– Вітя, ну куди мені подіти сина? Матері не можу сплавити, я з нею не спілкуюсь. Батьку дитини, кажеш? Так він одружений, є дочка. Хоча це варіант. Він такий самий батько, як і я. Має свою фірму, гроші є. Коханий, скоро ми будемо разом, я обіцяю! Заради тебе я готова на все!
Маленький Денис, стиснувши в руках плюшевого ведмедика, сидячи на старому пошарпаному дивані, слухав, як мама в сусідній кімнаті говорить телефоном зі своїм нареченим, дядьком Віктором.
Він часто приходив до них, але не звертав уваги на хлопчика, тільки зневажливо дивився і казав сидіти в кімнаті тихо і не турбувати маму та його.
Денис був тихим, слухняним хлопчиком. Він так рідко бачив добру маму, що був радий будь-якому її слову. Рідного батька він ніколи не бачив, але знав, що він є.
Постійного житла не було, блукали по орендованих квартирах. Мама часто водила додому чоловіків, а Денис, тихенько сидів у своїй кімнаті, гортав книжки, малював, і розмовляв з ведмедиком, розповідаючи йому, що колись вони житимуть біля моря. Він бачив по телевізору, як там гарно, і мріяв побачити море, почути шум хвиль.
– Так, Денисе, збирайся! Поїдемо в одне місце зараз! Візьми улюблені іграшки, але не багато. А я поки що речі зберу, – нервово сказала мама, поговоривши телефоном.
– А куди ми поїдемо, мамо? До когось у гості? Я ведмедика візьму і м’ячик.
– Вистачить одного ведмедика! До батька в гості поїдеш! І слухайся там, не сором мене!
Склала дитячі речі у велику сумку і, взявши за руку сина, вийшла з квартири.
Їхали маршруткою. Денису було цікаво побачити тата. Ось він зрадіє, мабуть…
Осінній вітер гнав тротуаром жовте листя, коли Ольга, стискаючи маленьку долоню Дениса, підійшла до будинку Григорія, батька дитини. Хлопчик тулився до неї, не розуміючи, чому мама так міцно тримає його руку
Піднялися на потрібний поверх. Ольга натиснула кнопку дзвінка і прислухалася, приклавши вухо до дверей. Почувши кроки, засунула синові папку з документами і швидко пішла, не глянувши на Григорія.
Двері відчинив Григорій. Високий, міцний чоловік, років сорока, у довгому махровому халаті.
Денис схвильовано дивився на нього, притискаючи ведмедика до себе. Йому хотілося плакати.
– Хлопчику, ти до кого? – суворо спитав він.
– Я… До тата… Мене Денис звуть, — тихо відповів хлопчик, ховаючи очі.
– Денис?! Син Ольги? А вона сама де? Нічого не розумію… Що це в тебе? Дай сюди!
Григорій вихопив із рук хлопчика папку із документами. Суворо зсунув брови, важко зітхнув.
– Що за фокуси вона робить? Ну, заходь вже, чи що…
– Хто там, Григорій? – з кухні вийшла невисока повненька жінка, в просторій домашній сукні.
– Та ось, підкинула тут… Ольга, та сама, що народила від мене, вирішила збагрити дитину. І що мені робити з ним? – Григорій був дуже злий.
Денис гірко заплакав.
– Ну, не плач, Денисе! Ти голодний? Ходімо до кімнати, я тебе з Вірою познайомлю. Вона твоя сестра.
Денис, розмазуючи сльози по щоках, слухняно пішов за жінкою.
Ірина зітхнула. Вона знала, що її чоловік періодично зустрічається з іншими жінками, знала, що має дитину на стороні від якоїсь Ольги. Вона закривала очі на всі витівки чоловіка, бо боялася його.
Колись він був іншим. Дбайливим, люблячим. Ірина була з дитбудинку, і завжди мріяла мати сім’ю. Тож із радістю вийшла заміж за Григорія. Але ідилія тривала недовго.
Справи чоловіка пішли у гору, з’явилися гроші, і його понесло. Гулянки, жінки, часті відсутності вдома. Коли народилася дочка Вірочка, нічого не змінилося. Він втратив будь-який інтерес до дружини, але про розлучення і чути не хотів. Казавв, що забере дитину. Тож Ірина закривала очі, переживала втратити доньку.
Григорій часто сварився на дружину та дочку, був злим. Вірочка боялася тата, і намагалася менше попадатися йому на очі.
– Завтра ж оформлю його до дитбудинку! Навіщо він мені потрібний? – лютував Віктор, дивлячись на сина.
– Не смій! Ти поняття не маєш, як там, у дитбудинку! А я знаю! Він твій син, не можна від нього відмовлятися!
