– Марійко, Катю, давайте по-чесному. Ця дача нікому не потрібна. Ніхто тут не бував уже п’ять років. І я впевнена, що й надалі ніхто не буде сюди їздити. Давайте продамо, га? – запропонувала найстарша Ганна…
…Шалені пристрасті розігралися між трьома сестрами через їхній вишневий сад.
Всі три – Ганна, Марійка й Катерина в дитинстві любили бувати на дачі, але всерйоз нею не займалися: так, тільки вишню позбирати та морквину погризти.
Тому коли батьків не стало, а дача перейшла до них у пайову власність, сестри замислилися.
– Ганно, ну а що зразу продавати? Можна ж прибрати курник, сарайчик модернізувати, може, збудувати ще один літній будиночок – і здавати в оренду. І земля буде доглянутою, і ми дохід отримаємо, – знизала плечима середня сестра Марійка.
– А мені тут подобається. Може, на старість переїду сюди, – мрійливо потяглася в гамаку Катя. – І взагалі, тут добре, хай лишиться в нас. Почнемо приїжджати влітку, відпочивати!
– Маячня якась… Нас всього троє, і не можемо вирішити, що робити з дачею!
– Продавати звісно!
– Здавати в оренду!
– Жити!
– Зносити!
Сестри почервоніли, кожна намагалася відстояти свою правоту.
І тоді Ганна на правах старшої сестри заявила, що зараз восени дачу продавати безглуздо.
Нехай дача постоїть до весни (нічого з нею не станеться), а потім вони вирішать, що з нею робити.
Але навесні у всіх знайшлися свої справи, і вирішення долі дачі перенесли…
…Настав суботній липневий ранок, й Ігор, чоловік Ганни, ніжно прошепотів їй на вушко:
– Прокидайся, лежебока…
Ганна сердито розплющила одне око і заявила:
– Навіщо? Вихідний!
– Як навіщо? Ми ж збиралися на шашлики з хлопцями. Ти їм давно обіцяла. Казала, що звозиш на дачу, вони чекають!
– Так, мамо, – до кімнати забігли Артем і Сашко. – Ти ж обіцяла! Тато казав, що там є велике поле! Ми гратися будемо і смажити шашлики!
– Ну гаразд, вмовили… Поїдемо на дачу!
…Вже здалеку Ганна зрозуміла, що щось не так.
Батьки останні роки були дуже слабі, дачею ніхто не займався.
Фарба на паркані і на будинку давно облупилася, а дах у дуже сильні дощі протікав.
Принаймні так пам’ятала Ганна.
Зараз же ж будиночок сяяв свіжою фарбою, дах був новим, а паркан, який Ганна пам’ятала сірим і похиленим, стояв рівно і був пофарбований…
– Кудись не туди заїхали, – сердито сказала Ганна. – Ігорю, ти не пам’ятаєш дорогу, чи що?
– Та все я пам’ятаю, це наша дача! Он сосна – ми її посадили того року, коли познайомилися. Он – сарайчик наш, гойдалка. Так, подвірʼя змінилося, але це наш будинок!
– А чиї діти там у дворі граються? Твої чи мої?
– Мамо, у тебе є ще діти? А як же ж ми? – здивовано спитав Сашко.
– Давай розберемося, хто це там господарює…
Ганна впевнено підійшла до хвіртки: її точно давно ще робив Славко, чоловік Марійки.
Вона відкрила хвіртку і, щойно зайшла на подвір’я, як до неї з шаленим гавкотом підбіг маленький песик.
– Жіночко, а ви хто? Чому це ви заходите сюди, як до себе додому?! – на дзвінкий гавкіт з дому вийшла немолода жінка.
Вона була в сукні, яка належала матері Ганни і витирала руки об мамин фартух!
Ганна так і стала біля хвіртки не розуміючи, що це таке коїться.
– Ні, це ви мені скажіть, хто ви і що тут робите! – нарешті вигукнула вона.
– Ми тут живемо, хіба не видно? – знизала плечима незнайомка.
– І давно ви тут живете?
– Та з березня… А що? Чому це ви цікавитеся?
– Та тому що це мій дім!
– Не може такого бути?
– Чому це?
– Та тому! Бо тут живемо ми!
У Ганни запаморочилося в голові: з-за рогу будинку, явно з городу, йшов незнайомий чоловік.
На ньому була татова сорочка й татові штани. А в руках – татова коса.
Праворуч від Ганни по подвірʼю бігали три дівчинки. І все говорило про те, що вони справді живуть тут давно і вважають дім своїм.
Ганна сіла в гамак – той самий, у якому минулої осені лежала. Похитуючись, вона напружено думала: що то за люди. Будинок вони не продавали: без її участі це зробити було б неможливо. Якби це були бездомні чи шахраї, вони не стали б фарбувати будинок і міняти дах.
