– Ганнусю! – раптом почувся позаду такий знайомий чоловічий голос.
Ганна здригнулася, втягла голову в плечі, і, боячись обертатися, поспішила тротуаром далі.
– Ганнусю, та зупинись ти! Це ж точно – ти!
Ганна додала ходу, але чоловіча рука торкнулася її за плече.
– Ганнусю, ну ти чого?! Це ж я, Віктор!
Ганна, зібравшись із силами, різко обернулася, і не вірячи своїм очам, прошепотіла:
– Господи, Вікторе… А я думала, мені твій голос ввижається… Але… Як же ж так? Цього ж не може бути…
– Чого не може бути? – колишній чоловік, майже як у молодості, посміхався їй веселою життєрадісною посмішкою. – Хіба я не маю права повернутися до свого рідного міста?
– Звідки повернутись? – все дивувалася Ганна. – Тебе ж не стало… Мені так сказали…
– Як це не стало?! – Віктора аж очі вирячив від такої новини. – Мене?!
– Ну так. Через пів року, після того як ми з тобою розлучилися і ти поїхав у Львів, мені твій друг сказав, що ти… – вона зробила паузу, і все–таки закінчила фразу: – Ти дуже гульбанив в чужому місті і тебе не стало… Знайшли під парканом .
– Хто тобі таке міг сказати?! – ахнув Віктор.
– Іван. Твій найкращий друг. Адже він, коли ти поїхав, став навколо мене павичем ходити, клинці до мене підбивати. Але я йому швидко дала відкоша. Ось він мені й сказав про тебе таке.
– От же ж «друг»! – засміявся Віктор. – Значить, він не жартував, коли ми прощалися з ним.
– Що означає – жартував?
– Та так. Говорив, ось ти Ганну залишив, а я її підберу. Начебто жартома сказав, але й сам мені з того часу не дзвонив, і на мої дзвінки теж не відповідав.
Хоч я йому номер телефону написав.
Я навіть не знаю, де він зараз і що з ним.
– Так його не стало, – знизала плечима Ганна. – Давно вже. Років п’ять, як його поховали.
– Треба ж… – обличчя Віктора стало серйозним. – Не стало… А міг би ще жити. Які наші роки… Так… – і він знову посміхнувся. – Скільки років минуло, як ми з тобою розлучилися, а ти така сама. Красуня!
– Та годі тобі, – засміялася Ганна і махнула рукою. – Звичайна я.
– Я чув від своїх, ти вийшла заміж. – Віктор дивився на неї з теплом, ніби ніяк не міг налюбуватись на свою колишню дружину. – І діти в тебе є. Ніби двоє?
– Ага, двоє, – закивала Ганна. – Виросли вже, самі розлетілися по своїх гніздечках. Я тепер бабуся. Двічі.
– Ого! А чоловік як поживає?
– Добре поживає, – посміхнулася вона. – Але вже в іншій родині. Я тепер вільна жінка.
– Он як. Зрозуміло, – Віктор теж закивав. – Які ми, таки, нерозумні, мужики. Все шукаємо чогось, не помічаючи, що все, що шукаємо, ми вже маємо. Воно вже давно поряд.
– А ти чого повернувся? – запитала Ганна. – У справах, чи так?
— Назавжди я повернувся, Ганнусю. Назовсім, – він гірко зітхнув. – Дружину я нещодавно поховав, і вирішив додому податися. На батьківщину. А якщо чесно – не подобається мені там.
Лікарі кажуть, клімат для мене не дуже підходить. Вік, і таке інше.
До речі, і в моєї дружини ті ж проблеми були. Я її намагався тягнути звідти, відчував, що треба швидше місце проживання міняти.
Тільки куди там… Вона ж у мене корінна львівʼянка. Не можу, каже, без мого улюбленого міста й дня прожити. Ось і… – на очах у Віктора блиснули сльози. – Так … Тепер ходжу вулицями молодості, любуюся, думаю, в якому районі квартиру купити.
За тридцять років усе так змінилося. Може, ти порадиш, у якому районі мені гніздечко звити?
– А ти зараз де зупинився? – поцікавилася Ганна.
– У готелі, де ж іще.
– Хіба не у родичів?!
– Та ти що? – скривився Віктор. – Навіщо це? Ти ж знаєш, я тягарем не люблю бути. У родичів своє життя. А тут я на голову ще. Це неправильно. І для чоловіка соромно.
– А в мене не хочеш пожити? – запитала раптом Ганна й одразу сама злякалася своєї пропозиції, і тому додала: – Квартирантом…
Віктор розгубився, навіть трохи зніяковів, потім тяжко зітхнув.
– Я б, може, й хотів би, Ганнусю, але… Почуття провини перед тобою не дозволяє цього.
– Якої ще провини? – здивувалася Ганна.
– Звичайної, – знизав плечима Віктор. – Я ж тебе тридцять років тому кинув. І тому буду вічно перед тобою винним.
– Та ти що?! – дивною усмішкою посміхнулася Ганна. – Це ж я тебе змусила мене покинути. Я ж сама винна. Я ж тобі того вечора такого наговорила. Та після таких слів будь який мужик піде.
– Чогось я не пам’ятаю за тобою нічого такого, – уперто захитав головою Віктор. – Тільки за собою пам’ятаю.
– І що ти пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, як я, нерозумний, валізу квапливо зібрав і пішов… Вночі. Потім, звісно, пошкодував, але вже було пізно…
– А я тоді зраділа, що ти пішов, – засміялася Ганна. – Думала, почну нове життя… І почала… А потім каялася…
– Що, справді?.. – несміливо спитав Віктор. – Значить, у ти на мене образи не тримаєш?
– Ні звичайно! – Ганна з ніжністю подивилася на колишнього чоловіка, бо їй на серці раптом стало так добре, майже як у молодості. – Який же ти, Вікторе, все ж таки дивовижний… Зовсім ти за ці роки не змінився. Хіба тільки посивів. Перебирайся ти до мене. Прямо сьогодні. У мене вільна кімната для тебе є. Нащо тобі по орендах поневірятися? Га? Ти ж, хоч і колишній чоловік, але якась, та й рідня!
– А я тобі не буду тягарем?
– Якби був тягарем, то невже б я тебе покликала. Мені теж одній вдома вечорами так «весело», що вити хочеться!
– Ну, якщо так, тоді… – Віктор несміливо взяв її за руку. – Тоді ходімо в готель по мою валізу?
– По ту саму? З якою ти тоді від мене пішов?! – засміялась Ганна.
Віктор теж засміявся, і вони бадьоро пішли тротуаром, з відчуттям того, що вони ніби ніколи й не розлучалися…