Ганна вийшла з роботи на вулицю. Вона йшла і думала, що зробити першим – забрати Ігоря із садка і разом з ним сходити в магазин по продукти, чи спочатку зайти у магазин, а потім уже по сина?
У магазині є різні дрібні іграшки, й Ігор обов’язково канючитиме, випрошуватиме щось.
А грошей перед зарплатою мало, та й потрібні вони йому на п’ять хвилин…
Ганна подивилася на годинник. Якщо вона поквапиться, то в неї буде достатньо часу, щоб купити продукти, віднести сумки додому, а потім уже збігати в садок.
І вона пришвидшила крок…
Ганна йшла ні на кого не дивлячись, вся в собі, складаючи в голові список, що потрібно купити.
Сіль не забути! Чомусь вона завжди закінчується зненацька. Два дні тому пішла в магазин саме по неї, накупила всього, а про сіль забула.
Ганна, як мантру, повторювала, що треба не забути купити сіль.
– Так… Морквину, молоко, купити, ще олію не забути…
– Ганно! – раптом гукнув її хтось.
Ганна зупинилася від несподіванки і побачила якусь жінку.
– Не впізнала?! – усміхнулася незнайомка.
Ганна застигла, не розуміючи, що відбувається.
– А хто присягався, що ми будемо дружити вічно, га Ганнусю?!
Ганна нарешті згадала шкільну подругу Карину. Перед нею стояла не худенька чорнява дівчинка, а яскрава і модно одягнена гарна жінка.
Карина перейшла до них у школу в другому класі, сіла за парту поряд з Ганною, і до самого випускного вони дружили.
У восьмому класі вони дали один одному обіцянку, що дружитимуть вічно.
Життя розлучило їх. Видно ніщо не живе у світі вічно, навіть дружба, не кажучи вже про кохання…
– Вигляд у тебе такий стурбований, наче вдома чекають семеро дітей! – Карина розглядала Ганну, помічаючи втомлений вигляд, згаслий погляд, простий офісний одяг.
Ганна теж відчувала, що виглядає не дуже в очах Карини.
– А в тебе, я бачу, все гаразд, – перевела розмову на подругу Ганна, щоб уникнути непотрібних запитань.
– Не скаржуся. Вдруге одружена. А от дітей поки що немає. А ти?
Ганна почула в голосі подруги сумні нотки і вирішила далі не розвивати цю тему.
– Я незаміжня, але не одна. У мене є син, – з відтінком гордості сказала Ганна.
– Школу, мабуть, закінчує? Чи вже в інституті навчається? – поцікавилася Карина.
– Ні, він ще в садок ходить, – усміхнулася Ганна.
– Ну ти даєш! Ти така вродлива була, я думала, ти перша заміж вискочиш. У всіх діти вже дорослі, а в тебе ще дитина в садок ходить. Втім, ти завжди на навчанні була зосереджена, правильна така вся, на хлопців не звертала уваги.
Ганна образилась на слова подруги і не приховувала цього. Карина зрозуміла свою помилку.
– Та годі тобі. Ти ж знаєш мене, завжди говорила, не подумавши.
– Вибач, мені пора забирати сина, – Ганна зробила крок убік, щоб оминути подругу.
– Стривай, – Карина дістала з сумочки телефон. – Скажи свій номер, зідзвонимося, зустрінемося, побалакаємо.
Вона дивилася на Ганну в очікуванні.
Ганна продиктувала номер телефону, аби якнайшвидше піти, попрощалася і квапливо порямувала у садок.
Але Карина не стала відкладати у довгу скриньку свою обіцянку.
Вже наступного дня вона зателефонувала й запропонувала зустрітися на нейтральній території у суботу, наприклад.
– Можна, тільки дізнаюся, чи зможе мама посидіти з Ігорем. Я передзвоню тобі, – відповіла Ганна з жалем.
– Зʼявилася на мою голову. Накрився мій вихідний. Гаразд, зустрінуся, не відчепиться ж.
Зрозуміло, що в нас тепер різні інтереси, різне життя. Які ми подруги? Нічого між нами не може бути спільного, – думала Ганна, набираючи номер мами.
…У суботу вони зустрілися в модному кафе. Ганна ніколи не була тут, та й взагалі після народження Ігорчика ніде не була.
Почувалася вона не в своїй тарілці. Карина це відчула, замовила ігристого, щоб Ганна розслабилася. Воно виявилося приємним.
Вони згадували школу, однокласників. Карина знала майже про всіх, хто з ким одружений, хто чим займається, у кого скільки дітей, хто де працює.