– Ой, тобі ж із ним жити! Яка б нормальна жінка так сказала б? Точно блаженна якась! Якщо хочеш, нехай залишається, я не збідню… Та й схожий він на мене сильно, може путнє що виросте…
Минали роки. Спочатку Денис чекав, що мама повернеться і забере його. Він вірив у це. Але дні йшли, а мами не було. Батька він боявся, той міг насваритися, особливо коли був добряче «веселий».
Його сварки часто лунали за сніданком, коли Денис не так тримав вилку, або впустив хліб. І ввечері, коли Віра, отримувала трійки, він жорстко сварив її. Діставалося всім. Ірина ж стала тихою гаванню: вона гладила Дениса по голові, коли той ховався від батька, і шепотіла: «Не бійся, синку».
– Нормальні батьки так не поводяться з дітьми! Не дорікають шматком хліба! — сказав якось Денис, коли Григорій вкотре назвав його «нахлібником».
Ірину хлопчик полюбив від щирої душі. І почав називати її мамою, через два місяці перебування. А вона була й не проти. Сестра Вірочка добре прийняла брата, вони були однолітками, разом грали, ходили до саду, потім до школи.
І ось вже випускний у школі. Денис з Вірою, ошатні, танцюють на балі випускників. Ірина, зі сльозами радості дивиться на дітей. Які ж вони вже дорослі… Григорій прийти не зміг чи не захотів. Ніхто і не засмутився.
Денис з Вірою вступили до одного інституту, на платне відділення. Григорій оплачував усі витрати. Він вважав, що на освіті не варто заощаджувати.
Якось Григорій прийшов додому і заявив дружині:
– Я йду від тебе. До молодої, гарної, життєрадісної. А ти залишайся зі своїм сумним обличчям. Потім розлучимося, поки ніколи цим займатися.
Живи у цій квартирі, я нову купив.
Ірина спокійно прийняла цю новину. Нарешті вона стане вільною!
Але Віктор не встиг розлучитися із дружиною. Його несподівано не стало. Зателефонувала його пасія і схвильованим голосом оголосила Ірині, що Григорія не стало і треба зайнятися прощанням. Вона нічого робити не буде, бо має чоловіка і дітей.
Ірина все організувала. Через півроку вступила у спадок. Заповіту не було, все відійшло Ірині та дітям.
Ірина віддала кермо влади фірмою дітям.
Вони тільки-но закінчили університет і з радістю прийняли керівництво.
Денис вирішив відкрити філію фірми за кордоном, у теплих краях, і жити там. Поруч із морем. Адже то була його мрія з дитинства.
– Мамо, поїдеш зі мною? Віра тут керуватиме фірмою, а ми з тобою там.
– Поїду, синку! Теж завжди мріяла жити біля моря… Гроші є тепер, можна ні про що не турбуватися і жити собі на втіху!
Сказано – зроблено. Денис з Іриною чекали на таксі біля під’їзду. Поруч із ними стояли великі валізи.
– Ой, синку, так хвилююся. Летіти довго, як політ перенесу?
– Та все буде добре, мамо, спатимеш.
До них підійшла незнайома жінка, пильно дивлячись на Дениса.
– Денис, це ти? Впізнаєш мене?
– Ні, а маю?
– Мабуть, маєш. Адже я мати твоя. Часто ходжу тут, сподіваючись побачити сина… Чудово виглядаєш. Згадував хоч про мене?
Денис байдуже подивився на неї.
– Спершу згадував, чекав, що мама повернеться і забере мене. А потім забув про тебе. Адже в мене була справжня мама.
Денис обійняв однією рукою Ірину.
– Вона прийняла мене, полюбила, дбала, була зі мною у важкі періоди. Оце мати. А не та, яка заради коханця готова кинути єдину дитину і не цікавитись нею.
– Віктор мене покинув і вигнав. Живу на орендованій квартирі. Тяжко мені синку, міг би й допомогти. Знаю, що Григорія не стало, і все вам перейшло. Не збідніш, якщо допоможеш матері. Адже це завдяки мені ти всього досяг. Я тебе віддала батькові.
Тут під’їхало таксі. Денис відчинив двері і допоміг Ірині сісти.
– Нічим допомогти не можу. Іди з Богом!
Денис сів у машину і вони поїхали. А слідом дивилася та, що народила, але проміняла рідну дитину на чоловіка. Вона щиро не розуміла, невже синові було шкода допомогти, дати грошей. Адже багатий став. Ось що гроші з людьми роблять.
А Денис з мамою, справжньою, доброю та щирою, їхав до своєї мрії і був щасливий!
Його ніяк не хвилювала доля жінки, яка зрадила його.
