Іван дивився на Ганну, чекаючи відповідь на своє запитання. Він трохи хмурив брови, як завжди робив, коли був задумливий. Взагалі він завжди був емоційним, все можна було прочитати на його обличчі: хвилювання, радість, страх. І ніби всі ці почуття він відчував прямо зараз.
Ганна досі не могла звикнути до того, що не одна. Що поруч із нею, здавалося б, така чужа і, водночас, така рідна людина. Простий, якийсь навіть кумедний, із вічно доброю усмішкою на обличчі.
Він увірвався в її життя так швидко, і продовжував наповнювати це життя фарбами. То запропонує кудись поїхати на вихідні, то весь день вони дивляться цілий сезон серіалу, то раптом несподівано їдуть на інший кінець міста, щоб подивитися на лебедів у ставку. Бо Іван чув, що вони туди прилетіли.
Він любив Ганну, швидше за все, насправді любив. Вона теж відчувала щось велике всередині. Але це “щось” було не про ванільних зайчиків на кухні вранці. Це щось було сповнене сумніву: чи назавжди вони разом, чи він незабаром стане лише спогадом?
І ось сьогодні, рівно на шостому місяці знайомства, він сказав ці слова, від яких у Ганни всередині все перевернулося.
– Ганно, може, спробуємо жити разом? Ну зовсім-зовсім… Не гостьовий шлюб, а справжнє спільне життя, – сказав він, явно хвилюючись.
Ганна впустила ложку в чашку. Гарячий чай поповз по пальцях, але вона навіть не ворухнулася. В голові раптом забігали якісь думки: Він завжди буде тут? Я не буду більше одна? Невже підуть мої довгі ранкові книжкові ритуали?
– Ти як, Ганно? – знову спитав він. – Адже я… Я серйозно.
Звичайно, він був серйозним. Його голос тремтів, ніби він пропонував не просто співжиття, а таємну місію.
Ганна підвела очі.
– Іване … не впевнена, що готова.
Ось так, чесно та одразу. Несподівано це і страшно.
Ганна бачила, як він здивувався. Стиснув руки в кулак, відвернувся.
– Чому? — спитав він майже пошепки.
Ось так просто: чому? І як йому, дорослому чоловікові, розповісти, що кохання — не завжди про «доброго ранку» і «яку смачну вечерю ти приготувала»? Як Ганна могла йому пояснити, що для неї нічна тиша є частиною її самої, і вона не готова втратити цю дорогоцінну свободу, хай навіть заради нього. Потім колись, але не зараз.
Іван сів навпроти, зчепивши пальці та уважно дивлячись на дівчину. У його очах — ціла купа питань, образи… навіть страху. Ганна раптом зрозуміла, як складно йому самому далося це рішення.
– Півроку, Ганно … Адже це вже щось. А ми все на валізах. Я просто… Хочу стати ближчим, – він розвів руками. – Прокидатися поруч, разом готувати вечерю, дивитися безглузді серіали вечорами.
Це прозвучало м’яко, навіть тепло. І трохи бентежно.
– Іване, розумієш … тобі, напевно, все просто. Але мені важливо бути самою собою, навіть якщо поряд є ти.
– Я не забороняю тобі бути собою! – обурився він.
Ганна розуміла, що не забороняє. Але що буде, коли з’являться нові обов’язки купити хліб, розібрати білизну, винести сміття? Адже зараз вона могла не мити посуд на ніч, не прасувати постіль, не думати, що хтось образиться через розкидані книги або гори волосся у ванній. А якщо вони раптом почнуть жити разом, то все зміниться.
– Ти не розумієш… – спробувала пояснити Ганна. – Спільне життя – це не лише поцілунки вранці. Це ж… побут, Іване! Хто митиме підлогу? Хто готуватиме? Хто першим здасться, якщо захоче самотності?
Він хмикнув, відкинувся на спинку стільця, раптом ніби подорослішавши на кілька років. Задумливо потер підборіддя.
– Ну, як хто… Разом робитимемо. Ти не думай, я теж і готувати можу і прибрати. Іноді. Ну, якщо чесно, щось ресторанне я не вмію, але ж я можу навчитися, – спробував пожартувати Іван. – Ми ж можемо поділити все навпіл.
Смішно. Ганна знала, що Івна вважав макарони з сиром шедевром гастрономії, а звичайний суп у нього перетворювався на густу кашу. На мить вона уявила, як вони стоять біля плити і сперечаються, хто останній купував молоко, а хто вчора знову забув прибрати тарілки. Протяги, котяча шерсть на подушках, чиїсь забуті шкарпетки на батареї.
Ганна похитала головою, намагаючись позбавитися цієї картинки, яку послужливо підкинув їй її мозок.
– Мені здається, ділити побут – найскладніше.
Він засмутився, а Ганні стало страшно. Раптом її слова настільки його образили, що він взагалі захоче припинити стосунки? Раптом, вона щойно зруйнувала все?
Іван мовчав довго. Потім спитав тихо:
– А може… я тобі не такий уже потрібний? Може, ти мене насправді не любиш?
