– І де ти так довго ходив? – долинув голос дружини, коли Ігор увійшов до будинку.
– Черги в магазині, – відповів Ігор.
– А телефону, значить, не маєш! Міг би подзвонити, щоб ми тут не хвилювалися! – Аліна вийшла до коридору.
– А ви хвилювалися? – запитав Ігор, знімаючи взуття.
– Ось ще! Я хвилюватимуся! – Аліна похитала головою. – Ти дорослий чоловік! Сильний та самостійний! Що з тобою могло статися?
– Тоді чого дзвонити? – знизав плечима Ігор і, взявши пакети, пішов на кухню.
– А раптом ти щось забудеш купити? – Аліна пішла слідом.
– Ти взагалі не знала, що я в магазин збирався, – відповів Ігор.
– Але ж у тебе розуму вистачило туди зайти! Сам же знаєш, що в хаті ні хліба, ні молока нема!
– Знаю, – відповів Ігор, розраховуючи, що розмова на цьому закінчиться.
– А ти купив солі?
Ігор виставив на стіл коробку із сіллю.
– А масло?
Дві пачки вершкового масла лягли поряд із сіллю.
– А соняшникова де?
– Аліна, п’ятилітрова пляшка під столом стоїть! – відповів Ігор. – Що це за допит?
– Перевірка твоєї пильності, – Аліна посміхнулася і пішла до кімнати.
«Поки що пронесло, — подумав він. – Ну, щоб і надалі так було!»
Вечеря чекала на плиті. Їв Ігор на самоті. Аліна після шести дотримувалася чергової дієти, а доньки строго вечеряли о сьомій. Годинник показував половину дев’ятої.
«А колись за стіл завжди разом сідали, – зітхнув Ігор. – Але зараз краще так…»
Найкращим варіантом цього вечора було – посидіти на кухні, доки Аліна не засне.
А потім тихенько лягти біля неї, щоб новий день приніс інший настрій.
– Ігоре! Скільки там можна сидіти? – гукнула Аліна з кімнати.
“Не пощастило …” – Ігор пішов у кімнату, не знаючи, чого чекати.
– Зізнайся, ти мене більше не любиш? – запитала Аліна, ледь Ігор увійшов до кімнати.
– Люблю, – відповів Ігор. – А що?
Даремно він це запитав.
– Ні, нічого! – хмикнула Аліна. – Ти просто зовсім перестав приділяти мені час! Я, звичайно, розумію, що ти працюєш, але й про сім’ю не слід забувати!
– Я пам’ятаю, – промовив Ігор.
– І що ти пам’ятаєш? – поцікавилася Аліна. – А я вже й не пам’ятаю, коли ти востаннє мені квіти дарував!
– Минулого тижня, – тихо відповів Ігор.
– О, Господи! Ти ці чахлі три трояндочки квітами вважаєш? – вигукнула Аліна. – Звичайно, яке кохання, такі й квіти!
– Аліна, ну не треба!
– Що “не треба”? – запитала Аліна.
– Давай не сваритися! Ну, нормально все було! – у голосі Ігора почулися прохальні нотки.
– Що і коли у нас було нормально? І що це за слово, нормально? Ми – сім’я! У нас має бути все добре або чудово! А нормально – це норма? І хто цю норму встановив? Ти? І яка у тебе норма? Ігоре! Ти слухаєш мене чи ні?
А Ігор уже загубився у потоці думок дружини.
– Аліна, пробач мені! Я виправлюсь! Слово честі, я буду хорошим чоловіком!
– Гаразд, – відповіла вона. – Скажи донькам, щоб вкладалися, а я поки що постіль постелю!
Поки Ігор укладав дочок і готувався до сну сам, задумався:
«А з чого я, власне, вибачався? А головне, за що? І яким добрим чоловіком я збираюся стати, якщо я вже добрий чоловік? Мене навіть теща любить та поважає!»
– Послухай, Аліна, – Ігор, насупившись, увійшов до спальні, – коли вже закінчаться твої наїзди?
– Це ще що? – Запитала вона, збиваючи подушку.
