибач, мамо, ти сама наполягла на цьому, бери її.
Дівчинка була криклива, зовсім маленька, але інших варіантів не було. Оля поїхала й Ірина привезла Настуню до себе додому. З чоловіком вона це не обговорювала. Той вирішив, що все це тимчасово, хоча все одно нічого не розумів, навіщо їм це крихітне немовля.
Ірина кинулася до знайомих, подруг. Разом вони якось вирішили проблему, знайшли харчування, оформили догляд. А чоловік поїхав в село. Ірина Яківна в свої 60 років мимоволі згадала себе молоду, коли у неї була маленька дочка Оля. Якось впоралася тоді, впорається і зараз.
Так вона і росла, Настуня. Чоловік ледве стримувався, на вихідні виїжджав в село, а потім одного разу сказав
-Знаєш, Ірино, я все розумію в цьому житті. З тобою ми стільки років прожили разом, але ось цього, – він вказав на немовля, – я не прийму, вибач, не розумію, я хочу просто спати ночами спокійно. Йду я від тебе…
Це що ж за вибір він запропонував Ірині Яківні – або віддати дитину в Будинок малятка або залишитися з чоловіком? Або дочка повернеться до них? Вибір був очевидний. Чоловік пішов.
Минуло три роки. Ірина Яківна розуміла, що все вона зробила правильно і натішитися не могла на свою Настуню. Та називала її мамою. Оля за 3 роки так жодного разу і не приїхала, але гроші висилала регулярно. Чоловік теж щось іноді підкидав.
Ірина Яківна балувала внучку як могла.
-Щастя ти моє, сонечко.
І все було б добре, але тут з’явилися з опіки. Мабуть сусідка донесла. Інакше незрозуміло, як вони дізналися. Заявили, що такої ситуації бути не повинно, дочка повинна бути з матір’ю. Тут же приїхала Оля і якось вони вирішили питання.
Оля вперше побачила дочку за ці три роки. А та дивився на неї як на чужу тітку і ховалася за бабусю, яку називала мамою. Оля недовго побула в рідній домівці, материнський інстинкт у неї так і не прокинувся.
У столиці були горизонти, закордонні відрядження, роман з начальником, великі перспективи.
-Коли-небудь потім я тебе, Настуню, заберу, – сказала вона малятку на прощання, – сама мене потім зрозумієш, дочко.
Настуня зрозуміла тільки одне.
-А чому мене ця тітка назвала донькою? Я ж твоя дочка?
-Звичайно, сонечко. Просто ти їй дуже сподобалася, вона тебе, напевно, полюбила. Будемо Олі посилати тепер подарунки. Давай придумаємо їй якусь казку.
І Вірочка стала складати маленьку наївну дитячу казку. Вони йшли по алеї парку. Сухорлява моложава жінка років 60 тримала за руку маленьку трирічну дівчинку, а та посміхалася, перебирала ніжками і весь час питала:
-Мамо, а що це за листочок, мамо, що це за пташка полетіла, мамо, а куди ми потім підемо..?
