Познайомившись з Аллою Ігорівною, Софія відразу зрозуміла, що порозумітися з майбутньою свекрухою у неї точно не вийде.
Шістдесятирічна жінка була неприємною і з поганим характером. Її грубі коментарі та постійні єхидні висловлювання нікому не подобалися. Навіть добра і спокійна Софійка так і не зуміла впоратися з собою і прийняти матір майбутнього чоловіка.
Проте Микола і сам не особливо хотів спілкуватися зі своєю матір’ю. Алла Ігорівна зробила все, щоб відштовхнути від себе свого сина.
– Іноді мені здається, що я їй нерідний, – щоразу казав чоловік, коли сварився з матір’ю.
– Не звертай на неї уваги. Навіщо тріпати собі нерви? Якщо Алла Ігорівна не хоче змінюватися, то й тобі не варто підлаштовуватися, – Софія, вже ставши дружиною Миколи, постійно намагалася переконати чоловіка не спілкуватися з матір’ю. Жінка бачила, як чоловік переживає. Вона хотіла, щоб він жив вільно та щасливо, але чоловік не міг відвернутися від мами, вважаючи це підступністю.
– Вона мене виховала сама, розумієш? Батько нас покинув, коли мені й року не було. Тому я не можу припинити спілкування з нею. Почуття провини не дозволить це зробити.
– Це почуття провини тобі Алла Ігорівна і прищепила! Ніхто їй не заважав одружуватися вдруге і народити ще дітей. Натомість вона включила режим жалості до себе і звинувачувала тебе у всіх своїх нещастях. Хіба це по–материнськи? Хіба так чинять, коли люблять?
Під час таких відвертих розмов Микола завжди розумно хитав головою і з усім погоджувався з дружиною. Але коли Алла Ігорівна знову дзвонила йому і просила виконати якесь чергове неймовірне, недолуге чи зовсім марне прохання, він кидав усі справи і біг до матері. Чоловік розумів, що якщо він відмовить або просто не візьме слухавку, то вона знову дорікатиме йому за невдячність і безсердечність.
– Софійко, мама вчора дзвонила, – обережно сказав Микола. – Вона запросила нас на вечерю.
– Що твоя мама знову йде на той світ? – з ледве вловимою усмішкою відповіла Софійка.
Такі “останні вечері” були новою фішкою свекрухи. Вона їх вигадала близько року тому. З того часу жінка раз на два місяці запрошувала сина з невісткою на вечерю, за якими розповідала, як у неї все погано зі здоров’ям, і, можливо, це їхня остання зустріч.
– Ми підемо? – Відповів питанням на питання чоловік.
– Ходімо, – втомлено видихнула Софія.
Вона хоч і не хотіла зустрічатися зі свекрухою, але без її присутності Алла Ігорівна стала б із подвоєною силою насідати на Миколу. Можливо, вона б умовила його перебратися ближче до неї, або знайти роботу біля її будинку, щоб постійно бути “під рукою”. Такі розмови діяли на нерви Миколі. Потім Софійці доводилося заспокоювати чоловіка і переконувати його припинити спілкування з мамою.
І все ж таки відмовитися від зустрічі вони не могли.
Вечеря в квартирі Алли Ігорівни, на диво, пройшла благополучно, якщо не вважати, що свекруха випадково вилила чай Софійці на одяг. Проте обійшлося все досить легко. Потім господиня навіть не коментувала зовнішній вигляд невістки і не дорікала їй за те, що вона привезла дуже мало гостинців. Цього вечора Софія вирішила, що свекруха справді занедужала і тепер намагається налагодити стосунки із сином, щоб той не залишив її на самоті. Але наступного дня Софійка зрозуміла, що помилилась.
– Здається, я забула каблучку в твоєї мами, – заявила Софійка, висипавши весь вміст сумочки. – Мабуть, вона лишилася у ванній. Я знімала її, коли поралася з одягом.
