Інна Віталіївна відключила телефон. Очі її блищали від щастя.
– Павло, – голосно покликала вона чоловіка, – Олеся, внучка завтра приїжджає. Чуєш? Аж на три дні!
– Ой! – сполошився чоловік. – А що ти стоїш? Став тісто на пироги. Я в магазин. Вчора її улюблені цукерки завезли. Боюся, раптом розберуть.
– І ігристого захопи, – навздогін вигукнула жінка, – Свято ж.
Весь день подружжя готувалося до зустрічі. Інна Віталіївна метушилася на кухні. Павло Сергійович прибирав будинок і двір. Перестелив у її кімнаті ліжко, витер пилюку, вимив підлогу, підмів двір. Надвечір, втомлені й щасливі, вгамувалися.
– Інно, а в якій годині вона приїжджає? – схаменувся Павло Сергійович. – У нас же три рази на день автобус з міста приїжджає.
– Ой, – розгубилася жінка, – Я від радості запитати забула. Ну це таке. В нас все готове. Кожен автобус зустрінемо.
Вранці прокинулися рано. Інна Віталіївна вбралася в нову сукню та підфарбувала губи. Павло Сергійович чисто поголився і вдягнув святковий костюм.
– Інно, яка краватка краща? – розгублено запитав він.
– Світла. Вона нарядніша.
Щасливі та гарні вони вийшли з дому і неквапливо вирушили до автобусної зупинки.
– Свято у вас чи що? – висунулась через паркан сусідка. – Які ви нарядні.
– Олеся приїжджає, – з гордістю промовила Інна Віталіївна, – На три дні. Зустрічати йдемо.
– Вітаю! – усміхнулася сусідка. – Це добре.
На зупинці збирався народ. Подружжя зупинилося.
– Ви що? До міста зібралися? – зацікавився знайомий чоловік. – У гості їдете
– Внучку зустрічаємо, – щасливо відповів Павло Сергійович, – Вона у нас у Києві навчається. Рік не бачили. Ось приїжджає в гості.
– Та знаю я, – посміхнувся чоловік, – Заміж не вийшла? Сергій з сусідньої вулиці товаришував з нею. А тепер одружився. Син у нього. Що, це в дівках ще сидить?
– Рано їй ще, – підібгала губи Інна Віталіївна, – Треба спочатку інститут закінчити. А то дехто рано заміж вискочить, а потім розлучається і з дитиною до батьків на шию.
– Це ти про мою Валю? – засмутився чоловік. – Може й складеться у них. Жаль онука, без батька росте.
– Так, шкода, – зрозумівши, що сказала зайве, погодилася Інна Віталіївна, – Може помиряться ще, або хлопця доброго зустріне. Он Іван з нашої вулиці, чим не наречений? Серйозний, господарський, заробляє добре. І поряд живе.
– Вчора у кіно Валю запрошував, – підтримав розмову чоловік, – Вона не пішла. Він ще машинку дорогу дитині купив. Вони потім грали разом.
– Може й складеться все в них, – зітхнула Інна Віталіївна і задумалася.
Минуло вже понад десять років, коли до них у хату прийшла біда. Страшна біда. Єдиного сина та невістки не стало. Інна Віталіївна занедужала. Не витримала цього всього. Життя втратило всякий сенс. Врятувала її внучка.
– Бабуся, не йди, – тихо, зі сльозами на очах, вимовила вона, – Якщо тебе не стане, дідусь довго не протягне і я залишусь одна.
Інна Віталіївна глянула на внучку і зрозуміла, що жити треба заради цієї білявої дівчинки. Їй набагато важче. За один раз втратила батьків, бабуся занедужала, дід місця собі не знаходить. Треба жити!
Недуга відступала повільно. Внучка та чоловік були поруч. Усі разом перемогли. Отоді й вирішила Олеся вступати, після школи, до медичного. І обов’язково у Київ
Інна Віталіївна з чоловіком дуже засмутилися, переживали, як дівчину у Київ відпускати, але виду не подали. З першого разу внучка не вступила, повернулася в село. Вечорами сиділа за книжками та комп’ютером. На наступний рік у неї все вийшло. Подружжя дуже пишалося!
Підійшов автобус. Люди виходили та входили. Інна Віталіївна встала навшпиньки. Але, на жаль, внучка цим автобусом не приїхала.
– Не засмучуйся, – зітхнув чоловік, – Наступним приїде. Підемо зустрічати?
– Обов’язково! – сумно промовила Інна Віталіївна, – Але якщо вона поїздом їде, то повинна була встигнути на цей автобус. Хоча раптом потяг спізнився?
– Що думати? – здивувався чоловік. – Зателефонуй їй.
– Телефон вдома поспіхом забула, – знизала плечима жінка, – Повернемося, обов’язково наберу.
Додому йшли мовчки. Кожен думав про щось своє.
– Інно, – стрепенувся Павло Сергійович, – Що за машина біля наших воріт? Незнайома.
– Сталосяя щось? – Занепокоїлася жінка, – Ідемо швидше, а то мені щось недобре.
Подружжя влетіло у двір. Незнайомий хлопець, присівши навпочіпки, гладив собаку.
– Доброго дня, – схопився хлопець і почервонів, – Мене Сашко звуть.
– Що? Що з Олесею? – переживаючи вигукнула Інна Віталіївна
Хлопець розгубився.
– У будинок зайшла, – заїкаючись промимрив він, – Вона вас шукає. Ми до вас приїхали, – він змахнув у бік машини, – А вас вдома немає. Вона дуже хвилюється. Вона ж дзвонила, що приїде.
Інна Віталіївна сіла на лаву і перехрестилася.
– А Ви, перепрошую, хто? – прокашлявся Павло Сергійович і запитливо дивився на хлопця.
– Я? – Хлопець трохи зам’явся. – Наречений!
– Бабуся! Дідусь! – Внучка вискочила з дому та кинулася до них. – Де ж ви були? Я так переживала!
Через три дні внучка із нареченим поїхали у Київ. Але розлука буде недовгою. Через місяць, Інна Віталіївна та Павло Сергійович вирушать до молодих до столиці, на весілля.
