-Зрозумів я тебе, Іринко! Грошей тобі тільки треба! А я ж думав, що ти мене любиш… А ти он яка… Без грошей я тобі не потрібен. Покористувалася і все тепер? На вулицю виставиш?
Дякую, дружино моя люба… Чи вже й не дружина скоро? – ображено говорив Ірі чоловік.
Іра з Дмитром одружилися чотири роки тому. Він приїхав у столицю з села, пішов на роботу, винайняв житло.
Влаштувався він нормально. На цілком пристойне життя йому вистачало. Так розмірковував Дмитро, водночас мріючи про кращі часи.
І от вони настали…
…Він познайомився з Ірою в супермаркеті. Були передноворічні дні і вони стояли у спільній, довгій черзі в касі одного з магазинів.
Від нудьги вони розмовляли про те, про се і, несподівано для себе, знайшли дуже багато спільних тем.
Знайомство біля каси продовжилося на вулиці.
Наступного дня у них зійшовся вихідний, і вони домовилися сходити в кіно.
Йшла якась комедія, вони дивилися фільм, їли попкорн і сміялися. А після кіно він запросив її на побачення. Справжнє…
Одружилися вони через три місяці і Дмитро звісно ж переїхав до Іри.
Іра мала двокімнатну квартиру у спальному районі – бабусину спадщину. Ця квартира і стала їхнім сімейним гніздечком.
-Це я, значить, меркантильна?! Ну знаєш, любий мій! Ще невідомо хто з нас меркантильний, як на те пішло! Я до мами, по Софійку, – Іра гримнула дверима і вибігла на сходи.
Коли вони почали жити з Дмитром, Іра працювала в хорошій компанії, яка займалася програмним забезпеченням і відповідно непогано заробляла.
Тому зарплата Дмитра, будучи набагато скромнішою, зовсім губилася на цьому фоні.
Але тоді це було не головне. Сім’я не знала, що таке нестача грошей. Плюс батьки Іри завжди готові були прийти на допомогу доньці.
А через три роки Іра пішла в декрет і народила Софійку. Її допомоги на дитину разом із зарплатою Дмитра, ледве вистачало на нормальне життя.
Сім’я ж то збільшилася ще на одну людину, хоч і маленьку.
Тому зрідка Іра почала приймати допомогу мами. Хоча раніше так ніколи не робила.
-Іринко, ну що ти, дитинко, візьми. Я все розумію. Дмитро скоро знайде роботу, та й ти в декреті не назавжди. І все налагодиться, не хвилюйся, – заспокоювала мама збентежену дочку, даючи їй чергові гроші.
Але нічого не налагодилося. На жаль. Дмитра скоротили і сім’я залишилася без доходу.
Декретні Іри були непогані, але цього не вистачало. Плюс сім’я вже звикла до певного рівня життя. І відмовлятися від нього не хотілося…
Дмитро почав шукати роботу. Він сидів в інтернеті, розсилав резюме, ходив на співбесіди.
Але час минав, а його пошуки не давали результатів.
-Ну що там у тебе з роботою, Дмитрику? Знайшов щось? – часто запитувала Іра у чоловіка.
-Та все не те якесь… То платять мало, то їздити далеко. Нічого, знайдеться моя робота, – сміючись, підбадьорював він дружину.
Але Іра вже мало на це сподівалася. Грошей дуже не вистачало, і їй іноді здавалося, що все, що вони так довго створювали, просто зникає на очах.
Так минув рік. Дмитрові пошуки роботи результату не давали.
За цей час він знайшов тільки одну пропозицію, де працював уже місяць.
А якось зранку, Іра прокинулася і з подивом побачила Дмитра на кухні. Він спокійно сидів і попивав собі каву.
-Дмитрику? А ти що сьогодні вихідний? – здивовано запитала вона.
-Ні, Іра. Кинув я цю контору, – сказав Дмитро наминаючи печиво і сьорбаючи каву. – Не піду більше туди. Отримав зарплатню, а там не те, що обіцяли. За такі копійки, хай вони самі працюють. Треба шукати іншу, – сказав їй чоловік, не відводячи очей від телефону.
-Ти зовсім, чи що?! Дмитре! – Іра не розуміла що відбувається. – Чому ти пішов з роботи? Це все ж таки краще, ніж нічого! У нас дочка, її годувати чим? Ми вже дожилися, що я черевики не можу дитині купити! – у розпачі говорила Іра. – Знову у мами просити, значить… Мені соромно вже!
-А що тут такого? Вона твоя мати. Хто ще допоможе, як не мати? – спокійно відповів їй чоловік.
-Ти зовсім нахабнів? Вона мати? А ти мій чоловік! І ти повинен мене забезпечувати, тим більше, коли я в декреті! – майже кричала Іра, дивуючись байдужості чоловіка.
Їй навіть здалося, що перед нею зовсім чужий чоловік. Не той, якого вона колись покохала…
Увечері вона зайшла до матері і, червоніючи, попросила грошей доньці на черевики…
Мати дала набагато більше, й Іра раптом, тримаючи ці гроші в руках, розплакалася.
Мати обняла її, почала заспокоювати:
-Ірочко, люба, що трапилося? Вдома щось? Посварилися з Дмитром? Софійка заслабла? – захвилювалася мати.
Вислухавши дочку, вона насупилась.
