– До матері в село треба їхати, сумує вона, – ближче до вихідних похмуро сказав Олексій.
– Знову? Ми ж були нещодавно, весь тиждень робота, діти, і навіть вихідні без відпочинку. Ну ти й вигадав, Олексію! Ти ж знаєш, я її шкодую, але це вже занадто! – обурилася Ганна.
– Добре, я один поїду, мені не відпочивається, коли матері важко, – погодився Олексій.
Він знав, що Ганна його добра й сумлінна. Побурчить, що іншим бабусі допомагають, а тут і з дітьми турбот вистачає, та ще й до матері треба їздити в село без кінця.
Хоча вона й не така вже й стара…
Поїхали вони в суботу вранці. Мати дізнавшись по телефону, що до неї їдуть діти, зраділа. Вона попросила купити їй розсаду. У неї своя розсада посохла.
Жінка жалілася, що навіть розсада в неї не росте, прямо все з рук валиться.
Та ще й пес її заслаб, а кіт їхній старий весну почув, і знову з кимось зчепився, ледве додому приповз!
– Їй би наші турботи, робити нічого, от і сумує! Коти, собаки, розсада ця нещасна, аби значущість свою показати, і змусити до неї знову їхати! – роздратовано бубоніла собі під ніс Ганна.
Вона знову не виспалася через те, що до свекрухи їхати довелося. Всі вихідні нанівець.
Але біля на базарчику Ганна сама пішла вибирати розсаду в бабусь, які нею торгували.
Вона вибрала найкращу, міцну, не перерослу. Марія Петрівна задоволена буде.
Ганна до матері чоловіка, взагалі добре ставилася. Вони зі свекром Василем Івановичем люди прості. Добрі були до неї, коли вона за їхнього Олексія виходила заміж без житла і без копійки в кишені.
Прийняли її одразу, без косих поглядів, без докорів. Вагітну її роботою не навантажували, а мати їй ноги навіть масажувала.
У Ганні набряки були, коли вона старшу їхню дочку Риту носила перед пологами.
Та й молодший їхній Микола, коли на місяць раніше народився, мати не бурчала, як буває, що міська невістка слабого онука народила.
Вона терпляче доглядала Миколку, з рук не спускала, молитви шепотіла.
А одного разу швидку вчасно викликала – врятувала онука.
Ганна це завжди пам’ятала, але зараз гнівалася на те, що Марія Петрівна після відходу чоловіка зовсім зневірилася, все в неї з рук валиться.
Та ще й подругу її давню і нерозлучну Зіну теж Господь забрав.
А будинок її родичі продали.
Тут і зовсім самотньо стало Петрівні, не звикла вона бути сама.
Розуміла, що й так двічі на місяць до неї син із невісткою приїжджають, а їй все одно цього мало було й тужливо.
Ганна розійшлася і купила не тільки те, що Марія Петрівна просила, а й багаторічні квіти на свій смак. Посадить їх біля ґанку, щоб матері на душі веселіше було.
Микола звісно з ними поїхав. Любить він у бабусі гостювати.
Він же ж і помітив стареньку, яка зійшла з поїзда з великою сумкою на коліщатках. І тепер намагалася спуститися з платформи.
– Я піду ось тій бабусі допоможу, у неї сумка важка, – гукнув Микола.
Він у них такий, жалісливий і уважний. Рита за уроки сяде, а Микола ледь що – одразу допомагати біжить.
Бабуся тремтячою рукою трималася за поручень, а іншою намагаючись утримати свою сумку на коліщатках. Ледве тягла її сходами.
Люди поспішали, оббігали з усіх боків бабусю, а вона розгублено озиралася. Постоїть, відпочине, і ще подужає кілька щаблів…
– Бабусю, давайте я допоможу! – підбіг до неї Микола.
Ганна з Олексієм це побачили і Олексій пішов на допомогу синові.
Спільними зусиллями вони звели бабусю зі сходів, а вона голосила і дякувала,
– Дай вам Бог, я вже й не дійду думала, тепер я сама.
– А вам далеко? – запитав Олексій.
Ганна не втрималася від усмішки, бо ж Микола такий у батька добрий.
Вона й не сумнівалася, що Олексій напевно запропонує цій старенькій її підвезти.
І точно, через хвилину чоловік уже вантажив у багажник бабусину сумку і садив її на заднє сидіння, примовляючи:
– Та їй автобус дві години тут чекати, а вона до нас у село їде, – почав пояснювати він Ганні, але з її посмішки зрозумів, що вона не гнівається.
Ганна у нього була добра, просто теж на роботі втомлюється, от і бурчить.
