Недільний ранок розпочався як завжди. Ігор прокинувся о пів на дев’яту і відразу вловив аромат свіжозвареної кави. Настрій був чудовим. Вихідний день нікуди не потрібно поспішати. Можна повалятися в ліжку, а потім піти на кухню і випити чашечку смачної кави, доки Таїса готує сніданок.
Цікаво, чим сьогодні вона його побалує? Ігор давно звик, що у вихідні дружина завжди готувала на сніданок щось особливо смачне. Минулої неділі це були сирники під найніжнішим сметанним соусом. Адже в дитинстві він не любив сир і страви з нього, але Таїса завдяки своїм кулінарним здібностям переконала його переглянути свої погляди на цей продукт.
На відміну від Ігоря, котрий любив у вихідні дні поспати довше, Таїса завжди вставала рано. Ось уже понад десять років вона щоранку починала з пробіжки. Бігала за будь-якої погоди, за винятком тих днів, коли йшов сильний дощ або була хуртовина. Ігор дивувався її силою волі. Навіть у вихідний день виходити вранці на пробіжку замість того, щоб повалятися в теплій постільці … Він на такі подвиги був не здатний, хоча дружина і намагалася кілька разів долучити його до спільного бігу вранці.
Ігор спробував ще трохи поспати, але йому не вдалося. Тоді він підвівся з ліжка і пройшов на кухню. Таїсія клопотала біля плити і, судячи із запаху, знову готувала черговий кулінарний шедевр.
– Доброго ранку! – сказав Ігор.
– Привіт! – весело відповіла дружина. – Сьогодні такий ранок чудовий. Тепло, безвітряно. Краса!
– Вірю, – відповів Ігор і в цей момент помітив біля кухонного столу маленьку пухнасту грудочку. – Хто це?
– Кошеня! – відповіла Таїса.
– Це я бачу, але звідки воно у нас?
– Знайшла його у парку. Біжу та бачу, що біля клумби сидить це маленьке диво. Я зупинилася, підійшла до нього, а він так жалібно замяякав. І саме двірник поряд був, сказав, що з учорашнього дня кошеня в парку. Хтось приніс його та залишив. Мені так шкода стало цього малюка, що я взяла його та принесла додому. Молочком поки напоїла, потім схожу в зоомагазин, потрібно купити корм для кошенят, та й лоток, наповнювач.
– Ти хочеш сказати, що кошеня залишається у нас? – невдоволено спитав Ігор.
– А ти проти?
– Не знаю, – знизав плечима Ігор. – У нас ніколи не жили домашні тварини.
– Не жили, я ніколи раніше і не думала про те, щоб взяти в будинок кішку чи собаку. Якось не до того було. Діти росли. А останнім часом відчуваю, що сумно іноді на душі. Діти виросли, мають своє життя. А мені раптом захотілося про когось дбати.
– А я не рахуюся? – трохи скривджено запитав Ігор. – Про мене дбай.
– Це само собою, я і дбаю про тебе. Але… Загалом, не змогла я пройти повз це маленьке.
– Хоч би порадилася…
– Ну, ти ж спав ще, я не стала тобі дзвонити. То ти не згоден з тим, щоб у нас жило кошеня?
– Не знаю, Таїсо. Це ж шерсть буде по всьому будинку.
– Я пилососитиму щодня, не переживай… Ну ти подивися на нього, який він гарненький і беззахисний…
Ігор глянув на кошеня і відчув, як різко зіпсувався настрій. Він не розумів, що саме було причиною. Те, що дружина поставила його перед фактом, не порадившись, або він просто не любив котів і не хотів, щоб вони жили у їхній квартирі.
Ігор мовчки вийшов із кухні, вмився, і почав натягувати джинси та футболку.
– Ти кудись збирався? – Запитала дружина.
– Так, хочу пройтись. Сама ж сказала, що погода чудова.
– А як же сніданок? У мене майже все готове.
– Потім поїм, – досить різко відповів чоловік.
– Ти що, образився на мене через кошеня? – Запитала Таїсія.
Ігор знову нічого не відповів дружині, взув у коридорі кросівки та вийшов із квартири.
Погода, справді, була чудова, і чоловік пішов у той самий парк, що розташований неподалік їхнього будинку. Він трохи пройшовся по доріжках, а потім сів на лавку і задумався.
Вони з Таїсою одружилися молодими і прожили в шлюбі вже двадцять шість років. Виростили двох дітей. Максим, старший син, закінчив інститут і вже два роки працював. Донька Тетяна навчалася в іншому місті, до того ж підробляла, тож до батьків приїжджала рідко.
