Повернувшись із роботи, Ігор одразу помітив, що дружина чимось засмучена. Віра кришила овочі на салат, але її думки були десь далеко.
– Розповідай, що сталося, – сказав він.
– Мама приходила, – відповіла Віра.
– Вона все ніяк не може заспокоїтись? – запитав чоловік.
Віра кивнула головою, сіла на стілець і, закривши обличчя руками, заплакала.
– Даремно ти їй все розповіла. Хоча хто знав, що вона так відреагує. Дивно – ніби не у двадцять першому столітті живе, а за часів середньовіччя.
Справа в тому, що тиждень тому Віра поділилася з матір’ю радістю: вони з Ігором зробили процедуру штучного запліднення. Нарешті після кількох років обстеження та процедур вони отримали можливість народити свою дитину.
Мама відреагувала дивно:
– Навіщо це вам? Ви молоді, у вас все ще може вийти. Навіщо ці експерименти? Мені такий онук не потрібний.
– Мамо, але цей метод зараз наша єдина можливість! – вигукнула Віра. – Я думала, що ти підтримаєш мене і порадієш, якщо все пройде добре. У тебе ж буде ще один онук чи внучка.
– Ні. Я тобі ще раз повторюю, що такого онука я не прийму, – заявила мати. – Ви подумайте про це, перш ніж починати все це.
– А ми вже почали, мамо. Я вже вагітна. Просто ми не хотіли нікому нічого говорити, доки не будемо впевнені, що в нас вийшло. Тож через сім місяців, якщо все буде добре, вони народяться.
– Вони? – здивувалася мама.
– Так, їх буде двоє. Щоправда, поки не знаємо, чи це будуть хлопчики чи дівчатка, але нам все одно. Аби вони народилися і були здорові, – сказала Віра.
Батьки Ігора поставилися до звістки з розумінням. Більше того, вони зраділи та запропонували свою допомогу в обладнанні майбутньої дитячої.
– Як тільки з’ясується, хто народиться, я почну для онуків костюми, шапочки та пінетки в’язати, – повідомила свекруха. – Пряжі в мене повно, та й руки вже сверблять.
У будинку свекрів тепер теж оселилася радість очікування.
І все було б добре, якби не Ганна Вікторівна – мати Віри.
Вона чомусь взяла собі в голову, що штучне – це зло, і постійно приходила до дочки, коли Ігора не було вдома і вела з нею розмови, які негативно позначалися на стані Віри.
– А ти взагалі впевнена, що то будуть ваші діти? А раптом спеціалісти, щоб не псувати статистику, підсунуть вам чужих? Ось уяви, що таке станеться. Як ти з цим впораєшся? Дивись, пошкодуєш! – казала Ганна Вікторівна.
– Мамо, Ти несеш повну нісенітницю. Там працюють серйозні люди, а ти порівнюєш їх із ринковими торговцями, які прагнуть підсунути покупцеві поганий товар.
– Не віриш мені, але почекай – ти ще переконаєшся, що я маю рацію, – продовжувала «капати» на голову доньки Ганна Вікторівна. – Ти впевнена, що за цієї процедури все зробили правильно? А то подивися, як багато зараз народжується дітей з проблемами.
Після таких візитів матері Віра засмучувалася і довго не могла прийти в себе. І вона іноді думала, що вони з Ігором даремно затіяли все це.
Чоловік, бачачи, як ці розмови позначаються на стані Віри, прийшов до тещі та заборонив їй приходити до дочки та дзвонити їй.
– Мені здається, що ви поставили собі за мету: домогтися, щоб Віра не доносила дітей. Нічим іншим я ваші дії не можу пояснити. Тому я забороняю вам спілкуватися зі своєю дружиною – це погано позначається на її здоров’ї та настрої, – сказав він.
А далі сталося те, чого не чекали ні Віра, ні Ігор.
Ганна Вікторівна розповіла про все рідні, хоч Віра попросила матір зберегти таємницю.
Вірі почали дзвонити родичі.
Першою з’явилася старша сестра:
– Ну, ти, Віро, даєш! І мовчала! А ти не боїшся? Я читала в Інтернеті, що після штучного не все може проходити гладко. Що ти робитимеш?