– Це та, що тобі батько подарував? – поцікавився Микола. – Зателефонуй їй, скажи, нехай прибере, щоб не загубилася. На тижні заїду і заберу.
– Ні, не треба тобі зайвий раз до мами їздити. Я сама до неї поїду.
Цілий день Софія намагалася додзвонитися до свекрухи. Зазвичай Алла Ігорівна одразу брала слухавку, а того дня чомусь категорично відмовлялася підходити до телефону. Але наполеглива невістка все–таки досягла свого. Подарунок батька був їй дуже дорогий, і вона хотіла якнайшвидше повернути його.
– Алло Ігорівно, привіт! Цілий день намагаюся додзвонитися до вас. З вами все гаразд?
– Все нормально, Софійко. Були деякі справи. А ти що хотіла?
– Учора залишила у вас золоту каблучку у ванній. Ви її не знаходили випадково?
– А, цю з білим камінчиком, яка? Знаходила. Увечері прибрала її подалі, щоб у злив не покотилася.
– Як добре, що ви її знайшли. Днями заїду і заберу. Так звикла до каблучки на руці, що тепер без неї незвично.
– Добре, тільки про гроші не забудь.
– Які гроші? – Не зрозуміла Софійка.
– Як які? За каблучку. Ти думала, я тобі її просто так віддам? Я її знайшла і прибрала, щоби не загубилася. А могла сказати, що нічого не було. Пішла б і здала б у ломбард. Проте я туди вже ходила. Показала твою каблучку фахівцю. Він мені назвав пристойну суму, але тобі, так вже й бути, віддам за половину вартості.
– У яком сенсі? Це ж моя каблучка, – приголомшена Софія не знала, як реагувати на слова свекрухи. Спершу вона подумала, що це якийсь чорний гумор, але Алла Ігорівна навіть не думала з нею жартувати.
– Каблучка твоя, але знайдена воно у моїй квартирі. Кажу, я могла взагалі сказати, що нічого не знаходила. Тепер викуповуй її в мене, або здам її в ломбард. Так, мені навіть вигідніше буде.
Продовжувати цю розмову було безглуздо. Софія навіть не попрощалася зі свекрухою, а просто поклала слухавку. Іти на повідку у Алли Ігорівни жінка не збиралася. Відклавши телефон убік, Софійка відразу підійшла до чоловіка і описала те, що щойно запропонувала їй його мама.
– Що-о-о?! – Микола не повірив Софійці. – Вона попросила платню за каблучку? Ти жартуєш?
– Якби ж! Я теж спочатку подумала, що в Алли Ігорівни раптово з’явилося почуття гумору, але вона говорила про це цілком серйозно!
– Не може цього бути! – похитав головою чоловік. Він знав, що його мати не найбільш душевна людина, але щоб вимагати гроші у дружини за батьківський подарунок…
– І що мені робити? Ця каблучка мені дуже дорога, як пам’ять. А раптом мама справді її в ломбард віднесе?
– Не хвилюйся, нічого вона не віднесе. Зараз я до неї з’їжджу.
Софійка хотіла теж поїхати до свекрухи разом із чоловіком, але Микола попросив її цього не робити. Чоловік був такий невдоволений, що не хотів сваритися з нею при дружині.
Коли він увійшов у квартиру Алли Ігорівни, то одразу простягнув руку і строго видав:
– Давай сюди каблучку!
– Яку каблучку?
– Мамо, припини грати в ігри! – стиснувши зуби, прошипів Микола. – Поверни прикрасу Софійки. Це подарунок її покійного батька. Як ти взагалі додумалася до такого? Як можна було вимагати гроші? Чи ти спеціально вилила той чай? Це було твоїм планом?
– А що таке? – незворушно знизала плечем жінка. – Якщо ти мені не допомагаєш грошима, то доводиться по-різному викручуватись.
