Скільки на світі самотніх людей, яких не обтяжує самотність, а навпаки.
Вони дуже люблять тишу, природу, спокійне та розмірене життя.
Ще вони дуже люблять тваринок, можуть у будинку мати кількох котів, чи песиків.
Ось такий спосіб життя і вела Інна Макарівна…
Три роки тому, коли несподівано не стало її чоловіка Володимира, їй усі говорили:
– Переїжджай до дітей, кликали ж тебе!
Але вона відмовилася, сказала, що не хоче переїжджати в інше місто. Тут памʼятники батькам і коханому чоловіку…
Вона працювала. До пенсії було ще п’ять років. Але працювала вона, не через силу, а навпаки – їй подобалася її робота.
Інна Макарівна продала свою трикімнатну квартиру Навіщо вона їй одній?
І купила в передмісті, дуже вигідно, невеликий, упорядкований будиночок, з усіма зручностями, з маленьким садом.
Вона була дуже задоволена покупкою – тепер її домашнім улюбленцям було де гуляти.
Та й сама вона вечорами часто сиділа під деревами, пила чай, спілкувалася зі своїми чотирилапими друзями.
– Добре як… – думала вона, посміхаючись.
Того літа вона чекала на канікули свою онучку, яка закінчувала перший клас.
Батьки привезуть Любочку до неї на місяць, якраз на період її відпустки.
Може, й маленького Владика, сина молодшої дочки, візьмуть. Тоді зовсім весело буде.
І здавалося, ніхто їй не потрібен, спілкування і на роботі вистачало, та ще й дзвінки від дочок щоденні.
Її подруга, Ганна Іванівна дзвонила щодня. Одним словом, життя текло розмірено, спокійно… Вірилося, що так буде завжди…
Але зовсім несподівано в її життя сталися зміни в образі нового лікаря у неї на роботі – Євгена Степановича, самотнього вдівця.
П’ятдесяти шестирічний чоловік чомусь одразу поклав око на неї, та й вона навіть не припускала, що її серце може стрепенутися після довгого життя з коханим чоловіком.
Та й взагалі – вік уже який, наче й не до кохання вже. Але це сталося!
Їй чомусь було соромно, навіть перед покійним чоловіком.
…На вихідних Інна Макарівна зібралася, купила квіти, цукерки, печиво і поїхала на цвинтар.
До батьків Інна Макарівна зайшла привітатись. Вона поклала по квіточці, налила водички у вазочки, запалила по свічці…
А потім пішла до свого Володі… Там теж усе поставила біля памʼятника і сіла на лавку – поговорити:
– Ти знаєш, Володю, я не розлюбила тебе, не забула і не зрадила, – почала Інна. – Я вже навіть не думала про те, що зможу когось полюбити, але це сталося…
Ти знаєш, любий, мабуть, не дарма кажуть – серцю не накажеш, ось якось усе так несподівано сталося… І тепер навіть не знаю, що мені робити, він заміж кличе. Та й як до цього дівчата поставляться?
Інна Макарівна ще трохи посиділа і пішла додому. А вночі їй наснився несподіваний сон.
У сні її Володя ішов по дорозі й співав:
– Кохання прийде, і щастя тебе поцілує…
Тут він до неї повернувся і серйозним голосом сказав:
– Іночко, рідна моя, так це ж чудово, що в тебе в житті з’явився той, хто замість мене про тебе піклуватися буде! Я радий, виходь за нього, він хороший! Я перевірив…
Інна Макарівна прокинулася, одразу згадала весь сон і на душі так легко і спокійно стало.
Вдень вона подзвонила дочкам і розповіла кожній і про Євгена Степановича, про те, що він кличе її заміж, і сон, у якому їхній батько задоволений тим, що вона буде не одна.
Вона здивувалася, що обидві дочки були двома руками за її заміжжя і запрошували приїхати до них у гості.
Інна Макарівна сказала:
– Спочатку ви до нас на весілля, вірніше, на сімейний вечір, а потім ми до вас…
Після обіду Інна вирішила сходити в церкву, поставити свічку чоловікові і сказати спасибі за те, що дав відповідь, на її запитання.
А коли жінка вийшла на вулицю, то почула пісню, яка лунала у дворі в сусідів:
– Кохання прийде, і щастя тебе поцілує…