Ось цього вона чекала найменше.
– Ти що, Іване, – похитала Ганна головою. – Я тебе кохаю… але я люблю ще й себе, свою тишу. Свободу.
– Ну… якщо ти скажеш, що тобі потрібен ще місяць-два, я почекаю. Тільки, будь ласка, подумай про це. Для мене це важливе.
Ганна зітхнула, а потім із легкою усмішкою кивнула чоловікові.
– Обіцяю, – відповіла вона тихо, наче боялася злякати власні думки. – Якщо зважуся, ти дізнаєшся першим.
Але Ганна не могла обманювати – ні його, ні себе. Адже якщо одного разу скаже «гаразд, давай», а сама раптом почне тужити одиночними вечорами, коли можна валятися на дивані в старій майці і їсти готову їжу … Що тоді? Розчарує і його, і себе.
Іван пішов, а дівчина вирішила відволіктися від цих думок, які крутилися в голові.
– Наталко, привіт, зайнята? – запитала вона по телефону у подруги, вимальовуючи невидимі візерунки пальцем на скатертині.
– Ні, вільна.
– Не хочеш у гості заглянути?
– Та я із задоволенням. Сталося щось? – схаменулась Наталка.
– Ну, як сказати…
Подруга приїхала за годину. В квартиру Ганни, поки що особисто її. Звісно, якщо вони зберуться з Іваном жити разом, мабуть вона переїде до нього. Але чи почуватиметься вона там такою ж господаркою, як і тут?
Спочатку просто балакали, про все на світі. А потім Ганна все ж таки розповіла, що її турбує.
– Іван запропонував жити разом. Зненацька, так? – хмикнула вона, подивившись у вікно.
– Ну чому ж? Іван тебе любить, це було очікувано, – відповіла Наталка.
– Для мене ні … – Ганна зітхнула і знову обернулася до подруги. – Я не готова. Знаєш, я звикла бути сама. Я сама собі господиня, підлаштовуватись не треба ні під кого. А ким я стану, якщо з’їдусь з Іваном? Прибиральницею? Кухарем? Тінню самої себе?
Наталя посміхнулася, але якось сумно. Немов Ганна, зовсім випадково, нагадала їй щось.
– Знаєш, мені ж Роман не пропонував жити разом. А я мріяла про це. Думала, як ми прокидатимемося вранці, як разом займатимемося побутом, як нам буде добре і затишно. Чекала все, чекала … Думала, ось-ось, і він наважиться. А потім він одружився з іншою. Йому просто все це не треба було, Ганно. Бо не любив.
– Але це не означає, що і я Івана не люблю! Я просто хвилююся!
– А втратити його не хвилюєшся? Чи не переживаєш, що він не дочекається того моменту, коли ти будеш готова жити не тільки для себе, а й для нього? Точніше, із ним. Подумай сама: тобі краще одній чи все ж таки з Іваном?
Ця розмова переконала Ганну багато про що задуматися. Вона ж любить чоловіка, правда, кохає. Просто звикла до свого маленького світу, в якому так надійно. А раптом в іншому, дорослому світі, буде ще краще? А що, якщо кохання — це не лише «бути разом», а й давати іншому бути собою? А раптом, вона себе не втратить, а тільки здобуде щось нове?
Наступного дня вони зустрілися з Іваном, вирішили прогулятись. День був погожий — небо було чистим, без жодної смужки хмар. Пахло весною, з відкритих вікон долинав дитячий сміх, на лавках воркували чужі люди, сперечалися про життя.
Іван почав розповідати про свого одногрупника, який одружився за три місяці після знайомства — «і шість років живе душа в душу». Ганна слухала та посміхалася. Може, десь і справді буває так: одразу й назавжди.
Зайшли до магазину, кожен купив те, що йому потрібне. А, повернувшись додому, вони розклали покупки, і кожен зайнявся своєю справою: Іван щось доробляв по роботі, Ганна влаштувалась на кухні, вирішивши відповісти Наталці, яка вже хвилювалася за подругу. Звільнившись, Іван заглянув до своєї дівчини, приніс вовняний плед.
– Замерзла? — спитав він дбайливо, наче вони вже багато років живуть однією родиною.
Вона накинула плед, розуміючи, що й справді холодно. Вікна відчинені, і нехай світить сонце, все ж таки на вулиці ще прохолодно. Але ж так хочеться дихати весняним повітрям.
– Іване, – поклавши свою руку, на руку чоловіка, невпевнено промовила Ганна. – А давай спробуємо. Без обіцянок та зобов’язань. Подивимося, як піде.
– Давай, – усміхнувся він. – Я впевнений, що все буде гаразд.
Іван ходив кругами і щось говорив та говорив. Про їхнє майбутнє спільне життя, про своїх друзів, про те, що потрібно купити.
Ганна ж усміхалася, думаючи про те, що наважиться було не так і страшно. Їм так затишно разом, і, перебуваючи поряд із близькою людиною, неможливо втратити себе. Іван просто цього не допустить.