– А ось це! Спочатку ти мене звинуватила, що я затримався у магазині, хоч ти навіть мені не казала, що туди треба зайти! А туди треба було зайти! Потім покупки перевіряла, як під час обшуку! І знову висувала претензії незрозуміло за що!
І ці твої «любиш – не любиш»! Це взагалі чистої води профанація! А про квіти, кохана, вже кому-кому, а тобі я квіти дарую постійно!
– І в чому ти мене звинувачуєш? – запитала Аліна.
– Я? – Ігор широко розплющив очі. – Я не звинувачую, я прямим тестом говорю, вистачить мені тріпати нерви! Я не залізний! І терпіння вже закінчується!
– Господи, один раз у мене був поганий настрій, а ти вже цілу сцену закотив! – обурилася Аліна, відкинувши подушку. – Ні, спитати! Дорога, може, щось трапилося? А ти мені тут вимовляти почав!
– Аліна, перестань! – Ігор заперечливо похитав головою. – Настрій у тебе поганий не один раз у житті, а регулярно три-чотири рази на тиждень!
І ти ж щоразу мене до нервового тику доводиш!
Так от, я хочу тебе попередити, продовжиш у тому ж дусі, піду до бісової матері!
– Ага, і свекрусі привіт передай! – засміялася Аліна.
– Все! – Ігор відвернувся. – Це була остання крапля!
– Ігоре! – крізь сльози вигукнула Аліна.
– Іду ночувати на кухню, – кивнувши, сказав Ігор. – Піду вранці! Тож до ранку в тебе є час подумати над своєю поведінкою! Думай, а не істерії!
Влаштовуючись на розкладачку, Ігор чув, як Аліна дзвонила тещі і плакала їй у слухавку.
На душі, звісно, було погано, бо любив її, але терпіти її перепади настрою не було ніяких сил.
***
Аліна завжди була емоційною дівчиною. На тлі своїх подружок вона виділялася енергією та життєвою силою. Цим вона Ігоря і підкорила.
Але, одна річ, коли молоді люди зустрічаються, і зовсім інше, коли живуть разом.
Перепади настрою Аліни тримали Ігора в такому тонусі, що будь-якої миті часу він був готовий заспокоювати дружину, що плаче, або в танці розділити невгамовну радість.
Веселе було в них життя.
Навіть сусід, з яким була суміжна стінка, іноді зупиняв Ігоря на майданчику і питав:
– За що вона вчора на тебе сварилася?
– Ну, за деякі особливості сімейного життя, – відмахувався Ігор. – Ми вже помирились!
– Як ви помирились, весь під’їзд чув! У вас там що, коні? – питав Федір.
– Ні, це ми танцювали!
– Знаєш, сусіде, танець – це не ваше!
Згодом примирення переносилися на наступний день. А потім у них відпала всяка потреба.
Коли Аліна мала поганий настрій, сварка починалася на порожньому місці. Вигуки, сльози, притензії у всіх гріхах.
А наступного дня, коли вектор змінював напрямок, про вчорашню сварку ніхто не згадував. Посмішки, веселощі, плани на вихідні.
Роки минали. Народилася перша дочка, потім друга. А життя, як йшлося, так і йшло.
Тільки з роками Ігорові ставало все складніше стримуватись, коли Аліна зривала на ньому свій поганий настрій.
Та й радість, якою вона намагалася поділитись, дещо втомлювала.
– Чого додому не йдеш? – спитав сусід, що проходив повз.
– Повітрям дихаю, – відповів Ігор.
– Обманюєш! Вчора ти теж увечері в альтанці сидів! Чи не забагато тобі повітря? – сусід підморгнув.
– Ноги додому не йдуть, – зізнався Ігор.
– Твоя знову громи та блискавки метає? – спитав Федір.
– А хто її знає, – знизавши плечима, відповів Ігор. – Мені вже що одне, що інше, все одно! Ні сил, ні бажання!
– Ти б пояснив дружині, що ти молодшим не стаєш! Я пояснив своїй! Тепер вона емоції на подруг зливає, а вдома тиша!
– Моїй пояснювати марно, – махнув рукою Ігор. – Не любив би, пішов і не переживав!
