Григорій витяг важку сумку з автобуса.
-Ох і спека цього року! – подумав він.
Чоловік озирнувся. Таке знайоме і водночас забуте місце. Потрібно подумати, де зупинитися. Йти одразу до Рити він не хотів – а раптом не зрадіє?
Звичайно, це малоймовірно, але все ж таки…
Григорій рушив доріжкою, яка вела до центру села. Там жила його троюрідна сестра. Не бачилися вони вже років десять, а то й більше, та й особливої дружби в них не було. Але ж сестра, може й пустить пожити. Добре, що дружину його колишню, Риту, Світлана недолюблювала, тому, може і вийде.
Світлана зустріла його здивованим поглядом:
-Грицю, ти що? І не впізнати тебе! Поправився!
Світлана стояла у воротах, вперши руки в боки. Форми у самої Світлани були завжди пишними, а зараз, коли за підрахунками Григорія їй було вже під п’ятдесят, вона і зовсім розповніла.
-Та ти й сама, я дивлюся, не останній хліб доїдаєш.
Григорію хотілося відповісти різкіше, але він розумів, що тоді про нічліг у сестри можна точно забути.
-Ну, я що, я по світу не бігаю, як ти. Вдома сиджу. Яким вітром ти до нас?
Гриць обернувся. Він не хотів він, щоб раніше аніж треба Рита про нього дізналася. Треба освоїтися, дізнатися про все.
-Світлано, щось ти непривітна якась? Може, в будинок запросиш? Що ж я, все на вулиці тобі розповідати буду?
-Ну, ходімо в хату. Вечеряти будеш?
-Не відмовився б.
Світлана пропустила його у двір і міцно замкнула ворота. Хоч і не прийнято на селі було замикатися, вона завжди все закривала. Навіть усі сараї на ніч на замок, хоч і двометровий паркан у неї був.
Сестра з не дуже великою охотою, але все ж таки погодилася дати йому притулок.
-Не знаю, чи правильно я роблю, ти хорошого нікому нічого не приніс… – сказала вона.
-Це ти зараз про кого? Чи не про Риту?
-І про неї, і про Іванка.
-Ти ж не любила її, що ж так поміняла думку?
-Поміняла, не поміняла, але вчинив ти погано. Як можна було залишити її одну зі слабою дитиною?
-Світлано, ну ти чого? Що ж, я життя своє мав зіпсувати через її слабу дитину?
-Так Іванко твій так само, як і її. Вона ж не залишила!
Григорій зітхнув – найменше йому потрібні були нотації від Світлани.
-Гаразд, чого переливати з пустого в порожнє? Я чув, що у Рити справи йдуть дуже непогано.
Світлана розсміялася:
-То ось чому ти повернувся! Вирішив знову чоловіком і батьком стати? Так… У Рити зараз все дуже непогано. Й Іванка вона на ноги поставила, і новий будинок збудувала, і від кавалерів відбою нема. Тож думаю, нічого в тебе не вийде.
Тут уже Грицько засміявся.
-Та ні… Ти ж не знаєш, як Рита мене любила, як ноги мені цілувала, аби не залишав її… Я кілька днів у тебе побуду, освоюся. Ось побачиш, вона від щастя стрибатиме, коли дізнається, що я вирішив повернутися до них.
Світлана дивилася на нього і задумливо посміхалася:
-Скільки тебе не було? – запитала вона.
-Десять років.
-Ну, я подивлюся. Люди і за один день можуть змінитися.
Григорій почав розпитувати сестру, як це так Рита піднятися зуміла.
-Та я не знаю точно. Тут у нас чутки всілякі, а до пуття ніхто нічого не знає. Рита після того, як ти поїхав, не спілкувалася тут ні з ким. Жила замкнуто, а потім поїхала.
Повернулася, років зо три вже минуло, одразу ж новий будинок на ділянці будувати почала, а вже тільки потім ми побачили, що Іванко видужав. Намагалися запитати, тільки не каже нічого. Живе, і в наш магазин рідко ходить, все більше в місто. У машину стрибає, і поїхала.
-У неї що й машина є? – здивувався Грицько.
