– Олексій, а куди ти мене привів? Це що, музей? — гордовито пирхнула Надя, оглядаючи коридор.
– Тихіше, Надя. А то мама почує, буде незручно, ти ж розумієш… — Олексію несподівано стало соромно перед дівчиною, хоч раніше батьківська квартира здавалася йому цілком затишною та негативних почуттів не викликала.
– І що? А що я сказала? Хай чує, може хоч замислиться над тим, що час ось цей мотлох на смітник відправити! — з цими словами дівчина штовхнула дверцята шифоньера, що стояв у коридорі.
– Що ви собі дозволяєте, дівчино?! Ану негайно припиніть! Ви не вдома! — несподівано в коридорі з’явилася невисока, немолода, але дуже струнка, з гордо піднятою головою жінка, і засуджуюче глянула на гостю.
У коридорі запанувала тиша…
…Ганна Андріївна народилася в інтелігентній родині. Батько викладав біологію, мама працювала вчителькою української мови та літератури. Жило подружжя добре, дружно, душа в душу, як кажуть. Тільки ось їхній дочці, Ганнусі, як її ласкаво називали батьки, в особистому житті не дуже пощастило. Закохалася дочка у звичайного тракториста, вийшла заміж, народила сина Олексія.
Як і припускали батьки, сімейне життя у молодих не задалося. Чоловік спочатку гульбанити почав, а потім і зовсім пішов із сім’ї. Так Ганнуся стала матір’ю-одиначкою і переїхала назад до батьківського дому.
Через переживання за дочку, у батька не стало. І залишилися жити в одній квартирі вдова Наталія Семенівна та Ганнуся із сином Олексієм.
Через десять років Наталія Семенівна вирушила за чоловіком, а Ганна так і залишилися жити з сином у батьківській квартирі. Жінка багато працювала і завжди переконувала сина в тому, що найголовніше в житті — здобути хорошу освіту, влаштуватися на роботу, а потім уже можна й сім’єю мати.
– Запам’ятай синку, найголовніше мати хорошу освіту та виховання. А ще для щастя людина потрібна поруч, близька за духом. Твій батько гарний був, а розлучилися ми лише тому, що цінності та погляди у нас на життя були різні. Вибиратимеш собі дружину, постарайся не помилитися з вибором. Вибирай собі рівню. Адже я сама колись припустилася великої помилки…
– Гаразд мамо. — відповів Олексій, аби мати не чіплялася зі своїми дивними розмовами.
Олексій вступив до університету і на третьому курсі познайомився з Надією. Вона – справжня красуня. За нею доглядали хлопці із заможних сімей, забезпечені і на крутих машинах. Але сама Надія обрала Олексія.
Хлопець був на сьомому небі від щастя. Воно й зрозуміло — така вродлива дівчина дісталася саме йому. А те, що Надя трохи зарозуміла, то це все нічого. Ну має у людини бути хоч один недолік…
– Надія, мама запрошує нас у гості. Хоче дуже з тобою познайомитися… — вкотре завів розмову Олексій.
– Олексію, ну до чого всі ці оглядини? Ну, ось доживемо до весілля, там і познайомимося. — відмахувалась Надя і в гості йти не погоджувалася.
А одного разу на побаченні, після походу в кіно, дівчина раптом оголосила:
– Олексію, я готова з твоєю матір’ю познайомитися.
– Надя, ну нарешті! Мама буде така рада! І я щасливий, що ти нарешті дозріла для такого рішення! — зрадів молодик.
– Та я б сама може і не поспішала… Просто тут така справа… Загалом я вагітна, тож доведеться нам жити в тебе. Не в гуртожитку ж моїй дитині ростити, правильно?! Адже у вас у центрі квартира, ти казав.
Наступного дня Олексій зайшов за Надією, і вони разом вирушили в гості до Ганни Андріївни, щоб познайомитись та повідомити радісну звістку про те, що незабаром вона стане бабусею.
