Вибір Ганни мамі не сподобався одразу.
– Мало того, що твій Микола – не нашого кола, то він ще й розлучений! – сварилася Віра Борисівна того дня, коли дочка познайомила її з майбутнім чоловіком. – Що ти будеш з ним робити? Про що говорити?
– Мамо, Микола дуже хороший, добрий, дбайливий. Бачила б ти, як він любить свого сина.
– Що? Має сина? Ні, я знала, що ти багато чого можеш наробити, але щоб таке!
– Мамо! Ми любимо один одного! Як ти не розумієш?
– А тут і розуміти нема чого! Через рік він тебе покине! Втече до молодшої! Я сто разів тобі казала: людину можна витягти з села, але село з людини – ніколи! Він зганьбить нашу сім’ю!
– Яку сім’ю, мамо? Тебе?
– А хоч би й мене! Цього замало?
– Все досить! – Ганна більше не могла цього чути. – Я остаточно вирішила: вийду заміж! Говори що хочеш.
– Ну-ну, – похитала головою Віра Борисівна, – побачимо, що з цього вийде.
***
Ганна вийшла заміж за Миколу. Молоде подружжя винайняло квартиру, оскільки жити з матір’ю Микола категорично відмовився:
– Вибач, Ганно, але твоя мама відверто мене недолюблює. Навіщо нам зайві проблеми? Буде краще, якщо вона бачитиме мене рідше. А ти, якщо захочеш, завжди можеш маму відвідати.
– Я і не наполягаю, – зітхнула Ганна. – Просто шкода платити такі гроші, коли у мами величезна квартира.
– Нічого, ми впораємось, – Микола пригорнув дружину до себе. – Я обіцяю.
Минув рік. Віра Борисівна із зятем практично не зустрічалися. Ганна завжди приходила сама, та й то на півгодини, не більше.
– Проміняла мене на не зрозумій кого, – бурчала мати. – Не стане мене – ніхто й не дізнається.
– Ну що ти таке кажеш? – Миролюбно, але з деяким докором відповідала Гана. – Ми тебе любимо, просто не хочемо заважати …
Коли народився Андрійко, Віра Борисівна не витримала:
– Самі живіть, як хочете, але онука зіпсувати життя я вам не дам! Після пологового будинку – одразу до мене. Так і бути: допоможу спочатку.
Ганна передала чоловікові пропозицію мами, думала, що він зрадіє. Але Микола насупився:
– Відразу до неї, кажеш? А ти сама що думаєш?
– Ой Миколо, – заторохтіла Ганна. – Мені здається це правильно. Я нічого не знаю. У мами – досвід. Вона мені допоможе. До того ж, вона сама запропонувала.
– Добре, поживіть у мами. Я залишусь вдома.
– Але, Микола, – Ганна ображено надула губки. – Як же ми без тебе?
– Нічого, це ненадовго. До того ж мене няньчити не треба.
На тому й вирішили. Ганна із сином перебралися до матері.
– Ну, слава Богу, сам здогадався не приїжджати, – Віра Борисівна сяяла. – Я б і не пустила!
– Мамо, коли ти вгамуєшся? – у голосі Ганни чулася втома. – Змирись вже. Микола – мій чоловік, батько твого онука. І так буде завжди.
– Подивимося, – тихенько промовила нова бабуся.
Ганна її не почула.
Турбот із маленьким Андрійком вистачало. Немовля виявилося дуже неспокійним, переплутало день з ніччю. Ганна дуже втомлювалася. Поки вона відсипалася, Віра Борисівна займалася онуком.
– Якби не мама, – доповідала Ганна чоловікові телефоном. – Не знаю, щоб я без неї робила. А ти коли прийдеш?
– Я заходив, – коротко озвався Микола. – Але мене не пустили.
– Як це? – Не зрозуміла Ганна.
– Дуже просто. Теща сказала, щоб я на поріг не ступав. Мовляв, заробиш на власну квартиру, тоді й приходь.
– Це вона, мабуть, так пожартувала, – зніяковіла Ганна.
– Нічого собі жарти, – похмуро відповів Микола. – Гаразд, Бог із нею. Ти ще довго там будеш?