– А що ж ви самі поїхали? – Почала розпитувати бабусю Ганна, але старенька видно чула не дуже добре, та й втомилася.
Перепитувала, сісти ніяк зручно в машині не могла, мабуть, не звикла.
І тільки коли вони вже майже приїхали в село, вдалося дізнатися, що вона їде до своєї троюрідної сестри Зінаїди Матвіївні.
– До баби Зіни? Так вона ж… – Ганна застигла і подивилася багатозначно на чоловіка.
Рік тому баби Зіни не стало. Чужі люди в її хаті живуть. Як сказати про це старенькій?
– А ви коли їхали, то їй хоч дзвонили, чи рідні ваші? Треба ж було домовитися? – спробував уточнити Олексій.
Раптом це інша Зіна, а бабуся помилилася?
Але вона одразу зрозуміла, що це її Зіна. Охнула, сльозинки тут же ж покотилися з очей.
Вона відвернулася, зняла з голови хустку і витерла сльози.
Щоб не бачили…
– Та які родичі? Вони ж мене хотіли у будинок для літніх здати, а я зібралася і поїхала до Зини.
Вони тільки й зраділи. Їдь, кажуть, зажилася тут і всім набридла, – витираючи обличчя хусткою і не дивлячись від сорому на Олексія та Ганну, плакала бабуся.
– Так, ясно, значить кинули вас. Кажіть адресу, я з ними розберуся, – рішуче сказав Олексій.
– Не треба, не потрібна я їм давно, краще вже в засвіти піти, аніж повертатися, – стала благати їх бабуся.
– Тоді може треба родичам Зінаїди Матвіївни сказати? – запропонувала Ганна.
– Та кому такий тягар потрібен, коли синові своєму не потрібна?
Не треба мене прилаштовувати, піду у церкві якійсь допомагати, може не проженуть. Я й співати можу, і що завгодно, – старенька з таким розпачем це сказала, що Олексій більше не став нічого їй говорити, тільки одне запропонував:
– Ну тоді з нами поїхали. Он у тому будинку моя мати живе. Відпочити з дороги треба, поїсти, а там буде видно.
– Вас хоч як звуть, а то ми й не спитали? – підтримала пропозиція чоловіка Ганна.
А Микола так взагалі дуже зрадів.
– Бабусю Галю, давайте руку я допоможу вам з машини вийти! Ходімо до баби Марії, от вона зрадіє, вони ж із бабою Зіною подругами були.
А вашу сумку тато в хату принесе.
Марія Петрівна придивилася хто до неї йде і аж заметушилася від несподіванки.
А коли стало ясно, що це сестра її подруги Зіни, то Петрівна одразу заплакала.
Галина Іванівна теж.
Обійнялися вони, а мати пообіцяла на могилку сестри її завтра зводити.
Наступного дня мати заявила, що взагалі Галину Іванівну не відпустить нікуди!
Хата у неї велика, у центрі в них церква є, в саду і яблука, і груші, і вишні ростуть, скоро зацвітуть.
– Ого скільки розсади нам Ганнуся привезла, разом садити будемо! – сказала, повеселішавши Петрівна.
І цілий день тільки й чути було:
– Марійко, я коту твоєму обрізки з м’яса дала, нехай видужує.
– Галю, не моєму, а нашому, звикай!
– Марійко, а я дивлюся ти відростки смородини прикопала. Садити не пора?
– Відпочинь, Галю, встигнеш, ти краще глянь, яку я тобі перину знайшла, будеш спати, як королева!
Ожила мати. З Галею їй не до смутку, не нудно їй. І про життя є з ким поговорити, і роботу переробити.
А вже баба Галя яка рада. Вона несподівано знайшла собі таку рідну душу…
…Микола скоро мав приїхати на літо в село. У нього тепер там дві бабусі – баба Марія і баба Галя.
І навіть Рита у село збирається. Їй бабуся Галя теж дуже сподобалася. Вона так співати вміє – заслухаєшся.
Незабаром, зовсім несподівано, в Олексія на роботі пішли вгору справи. Його й на посаді підвищили та й зарплата виросла майже вдвічі.
Та ще й Рита порадувала. Вона вступила вчитися на державне місце. От пощастило!
Ганна одразу знайшла пояснення їхньому везінню.
– Це, Олексію, тому, що ти зібраніший став, і за матір перестав турбуватися!
Може звісно і тому, але ще й так кажуть:
Все повертається, добро – добром, зло – злом. Скільки віддаєш – так і отримаєш.
А якщо безкорисливо, від щирого серця добро робив і нагороди не чекав, то воно повернеться багаторазово і в найнесподіваніший момент…
Тож не бійтеся робити добро…