-Іра, він має працювати. Розбалувала ти його. Я, звичайно, хочу, щоб ви жили і у вас не було сварок. Але це не правильно. Потрібно вирішувати цю ситуацію. І терміново.
Я не про те, що ми тобі допомагаємо. Ми батьки і завжди допоможемо… Але він чоловік, батько і повинен забезпечувати сім’ю. Твій батько вже б на будь яку роботу пішов, але не дозволив би, щоб ми в чомусь потребували…
Увечері Ірина зателефонувала своєму директорові, з яким вона завжди мала дружні стосунки, з проханням повернутися на роботу.
«Компанія переживає не найкращі часи і їй треба трохи почекати з поверненням», – отримала вона зрозумілу відповідь. Але він матиме на увазі і, якщо що, подзвонить…
А наступного дня їй здалося, що удача нарешті повернулася до них обличчям!
Зателефонував батько і радісно повідомив, що на одному підприємстві, де начальником працює його приятель, відкрито непогану вакансію і він вже домовився. Дмитра вранці чекають на співбесіду.
Іра зраділа і побігла до чоловіка повідомити хорошу новину…
Вранці вона встала, нагодувала Софійку і вони пішли погуляти у сквері, поряд із будинком. У неї був чудовий настрій і вона навіть наспівувала якусь пісню.
-Відсьогодні в них почнеться нове життя! Краще життя! – думала вона.
Але її приємні думки зупинив телефонний дзвінок.
-Алло! – сказала вона в слухавку. – Привіт, тату… Як?! Не може бути! Я передзвоню тобі! – Іра поклала слухавку, взяла доньку і мало не бігом попрямувала додому.
-Дмитре!!! Чому ти не приїхав на співбесіду? Я запитую тебе! Чому? – вона ледь стримувала сльози.
Чоловік тим часом лежав у ліжку.
-Я тебе запитую! Чому ти не поїхав на співбесіду? І як ти міг підвести мого батька? – вже кричала вона.
-Іро. Не кричи на мене це раз. І я, між іншим, заслаб – це два. Але я так зрозумів, тебе це не турбує. Тобі аби гроші, так? І взагалі нічого такого не трапилося. Почекають… – ображено сказав Дмитро, простягаючи їй термометр…
Іра пішла на кухню, поставила чайник і сіла без сил на стілець. Їй хотілося плакати від образи, відчаю та розчарування…
Наступного дня вона дізналася від батька, що на це місце вже успішно взяли іншу людину. І звичайно ж, ніхто нікого не чекав і не збирався…
Після обіду, коли прокинулася Софійка, Іра, відвезла її до мами і повернулася додому.
-Значить так, любий мій. Я даю тобі тиждень, щоб ти вирішив свої проблеми. А конкретно – влаштувався на роботу! Так, так, не дивись на мене такими очима.
Мені однаково куди ти підеш і як ти це зробиш. Я знаю одне – хто хоче, той працюватиме і хто шукає – той знайде.
Я більше годувати тебе на дитячі та батьківські гроші не збираюся. Якщо через тиждень ти не почнеш працювати – тоді двері там, – Іра сіла і мовчки подивилася на чоловіка, який сидів за комп’ютером.
Він деякий час мовчав, обдумуючи сказане і нарешті повернувся до неї.
-В сенсі? Тобто ти мене виставляєш, бо я маю труднощі?! А як же сім’я, як же наша дочка? – обурено дивився на неї чоловік.
-Дмитрику, нашій дочці майже півтора роки. Скажи мені, що ти за цей час зробив для неї? Які речі купив, продукти, може, ліки? Я, наприклад, не пам’ятаю. Все купую або я, або моя мама.
Ще питання – коли ти востаннє оплачував квартиру, в якій живеш? Га? Ще аргументи навести? Я все сказала, Дмитре, – Іра дивилась на нього холодним поглядом.
А його погляд раптом змінився. З розгубленого він перетворився на злий.
-Я так і знав! Усі ви в Києві такі! Нічого просто так не робите! У мене проблеми, а ти замість того, щоб зрозуміти мене, виставляєш мене на вулицю!
Я тобі був потрібен, тільки коли гроші приносив, так? Ти… Ти… Знаєш, хто ти? У мене навіть слів немає… Меркантильна! – закінчив він і замовк.
Іра встала, пішла у спальню й увімкнувши голосніше телевізор.
Потім вона почула, як гримнули вхідні двері…
Дмитро повернувся пізно ввечері, перепросив і сказав, що все зрозумів і обов’язково вирішить цю проблему.
Ще сказав, що йому дуже шкода, що він так поводився і наговорив зайвого. І взагалі, на нього як щось найшло. Говорив він жалібно і заглядаючи їй в очі.
Іра дивилася на нього і розуміла – щось не так. Щось змінилось… Змінилося щодо неї, щодо життя. А чи він змінився? Ось важливе питання. Їй почало здаватися, що ні, не змінився, він такий і був. Просто показав їй інший бік свого “я”. І все. Але що тепер їй з усім цим робити, вона не розуміла…
Потім Іра подумала, що вранці вона вирішить, що їй робити далі.
Вона подумає про це завтра.
Але в глибині своєї душі вона вже розуміла, що зробить.
Якщо він не влаштується на роботу через тиждень і не візьметься за розум, вона виставить за двері його облізлу валізку, з якою він до неї колись переїхав…
Достатньо їй і однієї дитини… І це буде правильно…