-Є. Красива така, червона…
Григорій був не просто здивований. Рита завжди тихенькою була, він і вибирав собі дружину, щоб усякі родичі жити не заважали. Коли дізнався, що вона з дитячого будинку, одразу зробив пропозицію. Вона була красива, подобалася йому…
Жили вони непогано, якби не Іванко. Син народився, все як у всіх. А коли був маленький, років п’ять, мабуть, йому було якось дуже невдало оступився, і все… Заслаб і зліг…
Рита одразу осіла вдома. Хоча яке там вдома? Більше часу вона проводила у лікарні із сином. А всі витрати на лягли на плечі Грицька. Він старався. Цілих три роки, але скільки ж можна? Йому тоді тільки тридцять виповнилося, такий вік, коли хочеться жити. Кілька разів він намагався пояснити Риті, що ніякі процедури не допоможуть.
-Рито, та зрозумій ти, нарешті, якщо одразу нічого не змогли зробити, то тепер уже точно не зможуть. Навіщо безглуздо переводити гроші?
-Що ти говориш? Грицю! Це ж наш син, треба братися за будь-яку можливість. За будь-яку, розумієш?
-Розумію… Але я не розумію, чому я з ранку до ночі маю працювати, а навіть нових штанів купити не можу.
Рита злегка здивувалася.
-У тебе ціла шафа одягу. Невже тобі мало?
-Рито, я ще молодий, а працюю просто у повітря. Не знаю, чи довго я так зможу.
Григорій не помітив, що все це чув Іван. Виправдовуватися він не став. Нехай знає і не плекає марних надій.
А через два тижні, коли він повернувся з міста, куди їздив іноді відпочивати, то вирішив, що досить. У нього вже рік там була коханка. Без дітей, із власною квартирою. Не писана красуня, звичайно, але нічого така.
Будинок цей вони з Ритою разом купували і ремонтували теж разом. Так що Григорій вирішив і розсудив, що залишить будинок Іванку і Риті, і ніхто нікому нічого не винен.
До розмови він готувався ретельно. Поки Рита з Іванком прогулювалась селом, уздовж річки катала його, Григорій збирав речі.
Гроші, які Рита збирала на чергові процедури, він також забрав. Взагалі, це він їх сам і заробляв. Що там вони одержують? Допомогу копійчану? Ну, це ж кумедно. У нього все було готове, коли Рита з Іванком повернулися додому.
Рита одразу на валізи подивилася:
-А що, ти зібрався кудись? – здивовано запитала вона.
-Так, Рито, я йду. Не можу я так жити. Скільки можна? Працюю, працюю, а толку ніякого. Я на таке життя не підписувався!
Рита ахнула і аж присіла на крісло.
-Як же так? А ми? Як же ми будемо жити? Через два місяці на нас чекають у Києві, обіцяли, що цього разу процедури точно допоможуть…
-Рито, що ти таке кажеш? Ну скільки можна вже вірити в ці нісенітниці?
-Не йди, я прошу, не йди. Тільки не зараз, будь ласка, – заплакала Рита.
-Мамо, не треба, не треба, мамо. Нехай іде… – раптом сказав Іванко.
Грицько ступив до порога. Зупинився.
-Гроші я там забрав… Це я заробляв, тож і взяв. Мені теж із чогось жити треба починати. На аліменти не подавай, бо заберу половину будинку!
Рита закричала, а він поспішив вийти. Не хотілося йому слухати її.
Коли Грицько зачиняв двері, то обернувся і зустрівся очима з сином. То був не дитячий погляд. У ньому читалася злість. Григорію навіть не по собі стало від цього погляду.
Поки він згадував все це, то так розхвилювався, що й заснути одразу не зміг, незважаючи на те, що Світлана роздобрилася і навіть ігристе дістала.
-Мамо, ти не бачила мою флешку?
-Ні, Іванку, не бачила. До вісімнадцяти років можна навчитися класти свої речі на місце?
-Ну мамо…
Рита з усмішкою дивилася на сина. Вимахав, вищий за неї на голову. Красень, розумник. Вона пишалася своїм сином, та й трошки собою. Адже вона його не тільки народила, а ще й виховала.