– Не знаю. Андрійко такий неспокійний.
– Ясно, – з гіркотою промовив чоловік і в трубці пролунали гудки.
– Що? Розмовляти не хоче? – Віра Борисівна була тут як тут. – І це лише початок…
– Мамо перестань. Він просто засмутився, що ми затримуємось.
– Щось він не сильно наполягав, щоб ви повернулися, – у голосі матері чулося єхидство. – Звичайно, кому не хочеться спати ночами? Гаразд, іди погуляй з хлопчиком, а я подрімаю. Онук вимотав зовсім.
Ганна зібрала синочка, винесла колиску і вирушила на прогулянку.
У парку зустріла свою однокласницю.
– Ого! Вітаю! – захоплено вигукнула та. – А я й не знала, що ти тепер у нас – матуся! Син? Донька?
– Син! – гордо відповіла Ганна. – Андрій.
– Вітаю. А чого ви тут? Невже живете у матері?
– Ні, Оксано, ми квартиру винаймаємо. Я тут тимчасово, із сином. Мама допомагає.
– А чоловік?
– А чоловік вдома.
– Один?
– Ну так. Він не маленький.
– Це тебе тітка Віра надоумила?
– В сенсі? Я сама…
– Ой, щось я слабо вірю. Пам’ятаю, як вона твоїх залицяльників відшивала. Жоден не влаштовував! Дивуюсь, як вона тебе взагалі заміж відпустила!
– Не перебільшуй. Мама мені добра бажає.
– Це зрозуміло. І зятя любить?
Ганна зам’ялася … Оксана завжди була проникливою і бачила її наскрізь.
– Не дуже… Каже, що він не нашого кола…
– Зрозуміло… Професорська сім’я… А пам’ятаєш, вона тобі зі мною дружити забороняла? Як же! Хто вона і хто моя мама? Швачка на фабриці. Ох, Ганно, дивись: розведе вона тебе з чоловіком. Тим більше, якщо він їй не подобається. Бігла б ти від неї подалі. Ти ж тепер сама собі господиня.
– Скоро поїду. Малюк ось тільки підросте трохи. До того ж чоловік нудьгує, просить повернутись.
– Завтра їдь! Не тягни!
– Чого ти причепилася? – не витримала раптом Ганна, якій набридло виправдовуватися, відповідати на запитання, – я сама розберуся що і коли мені робити!
– Даремно сердишся, – Оксана анітрохи не образилася. – Я теж тобі добра бажаю.
– Собі побажай! – Ганна різко розвернулася і покотила в інший бік.
Оксана довго дивилася їй услід, але Ганна жодного разу не обернулася.
А не обернулася, бо в глибині душі відчула: права Оксанка! Треба їхати до чоловіка! Аж раптом він… Ні, цього не може бути! А що сказати мамі? Ось вона – точно образиться.
І Ганна вирішила поїхати… За кілька днів…
Але потім занедужав Андрійко, потім занедужала мама, потім Миколу відправили у відрядження, потім…
Словом, весь час були причини, через які Ганна відкладала повернення додому.
Минуло півтора роки.
Спочатку Ганна щодня дзвонила чоловікові, відвідувала, приїжджала сама на всі вихідні.
Потім приїжджати стало складніше: Андрійко ні секунди не сидів на місці, починав ходити, мамі було важко. Часті зустрічі поступово змінилися на дзвінки.
Потім Микола майже перестав дзвонити. Додому не кликав. Сам не з’являвся.
А потім…
Ганна ненароком дізналася, що він помирився з колишньою дружиною…
Повістку до суду надіслали поштою…
– Ну, що я казала? – З повним задоволенням запитувала Віра Борисівна. – Він таки тебе покинув!
– Мамо! – Розплакалася Ганна.
– Ось саме – мамо! Кому ти ще потрібна на цьому білому світі? Ти маєш цінувати це! Руки мені цілувати!
– Це все через тебе! – Вигукнула Ганна в повному відчаї і вискочила з квартири …
У дитячій захникав Андрійко, який прокинувся від шуму…
Віра Борисівна попрямувала до онука, бурмочучи собі під ніс:
– Невдячна…