Ганна слухала. Коли спогади закінчилися, Карина перевела розмову на неї.
– Слухай, моя колежанка на роботі має сина, приблизно нашого віку.
Люда нещодавно мені скаржилася, що сидить цілими днями за комп’ютером. Програміст. Немає жодної можливості познайомитися з жінкою.
Не гульвіса, зауваж, заробляє добре. Одним словом, позитивний і вартий уваги. А моя колежанка мріє про внуків. Ти розумієш про що я? Треба вас познайомити.
– Не треба мене ні з ким знайомити! – Ганна різко поставила келих на стіл. – Хіба я справляю враження, що готова на будь-які стосунки? Навіть із чоловіком, який нікому не згодився, не потрібен своїй мамі?
– Не поспішай відмовлятися. Ти ж не бачила його, – заспокійливо почала Карина.
– Якщо він такий хороший, чому з мамою живе, і не одружений досі? З ним щось не те? – запитала Ганна.
– Був у нього сумний роман… Про молоко й воду чула? Переживає знову помилитись. Думаю, як і ти, – сказала прониклива подруга.
– Це його проблеми. Вибач, але знайомитись ні з ким я не буду. Зустрічі повинні відбуватися за велінням душі та серця, а не заплановано. Навряд чи з цього щось вийде. Ти для цього покликала мене в кафе? Не думала, що ти займаєшся звідництвом.
В Ганні ви вирувала образа на Карину.
Ти диви, вирішила зайнятися влаштуванням її особистого життя!
– Ти все ж таки подумай. У тебе син росте, йому батько потрібний…
– Саме так, у мене вже є син, ще один мені не потрібен. І не будемо більше про це.
– Не ображайся, я як краще хотіла. Просто запропонувала. Не хочеш, як хочеш, – примирливо сказала Карина і підлила ігристого.
– Ти в дзеркало дивишся? І як? Втомлена, вся в турботах, погляд спрямований усередину себе.
З’явиться у твоєму житті чоловік, і ти розквітнеш, згадай моє слово. Спробувати можна?
Просто сходиш на побачення і все. Не сподобається, ніхто тебе змушувати виходити заміж не збирається.
І Ганна махнула рукою. А чому б і не спробувати?
…Наступної неділі вона після сніданку відвезла Ігорчика до мами, ретельно вклала волосся, трохи підфарбувала вії, гарно вдяглася.
Вона вже була готова вийти з дому, коли згадала, що не знає імені і прикмет того хлопця. Як вона впізнає його? Ганна зателефонувала Карині.
– Ох! Не пам’ятаю. Чи Микола, чи Іван. У мене погана пам’ять на імена. Я подзвоню Людмилі, спитаю, – сказала Карина.
– Не варто. Яка різниця, як його звуть? На побачення чоловіки не ходять парами, отже, буде сам.
Ганна зайшла в кафе. Вона нерішуче зупинилася біля дверей, озирнулася.
Вдень у кафе було мало людей, що полегшувало Ганні завдання. Біля стійки сидів хлопець із дівчиною.
Ще кілька пар та одна компанія розмістилися у залі за столиками.
Самотніх чоловіків виявилося двоє. Обоє були одягнені в джинси та шкіряні куртки.
Той, що сидів ближче до неї, впіймав її погляд і посміхнувся.
Ганна попрямувала до нього.
Вона привіталася й сіла навпроти.
Перед чоловіком стояв келих ігристого. Рішучість Ганни зникла. Вона подумала, що добре було б теж для хоробрості.
Чоловік вгадав її думки, клацнув пальцями, кличучи офіціанта.
Незабаром він приніс і поставив перед Ганною келих ігристого. Воно виявилося приємним і терпким.
Зал поступово заповнювався. У Ганни зʼявилася приємна легкість від ігристого.
Чоловік замовив ще. Він мовчав і з цікавістю роздивлявся Ганну.
– Я вам не подобаюся? Не думайте, я зовсім не гульбаню, просто для хоробрості.
Знаєте, я терпіти не можу знайомитись за домовленістю.
Вважаю, що зустрічі мають відбуватися спонтанно.
– Абсолютно з вами згоден, – сказав чоловік.
– Ви дуже симпатичний. Мені здається, у вас не повинно бути проблем із жінками. Я уявляла вас зовсім іншим, – Ганна не впізнавала себе.
Вона раптом стала балакучою, язик не слухався, озвучував думки, що миготіли в голові.
– І яким же ж? – запитав чоловік.
– Ну…
Вона говорила, не замовкаючи, розповідала про себе. А він слухав і дивився на неї з цікавістю.
– Не дивіться на мене так. Ви бентежите мене, – сказала вона, анітрохи не зніяковівши.