– Тобто, ти закриватимеш очі, поки вона тобі останні нерви на витріпає?
– Ну, мабуть, – відповів Ігор, – або доки не розлюблю…
Якщо взяти спільне тло, то дні сварок компенсувалися днями радості. Одне на одне виходило терпимо. Іноді бувало, що дні гарного настрою тривали тижнями, а похмурі лише зрідка прослизали.
Так і позитивні емоції не такі руйнівні, хоч і втомлюєшся від них. Але втома від хорошого набагато краща, ніж від сварок та претензій.
Старшій дочці виповнилося шістнадцять, молодшій – дванадцять. І сорокарічний рубіж у Ігоря залишився позаду.
Ні, не постарів він раніше часу. Іноді сам включався у радісний настрій дружини. Підтримував, коли тій було сумно.
І намагався не відповідати на шпильки, коли Аліна перебувала у чорній тузі чи роздратуванні.
Гармонія, якщо можна це так назвати, все ж була у шлюбі. А потім, якось різко, Аліни настрій пішов у негатив і звідти не повертався.
День у день Ігорові діставалося за все на світі. При цьому претензії сипалися, як із рогу достатку. А фантазія Аліни не знала кордонів.
Терпіти Ігору ставало дедалі складніше. Відсидки у дворі, затримки на роботі, багатогодинні вигули магазинами не вберігали Ігоря від чергового витка поганого настрою дружини.
***
Спав Ігор і не чув, якими словами сварила чоловіка Аліна, плачучи в слухавку. А коли сльози зникли, Ігорові варто було б і послухати.
– Мамо, я сама не зрозумію! І чекаю на нього з роботи, і вечерю приготувала. А як він приходить, так бісить, сил немає!
А як скаже що, то я не можу спокійно відповісти! Так і тягне його зачепити! І сама ж розумію, не винен він, а не можу стриматися!
Соромно, мамо, потім! Намагаюся вибачення попросити, а з язика нові образи злітають! Може, й добре, що він піти вирішив?
Ні, не хочу, щоб він ішов! Кохаю його! А спокійно – не виходить!
Але Ігор не чув, спав сном сном праведника.
А о другій годині ночі його розбудив дзвінок у двері. Оскільки кухня була ближчою до вхідних дверей, ніж спальня, де спала Аліна, Ігор сам відчинив двері.
– Здрастуйте! – промовив Ігор, дивлячись на тещу з тестем.
– Борисе! – скомандувала теща. – Ти з Ігорем на кухню, а я поки що з донькою поговорю!
Тесть повів Ігоря на кухню і зачинив двері.
– А ви, вибачте чому прийшли… – Ігор почухав брову.
– Віра Григорівна сказала, сидіти тихо, – сказав тесть, – отже, сидимо тихо.
Через двадцять хвилин у кухню увійшла теща, сіла на поданий чоловіком табурет і сказала:
– Доньку, значить, залишити вирішив? Тобі її претензії набридли?
– Віро Григорівно, я б з радістю залишився, просто дістала вона мене! Не можу так більше! – відповів Ігор, ховаючи погляд.
– А до мене чому не прийшов? Я ж її мати! Я ж знаю свою дочку!
– Так у Аліни завжди було, то вгору, то вниз. А зараз, чогось, увесь час униз. Так вона навіть слухати не хоче, одразу на сварку переходить!
– До мене треба було одразу йти! Я ці вибрики всі знаю! Одразу, до речі, здогадалася!
– Вона мене розлюбила? – припустив Ігор.
– Гірше! – теща тягла паузу. – Вагітна вона! Отже, відхід із сім’ї скасовується!
А краще згадай, на яких каруселях вона тебе покатала, коли перші дві доньки носила!
– Не дай Боже! – Ігор зблід.
– Вже дав! – засміялася Віра Григорівна. – Ви не чекали, тому й не припустили! Так що, потерпи трохи її гойдалки, а потім, якщо на тебе сваритиметься дуже, мені відразу дзвони!
Я її втихомирю моментом! Від мене Борис тричі йшов, я чарівні слова знаю! А щастя вам буде! Я душею чую!