– А як ви потрапили в будинок? Замок зламали? – запитала Ганна.
– Жіночко, та що ви таке говорите?! Ми тут живемо із березня. Запитайте будь-кого! Он, Наталю, тітку Любу, Ірину… Що, не знаєте таких? Значить, це ви самозванка! – незнайомка поставила руки в боки і грізно зробила крок у бік Ганни, маючи намір виставити її з подвірʼя.
– Та в тому то й річ, що знаю, – задумливо перебирала в руках ключі від будинку Ганна. – З Іринкою ми у дитинстві дружили. Ми ще мали третю подружку, Оксану. Але з нею давно ніхто не спілкується. Ви ж знаєте, чому?
– А як же ж! Оксанка недолуга, кому захочеться з нею діло мати.
– Жіночко, тут вийшло якесь непорозуміння.
– Звісно, йдіть з мого подвірʼя – і все непорозуміння минеться!
– Нікуди я не піду. Це мій будинок. Тут моя мати жила. І на вас, до речі, її халат одягнений.
Незнайомка задумалася, а потім почала комусь дзвонити.
– Так, привіт, це я. Тут якась жінка приїхала, каже, що то її дім. Виставити? Добре!
Незнайомка поставила руки в боки і, гордо дивлячись на Ганну, заявила:
– Ти все чула? Брат сказав виставити вас звідси! Це наша хата, а вам тут робити нічого.
Ганна спокійно подивилася на неї й сказала:
– А я зателефонувала своїм сестрам. Вони зараз приїдуть і розберемося, хто тут господар, а хто тут самозванець.
– Дзвони, дзвони, нехай їдуть. Брат теж зараз під’їде, – продовжувала гордовита незнайомка.
Жінка пішла до хати, а Ганна вирушила в садок, який посадили її батьки. Біля вишні вона зупинилася.
Вона згадала дитинство. Разом із сестрами вони вигадали гру: хто зможе зірвати вишню без рук. Сміялися, кидалися вишневими кісточками.
– Доню, ви б краще допомогли, зібрали ягоду. А я поки що банки помию, закриємо компоти й варення, – казала мама і з ніжністю подивилася на сестер.
– Звичайно, мамо, давай! Ми із задоволенням допоможемо тобі! – і відро за лічені хвилини наповнилося вишнею.
– Дякую, ягідки мої! – чути було, як у хаті закипають дві каструлі з водою для компоту.
І мама готує вже варення. Значить, незабаром попливе вишневий аромат по всій дачі…
Спогади Ганни зупинили голоси Марійки й Каті. Ті ледве вийшовши з машини, почали обговорювати зміни.
– Дивись паркан відремонтували… – сказала Марійка.
– І будинок пофарбували… – здивовано погодилася Катя.
– І дах полагодили, – поставила крапку в огляді нових пам’яток Ганна. – Але хто ці люди – я не знаю. Дівчата, зізнайтеся: ви продали свої частки?
– Що ти! Ми ж домовились!
– А хто це?
За парканом зупинилася ще одна машина. Гримнули дверцята і почулися чоловічі голоси. Один із них обіцяв розібратися із самозванками, а інший заспокоював:
– Стривай, викликати когось ти завжди встигнеш. Треба зрозуміти, чому ці жінки вважають дім своїм. Може, колишні господарі угоду нечесну уклали?
– Та я й з’ясовувати нічого не бажаю! Зʼявилися тут ні з того, ні з сього! А раптом це шахраї?
Роздратований молодий чоловік зайшов у хвіртку і тут же ж натрапив на Катю. Вона дивилася на здивовано, а він – на неї.
– Дмитре, це ти?!
– Катя?!
– Дмитре, поясни, що відбувається!
– Ні, Марійко, це ти поясни. Я завжди вважав тебе і твоїх сестер порядними людьми. Що це все означає?
– Це ти мені говориш про порядність?! Тепер уяви – я приїжджаю на дачу, а там по нашому будинку ходять чужі люди, носять речі моїх батьків! І при цьому ти запевняєш, що це твій дім?
– Звичайно! Ось документи! – підвищив голос чоловік і почав розмахувати документами.
– А ось наші документи! – теж підвищила голос Катя й дістала папери.
Сестри й незнайомка з подивом спостерігали за сценою. Поки другий чоловік, не запитав:
– Ви що, знайомі?
– Так, це Катя, моє перше кохання. Пам’ятаєш, я розповідав, як ми одного разу посперечалися, хто більше вишень з’їсть? Вона програла, – несподівано ніжно сказав Дмитро.
– Ось іще… – надула губи Катя. – Ти краще згадай, як дехто злякався з тарзанки у воду стрибати!
– Але ж потім стрибнув!
– Ось саме що – потім, – засміялася Катя.