Зал кафе плив, у голові шуміло від голосів.
– Я мушу вас попередити. А ви вже вирішуйте, чи продовжувати наше знайомство далі, чи ні. Загалом, я не одна…
Ганна побачила його здивований погляд і квапливо додала:
– У мене є син, Ігорчик. Йому п’ять із половиною років. Знаєте, він такий хороший. Ну ось я й сказала. Якщо вас це не влаштовує, просто скажіть, і я піду.
Чоловік мовчав, і Ганна спробувала встати з-за столу.
– Ходімо на вулицю, – чоловік допоміг Ганні встати і повів її до виходу.
Після кафе, прохолодне повітря збадьорило.
Ганні полегшало. Вона розповідала про батьків, про дружбу з Кариною, про їхню дитячу обіцянку. Що давно ось так не гуляла…
Біля свого під’їзду вона сказала, що не запросить його на чай.
Не в її правилах йти далі на першому побаченні.
Чоловік стояв і слухав, тримаючи Ганну за лікоть.
Піднявшись у квартиру, Ганна визирнула у вікно. Розчаровано зауважила, що він не стоїть унизу, не шукає очима її вікна.
Вона змила туш з вій і лягла в ліжко, повне романтичних фантазій…
…Дзвінок телефона розбудив Ганну.
– Ти де? – запитала Карина.
– Вдома. Ти розбудила мене, – пробурмотіла ще не до кінця прокинувшись Ганна.
– Ти все-таки не змогла? Чому не пішла на побачення?
– Я ж була! – Ганна від обурення навіть сіла. – Тільки нещодавно повернулася додому.
– І як? – запитала Карина.
– Він мені сподобався. Він такий симпатичний, уважний, так уміє слухати.
– І до кого ж ти ходила на апобачення?
– Як до кого? До нього… – Ганна раптом зрозуміла, що не спитала, як звуть чоловіка.
Просто вона говорила й говорила, а він мовчав і слухав. І якось не було приводу звернутися до нього на ім’я.
– Не знаю, з ким ти зустрічалася, але мені Люда дзвонила зовсім недавно. Сказала, що Микола прийшов додому злий. Чекав на тебе цілу годину, змарнував дорогоцінний час…
Ганна нічого не розуміла. Вона згадала двох одиноких чоловіків у кафе, як зробила свій вибір на користь… Кого?
– Ой, Карино, я, здається, все наплутала. Я справді познайомилася у кафе з чоловіком… О, Господи! Я стільки йому наговорила. Я дала йому номер телефону…
– Ні, Ганно. Ти хоч і розумна, але недолуга. Як можна було так? Ну гаразд, не реви. Що вже тепер. А він гарний хоч?
– Так, він мені сподобався, – згадуючи незнайомця, сказала Ганна.
– Призначив ще побачення?
– Ні, здається. Я не пам’ятаю…
– Якщо не подзвонить, то нехай. У нас же ж ще є син Люди, – резонно зауважила Карина.
– Ну вже ні. Не хочу я більше ні з ким зустрічатись. Досить.
– Як знаєш, – сухо сказала Карина.
…Ганна щодня чекала на дзвінок, але незнайомець, до якого вона помилково підсіла в кафе, не дзвонив.
І ось, коли вона вже заспокоїлася, намагаючись забути всі надії та його самого, він зателефонував.
– Здрастуйте, Ганно, – сказав приємний чоловічий голос.
– Привіт, – Ганна зробила паузу. – А ви хто?
– Павло. Ми з вами познайомилися в кафе.
– Павло? Який син Люди? – розгублено спитала Ганна.
– Якої Люди? Ні, мою маму звуть Тетяна. Я хотів запросити вас у кафе…
І Ганна погодилася, але нагадала, що в неї є син, і їй треба поговорити з мамою, щоб вона посиділа з ним.
– Я не проти зустрітися з вашим сином. Ви стільки про нього розповідали.
– Вибачте, мені так соромно, це все ігристе, наговорила зайвого… Здається, переплутала вас з… Не має значення…
– Я здогадався. І радий цьому. Вперше зустрів таку щиру жінку. Ви не намагалися мені сподобатися, поводилися природно. Так як?
Вони зустрілися біля парку. На радість Ганни, Павло швидко порозумівся з Ігорем.
Вони разом каталися на каруселях, їли морозиво у кафе…
…Ось так випадкова помилка обернулася справжнім коханням!
Всі думають, що роблять вибір самостійно.
Але, мабуть, є хтось там, нагорі, хто стежить за людьми, і відправляє до них стріли Амура…