– Олексію, це що, твій дім? Я взагалі думала, що ви живете в новобудові. Ти ж говорив у центрі… — здивовано спитала Надя стоячи біля типової багатоповерхівки.
– Так, у центрі. Це ще моїх бабусі та дідуся квартира…
– У сенсі?! А вони що, теж разом із вами живуть? — схвильовано спитала дівчина.
– Ні, ні…Їх вже не стало. – пояснив Олексій.
– Фух, дякувати Богу, а то я вже думала … Ну пішли, давай. Чого біля під’їзду стояти.
Олексію не сподобалося, як зневажливо його майбутня дружина сказала про бабусю з дідусем, але він нічого не заперечував. Молодий чоловік своїми ключами відімкнув замок на вхідних дверях і жестом запросив дівчину увійти до квартири.
– Олексію, а куди ти мене привів? Це що музей чи що?
– Тихіше, Надя. А то мама почує, буде незручно, ти ж розумієш…
– І що? А що я сказала? Нехай чує, може хоч замислиться над тим, що час ось цей мотлох на смітник відправити! — з цими словами дівчина штовхнула дверцята шифоньера, що стояв у коридорі.
– Що ви собі дозволяєте, дівчино? Ану негайно припиніть! Ви не вдома!
У коридорі повисла тиша. Першим порушити мовчання наважився Олексій.
– Мамо, познайомся – це моя дівчина Надя.
– У сенсі дівчина? Олексію, я вже не дівчина, а фактично дружина. Мати твоєї майбутньої дитини, якщо ти забув! — різко обсмикнула парубка Надія.
Від цих слів у Ганни Андріївни на мить навіть потемніло в очах. Вона машинально сперлася на стіну.
– Мамо, що з тобою? Тобі зле? — стурбувався Олексій.
– Ні, ні… Все гаразд. Просто тиск, мабуть… — тихо відповіла жінка.
– Ну починається … – гордо промовила Надія, у властивій їй манері.
Знайомство свекрухи та майбутньої невістки відразу пішло не за планом. Надія поводилася зухвало, за столом практично нічого не їла, вередувала і весь час обурювалася з приводу обстановки в квартирі. Олексію стало якось не по собі від усього, що відбувається. З одного боку, він все життя прожив у цій квартирі і зовсім не вважав її поганою. З іншого боку, у чомусь Надя таки мала рацію. Можливо, що тепер настав час для того, щоб викинути і шифоньєр, і улюблений бабусин рояль, і стіл із зеленим сукном на стільниці, за яким так любив працювати дідусь.
Спочатку Ганна Андріївна була не проти, щоб молоді жили разом із нею. Все-таки дві кімнати: одна їй, інша для молодої сім’ї. Не можна сказати, щоб вона сильно зраділа своєму новому статусу бабусі, в який вона мала вступити буквально через кілька місяців. Але ні про яку процедуру не могло бути навіть мови. Звичайно, Ганна Андріївна прийняла б онука чи онучку, із задоволенням поралася з малюком і балувала при нагоді. Але все пішло зовсім інакше.
– Ганно Андріївна, ну зрозумійте ж ви! Не можна жити в такій квартирі! – говорила Надія, коли розмова знову зайшла про те, що необхідно зробити ремонт.
– Надія, я вам запропонувала зробити ремонт у тій кімнаті, яка дісталася вам із Олексієм. — відповіла Ганна Андріївна.
– І що? Ви думаєте, дитина буде в одній кімнаті сидіти? Він же підросте і бігатиме по всій квартирі, а тут такий смітник.
– Знаєте що, Надя! Тут не смітник! Це квартира моїх батьків, які заробили на цю квартиру!
– Мамо, ну правда. Що ж тепер все життя цю старовину зберігати? – Втрутився в розмову Олексій.
– Синку, що ти називаєш старим? Сьогодні ти меблі викинеш, а завтра мене на вулицю виженеш?