І тут же ж парочка вдалася до спогадів: велосипеди, скелі, скарб, риболовля, стрибки на пружинному матраці, кропива, бабуся Дмитра, нічні посиденьки біля багаття…
– Ех, Катю, а я ж тебе покохав того літа. Батьки на рік орендували дачу, потім ми поїхали. Я намагався тебе знайти, коли повернувся, але не знайшов. Вирішив купити тут будинок. Ось, купив… А він, виявляється, ваш. Все так змінилося з того часу. Не впізнав навіть…
– Дмитре, але як же ж так? Будинок – у частковій власності. Ми не змогли б його продати без відома один одного. А я точно не продавала свою частку.
– А ось тут дозвольте розібратися мені, – це підійшов друг Дмитра, Сергій. – Давайте документи, будемо вивчати…
Судячи з документів, Дмитро купив будинок у якогось Андрія Васильовича. Той володів будинком упродовж 28 років.
Документи ж сестер свідчили, що ділянка і будинок мали лише одного господаря, їхнього батька.
І це був точно не Андрій Васильович. Або жінки чогось не знали про своїх батьків.
Дві великі родини сиділи й дивилися на документи. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їм робити.
– Катю, розумієш, мені дачею займатися ніколи. Ось я й запропонував Ларисі пожити тут. Її чоловік побачив облуплену фарбу, старий дах і спитав у мене дозволу зробити ремонт. Племінницям тут добре: вони зміцніли за весну й літо. Не зрозумію, як так вийшло.
– Дмитре, ми думали продавати цей будинок, але так і не наважилися. Домовилися, що упродовж літа кожна зможе приїжджати сюди відпочити. А потім – вирішимо, як бути далі.
Сини Ганни вже гралися з доньками Лариси. Раптом вони всі підбігли до столу, й Сашко заявив, що зрозумів, що сталося.
– Ходи сюди, – сказав він одній із дочок Лариси. – Тітко Ларисо, ви навчили своїх доньок, де вони живуть?
– Звісно, якщо щось трапиться, вони зможуть назвати і міську, і дачну адресу.
– Що ж, кажи, – звернувся хлопчик до нової подруги. – Де твоя дача?
– Село Зелене, вулиця Центральна, будинок три.
– Що?! – в один голос здивовано вигукнули Ганна, Марійка й Катя.
– Це не Зелене, – раптом почала сміятися Катя. Це Василівка!
– Як… Василівка… Але там же ж знак… Зелене… – не могла підібрати слів Лариса.
І тут почав сміятися Дмитро.
– Катю, які ж ми недолугі! І як я забув про це!
– І не кажи! Але як за стільки років ніхто не побачив?
– Не знаю!
Вони розповіли про те, що тоді, ще в дитинстві, вони якось притягли покажчик із назвою сусіднього села і встромили його поруч із правильним покажчиком.
Дмитро й Катя були впевнені, що за стільки років покажчики змінили, і від того жарту не залишилося й сліду.
– А ви що думаєте, ви одні такі жартівники? У нас щороку тепер молодь так розважається, – пролунав через паркан голос сусідки Іринки. – І здається мені, що цього разу до цього приклали руку мої бешкетники!
Ірина прийшла на галас і тепер обіймалася з сестрами: давно не бачилися!
Жінка пояснила, що підлітки часто бавляться з тими покажчиками, але ніхто на це не звертав уваги.
Тим більше, що назва села влітку все одно ховається за деревами.
Іринка й подумати не могла, що нова сусідка Лариса живе тут помилково.
– Тобто весь цей час ми жили в чужому будинку і користувалися чужими речами? – ахнула Лариса.
– Гаразд, заспокойся. Розберемося. Урожай тільки шкода. І ремонт – стільки сил вкладено. Та нічого, наступного року… – сказав чоловік Лариси.
– Ні, про що ви говорите!
– З нашого боку було б негарно.
– А давайте зараз у Зелене зʼїздимо?!
– Давайте, їдьте, а я поки що шашликами займуся, якщо господарі не проти, – заявив Ігор і пішов розводити вогонь у мангалі.
Цього літа чоловіки з двох великих сімей тільки й робили, що їздили то в одне село, то в інше.
Закінчили ремонт у будинку трьох сестер, а потім відремонтували будинок Дмитра та його сестри Лариси.
Поки погоджували час робіт, матеріали, кольори, всі помітили, що Катя й Дмитро надто часто їздять разом.
А потім зрозуміли: між ними знову зʼявилося те саме почуття. Тож наступного літа сім’ї із поріднилися.
Сестри не стали продавати будинок із вишневим садом.
Місця у ньому всім вистачає. Ще й гостьовий будиночок збудували – про всяк випадок.
Раптом знову хтось переплутає покажчики і замість Зеленого приїде у Василівку?
Не виставляти ж гостей!