Спочатку, коли діти роз’їхалися, здавалося, що будинок спорожнів, потім Ігор звик. І Таїса, як йому здавалося, звикла. Обидва працювали, вечорами кожен займався своїми справами. У вихідні іноді ходили в гості до друзів чи запрошували до себе. Зрідка вибиралися у кіно. Таїса не раз пропонувала сходити в театр, але Ігор до театрального мистецтва був байдужий і не погоджувався, пропонуючи дружині сходити до театру з кимось із подруг. Таїса тільки зітхала. Подруги ходили до театру з чоловіками, і їй так хотілося, а Ігор ні в яку…
Ігореві завжди здавалося, що вони добре живуть. Правильно. Як і має бути. Дітей виростили, тепер можна й собі пожити. Йому подобалося, як Таїса дбає про нього. У шафі завжди чекали чисті та випрасовані сорочки, вранці сніданок, після роботи смачна й вечеря. Таїса була чудовою господаркою. І дружиною гарною. Завжди радилася з ним, а як же інакше, адже він чоловік, голова сім’ї… І тут це кошеня… Ну навіщо вона його притягла? Хіба мало на вулиці бездомних кішок, всіх тепер додому нести… Дбати їй, бачите, про когось захотілося… Мало турбот у неї хіба…
Ігор сидів, занурений у свої думки, коли повз нього не поспішаючи пройшов немолодий сивий чоловік, який котив інвал1дний в1зок. У кол-ясці сиділа жінка такого ж віку із заплющеними очима. Мабуть, вона спала. Ігор уважно подивився на них і побачив, що з рук жінки випав якийсь предмет. Сивий чоловік, не помітивши цього, пішов далі. Ігор підвівся і підняв те, що впустила жінка, це був футляр з-під окулярів. Наздогнавши цю пару, Ігор сказав:
– Вибачте, ви загубили це.
– О дякую! – Вигукнув чоловік, зупинившись. – Катруся, мабуть, заснула, і випустила, а я й не помітив. Спасибі вам велике!
– Це ваша дружина? Що з нею? – спитав Ігор, і тут же подумки лаяв себе за нетактовність. Навіщо він виявляє цікавість і лізе не до своєї справи.
Але його співрозмовник і не думав ображатись, він дружелюбно відповів:
– Так, це моя кохана Катруся. З нею травилася біла вже п’ятий рік як не ходить вона… Ми так любимо гуляти в цьому парку, – і сумно зітхнувши, додав, – колись гуляли тут, тримаючись за руки, тепер так. Але що поробиш, все одно моя Катруся для мене найкраща.
– Вибачте, – відповів Ігор.
– Та за що ви вибачаєтеся? – щиро здивувався чоловік. – Все гаразд. Ще раз дякую.
З цими словами чоловік нахилився над дружиною, дбайливо поправив плед, яким були вкриті її ноги та повільно пішов далі.
Ігор дивився йому вслід як заворожений, стільки кохання та тепла було в очах і голосі цієї незнайомої людини, коли він говорив про свою дружину. А з якою ніжністю він поправив плед…
Перебуваючи під враженням від побаченого, Ігор знову присів на лавку, і зараз просигналив телефон. Чоловік побачив, що надійшло повідомлення від дружини. “Повертайся додому, кошеня забрала сусідка…”, – прочитав він. І тут Ігор відчув себе таким егоїстом. Та що це він справді? Як дитина повівся. Образився на Таїсу за те, що вона, не порадившись, принесла в будинок кошеня… Пішов, залишивши її одну… І Таїса, щоб не сваритися з ним, вирішила віддати кошеня сусідці. Який він… Позбавив дружину радості.
У цей момент Ігор так виразно побачив себе збоку. Таїса все їхнє спільне життя тільки й робить, що поступається йому, дбає, підлаштовується під його інтереси та бажання. А він? Що він робить для дружини? Звичайно, він її не ображає, після роботи поспішає додому, заробляє гроші… Але коли він востаннє казав їй лагідні слова? Чи допоміг по дому? Він навіть у театр відмовляється з нею сходити, говорячи, що йому це нецікаво. Чому не можна хоч раз забути, що хочеться йому і порадувати дружину? Її турботу він сприймає, як належне і ніколи не дякує за смачну їжу та чисті сорочки.
Ігор підвівся і рішучим кроком попрямував до будинку, дорогою він заскочив у квітковий павільйон і купив букет улюблених квітів Таїси.
Коли він увійшов до квартири, то застав дружину на кухні. Вона сиділа на стільці, а на колінах у неї лежало кошеня. Таїса гладила його, а по обличчю котилися сльози. Побачивши чоловіка, жінка сказала:
– Сусідка спочатку погодилася його взяти, а потім прийшла і принесла назад, сказала, що дочка породистого хоче. Вуличний їм не потрібен… Я не знаю, куди його влаштувати.
– Нікуди не треба його прилаштовувати, хай живе у нас, – відповів Ігор.
– Правда? Ти не проти? – очі Таїси, сповнені сліз, засяяли від радості.
– Правда. Вибач мені, моя хороша, я не мав рації… Почекай, у мене дещо є для тебе.
Чоловік вийшов і за кілька секунд повернувся з букетом квітів.
– Це тобі, не плач, будь ласка. Я дуже тебе люблю.
– Дякую, – тихо відповіла Таїса. Вона була сильно здивована і розчулена, Ігор ніколи не дарував їй квіти без приводу, тільки у свята. А освідчення в коханні вона не чула від нього вже багато років. Вона взяла букет, вдихнула його аромат, і її обличчя засяяло від щастя.
– Зараз поставлю квіти у вазу, нагодую тебе і піду до зоомагазину, – сказала Таїса.
– А давай разом сходимо? – Запропонував Ігор.
– Давай! – Зраділа дружина і вийшла з кухні.
А Ігор узяв на руки кошеня зі словами:
– Ну що, чудо, давай знайомитися, якщо вже ми разом будемо жити.
***
Випадкова зустріч у парку переконала Ігора по-іншому поглянути на свої стосунки з дружиною та зрозуміти, наскільки дорога вона йому насправді. І як важливо говорити своїм близьким теплі слова та дарувати їм радість. Просто так, бо любиш…