– Слухайте, а може нам взагалі продати цю квартиру та купити дві? Ця в центрі, можна її продати дорожче та купити дві на околиці! – з ентузіазмом запропонувала Надія.
– Знаєте що, заробіть і купіть собі хоч на околиці, хоч у центрі! Або хай вам куплять ваші батьки!
Після цієї сварки Олексій та Надія зібрали свої речі та переїхали до невеликої кімнати у студентському гуртожитку.
– Олексію, ти чого розлігся?! Ти мене добре бачиш, га? Мені ж народжувати скоро! Іди до своєї матусі і скажи, що в квартирі є і твоя частка! Нехай або продає або грошима тобі виплачує! — вкотре накинулася на Олексія Надія.
– Надя, ну куди я піду? Вона не має грошей за половину квартири, вона ж живе на пенсію.
– А ось це мене не цікавить зовсім – де вона і що візьме! Нехай не ламає комедію, продає цю квартиру, поки її ще можна продати, і твою частку тобі віддає!
За кілька днів Олексій прийшов до матері і зажадав свою частку.
– Добре, синку. Допоможи мені продати квартиру і зробимо, як ти хочеш. – спокійно погодилася жінка.
На квартиру у центрі досить швидко знайшлися покупці. На час оформлення угоди було вирішено, що Ганна Аркадіївна деякий час поживе в пансіонаті для людей похилого віку, поки Олексій купить на виручені гроші дві однокімнатні квартири.
Він відвіз матір до пансіонату, а наступного дня йому зателефонували.
– Олексію Сергійовичу? Мені дуже шкода, але вночі вашої матері не стало уві сні… Вам необхідно приїхати, щоб оформити деякі документи.
Олексій прийшов до гуртожитку.
– Чого сумний такий? Із квартирою щось не так? Я, дивись, які меблі замовила.
– Надя, мами не стало… – похмуро відповів Олексій.
– Шкода, звичайно. Олексію, ну з іншого боку – не стало і не стало! Усі ми не вічні. Слухай, треба терміново скасовувати угоду! Викинемо мотлох з квартири і зробимо ремонт! — натхненно вигукнула Надія.
– Що ти несеш? У мене матері не стало, а ти зі своїми меблями! – вигукнув Олексій.
– Що? Ти ще сваритися на мене будеш?! Я взагалі вагітна!
Олексій провів матір в останню путь. Увечері він пішов до їхнього старого будинку. Біля під’їзду стояла машина, в яку завантажували їхні старі меблі.
– Ви що це робите? — підійшов він до одного з вантажників.
– Тобі чого? Роботу свою робимо. Бачиш, старі меблі вантажимо!
– Але це мої меблі з моєї квартири!
– Не знаю, он там господиня, йдіть і розбирайтеся.
Олексій піднявся до квартири.
– Що ти так дивишся на мене? Дитина скоро народиться, чекати нема чого!
– Хто тобі дав право розпоряджатися тут? – вигукнув Олексій.
– Я угоду скасувала, і ось тепер звільняю квартиру. Не сварись, а краще допомагай.
Олексій вийшов надвір. На землі він помітив якусь фотографію. Хлопець хотів було підняти, але один із вантажників безжально наступив на клаптик паперу… Олексій підійшов ближче, підняв фото, рукою струсив бруд. На фотографії були зафіксовані його дідусь, бабуся та мама, що тримає на руках маленького Олексія…
З того моменту, як не стало Ганни Андріївни минуло три роки. Олексій таки продав материну квартиру і купив дві однокімнатні: для себе та для Надії з малюком. Жити з нею однією родиною не захотів. Меблі, які дісталися у спадок від бабусі та дідуся, Олексій відреставрував і поставив у своїй квартирі. Він часто згадує матір і розуміє, що з Надією вони мають різні погляди на життя. І справа не тільки в старих меблях… Просто вона не його людина. Як мати казала – нерівня…