– Викручуватись?! – Микола побілів. – Ти у своєму розумі? Наші стосунки і так на межі! Ти хочеш, щоб я перестав з тобою спілкуватися?
– Ось вона подяка! – сказала Алла Ігорівна звичним осуджуючим тоном. – А я тобі все своє віддавала. Останню сорочку готова була пожертвувати.
– Не було такого! Досить цих казок! – Чоловік вже не витримував. У цей момент Микола був готовий на все, аби повернути прикрасу дружини.
Побачивши настрій сина Алла Ігорівна злякалася. Раніше їй завжди виходило викликати у синочка почуття провини, але тепер все було інакше. Жінка поспіхом відкрила шафу і вийняла звідти каблучку.
– На, тримай! Даремно я взагалі вас запрошувала на вечерю. Тільки витратилася, а ви навіть нормальних гостинців не привезли, – Алла Ігорівна простягла синові прикрасу.
Той, не дивлячись, схопив її і вийшов із квартири. Чоловік був такий розлючений після слів матері, що більше не міг дивитися на неї.
У машині Микола трохи заспокоївся. Він подзвонив Софійці і сказав, щоб та не переживала через каблучку.
– Ти забрав її? Покажи! Сподіваюся, ти нічого не платив мамі?
– Ні, – стого відповів чоловік. – Ось вона.
Микола підніс прикрасу до камери і продемонстрував її дружині. Але наступного моменту він зрозумів несподіване.
– Любий, але це не моя каблучка. Це взагалі якась-біжутерія.
Щойно заспокоєного чоловіка знову стало трясти від злості. Він не розумів, за що мати чинила з ним так:
– Ти впевнена?! У тебе є фото? Надішли мені. Я зараз таке влаштую…
Отримавши знімок справжньої прикраси, Микола вилетів із машини і знову побіг додому до Алли Ігорівни.
Про те, що трапилося між матір’ю та сином того дня, Софія дізналася значно пізніше.
Чоловік повернувся додому без настрою, але з каблучкою. Він віддав її дружині, а потім ліг на диван, і весь вечір пролежав у якихось роздумах.
– Що трапилося? Можеш мені розповісти? – Софійка кілька разів намагалася вивести чоловіка на розмову, але той так і не промовив жодного слова.
З цього дня спілкування між матір’ю й сином повністю припинилося.
Тільки через довгий час чоловік все ж таки розповів їй про те, що сталося.
Піднявшись на поверх матері, чоловік почав стукати у її двері.
– Відкривай! – Микола розумів, що забрати каблучку буде нелегко.
– Чого тобі? – Алла Ігорівна таки відімкнула замок.
Чоловік зайшов всередину.
– Ти що, взагалі? Навіщо ти мені це підсунула? – Микола показав біжутерію. – Поверни прикрасу Софійки!
– Та як ти смієш зі мною так розмовляти? – ахнула Алла Ігорівна і нахмурила лоба.
Цей зневажливий вираз обличчя був знайомий чоловікові.
У дитинстві він спостерігав за ним сотню разів, коли мати висловлювала своє невдоволення.
Побачивши очі сина, повні розчарування нею, Алла Ігорівна мовчки глянула на його долоню, а потім взяла і вклала в неї обручку:
– Забирай і назавжди йди звідси…
Ця сцена в коридорі кілька днів крутилась у голові Миколи. Спочатку він внутрішньо переживав, але потім за плечима наче виросли крила.
Переставши контактувати з матірʼю, справи чоловіка одразу пішли вгору.
Зміни у чоловікові помітила не лише Софія, а й усі оточуючі.
Софійка більше ніколи не нагадувала Миколі про матір, і чоловік був вдячний їй за це. Почасти його нове життя без Алли Ігорівни розпочалося саме завдяки дружині.
Якби не її забута каблучка, то чоловік досі не зміг би припинити важкі стосунки з жінкою, яка його народила…