-Іванку, ти маму не слухай, ми зараз все знайдемо.
Іванко посміхнувся старенькій:
-Ось завжди ти, бабо Ніно, мене підтримаєш!
Чомусь одразу прийшли спогади. Як вони залишилися без грошей, як Рита шукала спосіб заробити. Їй було тоді тільки двадцять вісім.
Ніколи вона не намагалася згадувати, через що пройшла. Ніколи.
Іван майже три роки провів у центрі для таких дітей, як він, а Рита поїхала заробляти гроші. За кордон. Не знайшла іншого способу, тож працювала на рибному заводі.
Як працювала і як жила, краще нікому й не знати…
І щоб вона там заробила, невідомо, але зустріла одну жінку вже у віці. Вона теж була з України і давно жила за кордоном, знімаючи невелику кімнатку неподалік від роботи. От вона й допомогла їй.
Вислухавши історію Рити, та через тиждень прийшла і принесла гроші. Грошей було стільки, що вистачило б на все, що потрібно синові! Вона одразу сказала:
-Навіть не думай відмовлятися. В мене нікого немає. Я ці гроші заробила, відкладала… Та нема вже в мене нікого. Не стане мене так невідомо кому ці гроші й дістануться. А тобі на сина треба. Їдь.
Рита взяла гроші й поїхала. Сина поставили на ноги, а через рік Рита повернулася і забрала Ніну Сергіївну до себе.
Бабуся плакала, мало не руки їй цілувала. Говорила, що сім’ю знайшла. Так і жили тепер утрьох…
У дворі раптом загавкав песик. Хтось постукав у ворота.
-Хто це ще там прийшов? – здивувалася Рита.
-Я подивлюся, мамо, сказав Іванко.
Він побіг надвір. Рита вийшла слідом і застигла. З того боку хвіртки стояв Грицько. Вона швидко глянула на Іванка. Очі темні, на обличчі злість.
-Іванку… Іди від гріха… – сказала вона синові.
Рита підійшла до хвіртки.
-Яким вітром?
-Привіт, Рито…
-Чого приїхав, запитую? – відповіла Рита.
-Ну, чого ти так? У будинок запросила б, я ж не чужа людина.
-Ти не чужа? Ти чужий за всіх чужих.
-Навіщо ти так? Ну вийшло так… Але ж я повернувся, а ти наче й не рада. Я ж знаю, що незаміжня, значить, чекала…
-Грицю, ти серйозно? Ти вирішив, що можна через стільки років після того, як ти таке зробив, просто повернутися?
-Ну, а що я зробив? Що, я тебе питаю? Он, живеш приспівуючи, все в тебе добре. І взагалі… Це і мій будинок теж!
-Це ще чого? – Рита навіть розгубилася.
-Як це чого? Дім же у нас спільний був!
-Грицю… – Рита не знаходила слів.
-Іди! Який спільний? Ти взяв гроші, які були на процедури дитині, ти залишив нас у такому становищі, що нікому не побажаєш, ти не платив жодної копійки на сина! Як язик у тебе повертається?
-А що ти хотіла? Що? Мені теж десь треба жити!
Рита побачила поряд із собою сина.
-Іди, і ніколи не наближайся до нашого будинку! – сказав Іван.
Гриць застиг, а потім сказав:
-Іди, коли дорослі розмовляють!
Гриць взявся рукою за хвіртку. Він був задоволений собою. Звичайно, зовсім не такого прийому він чекав, але просто так він не піде, хай хоча б компенсацію платять. Його виставили геть, без будь якої допомоги. І куди йому тепер?
Але тут поруч з Іванком з’явилася бабуся.
-Це ще хтось така? – подумав Гриць.
-Не треба, внучику. Я зараз сама!
Вона взяла відро води, яке стояло неподалік і просто вилила на Гриця.
Гриць підстрибнув, а баба Ніна, посміхаючись, сказала:
-Вважай, бо як не підеш, то граблі візьму!
Гриць вискочив за хвіртку і побіг тікати.
Він обернувся і показав кулак. Всього чого завгодно він міг очікувати, але не такого прийому!
Більше Грицька в селі ніколи не бачили…