Вірі весь день довелося відповідати на різні, іноді дуже не розумні питання, слухати страшилки, які переказували їй тітоньки та племінниці.
Коли Ігор прийшов з роботи, очі Віри були червоні від сліз. Він забрав у дружини телефон, але справа вже була зроблена: увечері їй стало зле – довелося викликати швидку.
На збереженні Віра пролежала понад два тижні. Ігор відвідував її щодня, але телефон так і не повернув. А коли дружину виписали, він привіз її не додому, а до своїх батьків.
Свекри жили у двоповерховому котеджі, тож місця було багато. А головне – тут ніхто не псував Вірі нерви. Вона відпочивала, читала книжки, гуляла у садку. А у вихідні вони з Ігором виїжджали кудись розважитись чи в дитячі магазини – купували все, що потрібно для дівчаток.
Вони вже знали, що в них будуть доньки, і навіть вигадали їм імена: Надя і Оля.
Дівчатка з’явилися на світ на два тижні раніше, ніж передбачалося. Але всупереч усім страшилкам, якими рідня лякала Віру, у них було все в порядку і зі здоров’ям, і з усім іншим. Тож незабаром Віра з дітьми опинилась у будинку свекрухи.
У свою квартиру сім’я повернулася, коли дівчаткам виповнився місяць, а Віра зміцніла і сама могла займатися дітьми.
Вона думала, що мама прийде подивитися на онучок першого ж дня, але цього не сталося. Їй ніхто навіть не зателефонував.
Наступного дня прийшла старша сестра Вікторія. Вона принесла в подарунок упаковку памперсів і два однакові костюми для дівчаток.
– Симпатичні, – сказала Віка, зазирнувши до ліжечка. – На кого схожі?
– Поки що незрозуміло, – відповіла Віра. – Підростуть, там буде видно.
– Слухай, Віро, мама запитує, чи ти цього року відзначатимеш свій день народження?
– Який день народження, Віка! Це ж зовсім скоро – дівчатам тільки по два місяці буде, а тут завалиться натовп, і хтось обов’язково з нежитем прийде. Ні. Було б улітку – тоді інша справа. Ні, цього року нам не до гостей. До того ж, двадцять дев’ять – дата не кругла.
Ганна Вікторівна таки зателефонувала Вірі, і та з нею поговорила.
Помалу стосунки стали відновлюватися, але колишньої теплоти в них не було.
– Ти не ображайся, – сказала якось Вірі мама, – Але для мене справжніми онуками назавжди залишаться діти Віки. Тому я тобі відразу скажу, що свою квартиру та дачу ми з батьком залишимо їм. Кажу заздалегідь, щоб потім не було розчарувань щодо спадщини.
– Та не треба нам нічого, – відповіла Віра. – Адже справа не в спадщині.
Їй було дуже неприємно, але вона не стала продовжувати розмову на цю тему, щоб зберегти тендітний мир.
Але й цього не вийшло.
Віра та Ігор постійно помічали, що на всіх сімейних зустрічах Ганна Вікторівна явно виділяє старших онуків. А останньою краплею стало те, що на одному із застіль вона заявила, що онуків у неї не четверо, а двоє.
Наступного дня Віра зателефонувала матері:
– Ми з Ігором поговорили та вирішили, що тобі до нас краще не приходити. І ми до вас теж не приходитимемо. Якщо ти Олю та Надю своїми внучками не вважаєш, то й бачитися тобі з ними не треба.
– Чому?
– Тому що дівчата ростуть і колись зрозуміють, що ти їх не любиш. А навіщо їм така бабуся? Нехай у них буде тільки одна бабуся і один дідусь, зате кохані та люблячі.
Вони справді перестали ходити на сімейні посиденьки.
А коли дівчаткам виповнилося чотири роки, Ігору запропонували очолити філію фірми у сусідньому місті. Вони переїхали, і питання зустрічей із ріднею саме собою відпало. Дітей це нітрохи не зачепило – у них були двоюрідні брати та сестри, тітоньки та дядечки з боку батька.
