Ганна попочала підготовку до свята ще тридцятого грудня. Це був її улюблений час у році, коли, здавалося, саме повітря наповнене казкою й чарами.
Колись, дуже давно, Ганна вірила у Миколая. Акуратним почерком писала листи зі своїми заповітними бажаннями й ховала під подушку.
І щоразу казковий Миколай уважно їх вивчав. Звідки Ганна це знала?
Та тому що першого січня вона завжди знаходила під прикрашеною красунею-ялинкою подарунки.
А потім Ганна якось непомітно подорослішала.
Більше не було тих милих моментів, які так вражали її у дитинстві. Миколай виявився вигадкою, подарунки доводилося шукати й купувати самостійно. А щоб створити новорічний настрій, треба добряче попрацювати напередодні – гірлянди, мішура, паперові сніжинки самі себе не почеплять!
Але якийсь чарівний образ таємничості завжди відчувався в останні дні грудня.
Як же ж добре, що колись батьки допомагали їй вірити в казки! Вона неодмінно зробить щось подібне і для своїх дітей, коли вони з’являться на світ.
Так вона думала…
Але все пішло не за планом…
Ганна хотіла вийти заміж до двадцяти років, а вийшло тільки в тридцять.
І дітей також Бог ніяк не давав. Цілих десять років нескінченних спроб, обстежень, консультацій…
«Ви обидва абсолютно здорові», – повторював кожен наступний фахівець, до якого зверталися Ганна з Олегом.
Але дива не траплялося…
І десять років підряд зневірена Ганна загадувала на новий рік тільки одне заповітне бажання: стати мамою!
Але все було марно…
А чи вона буде загадувати бажання в одинадцятий раз? Так!
Ось тільки зараз було одне вагоме «але»…
Звук сповіщення відвернув Ганну від розплутування старої гірлянди.
Вона неохоче потяглася по телефон – зміст повідомлення їй був відомий заздалегідь. То був Олег.
«Нарада. Буду пізно»
Останніх місяців шість Ганна отримувала такі повідомлення дуже часто. І це означало, що сьогодні Олег не прийде ночувати.
А вранці приїде, переодягнеться і знову вирушить на роботу. Мовляв, начальство вимагає обов’язкової присутності на ранковій зустрічі навіть після пізньої наради.
Ганна знала, що це за «наради» і «зустрічі»… І пробачала. Тому що любила Олега і сподівалася, що його пригоди закінчаться з народженням дитини.
Але дитини все не було, а пригоди стали регулярними. Навіть щоденними…
Ганна намагалася поговорити з чоловіком. Але Олег тільки відмахувався:
– Ти себе накручуєш! Я тобі не зраджую!
А потім знову зникав на ніч…
Можливо, Ганна так і продовжувала б пробачати чоловіка-гуляку ще багато років підряд але сталося дивне…
…Ганна пилососила килим. Раптом пролунав дзвінок у двері.
І він став провісником крутих життєвих змін…
Ганна вимкнула пилосос і пішла в коридор відкривати.
– Здрастуйте, а ви до кого? – здивовано запитала вона.
На порозі стояла незнайома дівчина років двадцяти. Вона безпардонно пройшла повз Ганну в квартиру.
– До тебе! – панянка була налаштована рішуче. – Давай вирішимо все по-доброму!
– Що вирішимо?! – ахнула Ганна. – Ви взагалі хто така?!
– Ми з Олежиком вже пів року живемо, як чоловік і дружина, і я його тобі не залишу! Краще поступися! Тримає чоловіка – не забрати! А він мене кохає!
Ганна вже вивела цю хамовиту жінку за двері, але та вигукнула:
– Я чекаю від нього дитину!
Час ніби зупинився…
Як? Вони ж стільки років мріяли про дітей!
А ця нахабна так легко і швидко вкрала її мрію!
– Пішла геть! – Ганна закрила двері.
Ні, ну, випадкові пригоди вона пробачити ще могла! Але вагітна коханка – це вже поза межами будь якого розуміння!
Раптом гнів змінився заздрістю…
Ганна ж більше, аніж ця жінка, заслуговувала стати матір’ю!
А як щодо сім’ї? Тільки зараз Ганна усвідомила, що сім’ї ніякої давно вже не було… Отак, жили за звичкою…
Може, й добре, що з’явилася ця коханка. Інакше Ганна ще довго не наважилася б викреслити Олега зі свого життя.
– Та що це я, – Ганна відволіклася від неприємних роздумів. – Нікому я не дам псувати собі свято! Стільки ще треба всього встигнути!
…Тридцять перше грудня з дитинства асоціювалося в неї з передсвятковою метушнею.
Мама з самого ранку готувала всілякі смаколики, тато раз у раз поправляв різнокольорові лампочки на вікні, які старий кіт старанно знімав лапою.
Сама ж Ганна перечитувала листа Миколаю – чи вона нічого не забула в нього попросити?
І ось через багато років ранок знову видався хвилюючим.
Зараз вона дочекається Олега, урочисто віддасть йому валізи з речами і зробить крок у новий рік у статусі самотньої бездітної жінки.
– Так, я в душ і на роботу. Поснідаю там, – Олег навіть не глянув у бік дружини і попрямував до ванної. – А де моя зубна щітка?
– У валізі, де ж їй ще бути, – спокійно сказала Ганна.
Дивно, але вона не відчувала ніяких емоцій, наче щодня виставляла чоловіка з дому.
– Що ти таке говориш?! Яка валіза?! Мені ніколи гратися в твої недолугі ігри!
– Валіза, яку ти понесеш до хамовитої жінки, яка вимагала «не тримати тебе». А без зубної щітки в новий дім якось негарно переїжджати.
– Що?! Ліза була тут?!
– Знаєш, а вона не представилася. Але, думаю, її вимога дуже виправдана – пів року стосунків – це тобі не жарти! До речі, я поклала тобі пару свіжих рушників, тож душ раджу прийняти у… Лізи!
– Ганнусю, послухай, – тон Олега пом’якшав, але жалю в його словах не було. – Я не хотів так… У нас останнім часом якось… Нудно… А тут Ліза! Така молода, ефектна, навіть… Якщо хочеш… Розкута. Ну, не втримався! Що ж тепер? Я – мужик, хочу любити очима. А не за твої борщі! Та глянь на себе! Ти ж за останні кілька років зовсім стала ніяка! А це ще дітей нема. Уявляю, якою ти станеш, якщо вони з’являться!
– Не «якщо», а «коли», – якщо до цієї просови в Ганни ще були сумніви щодо правильності рішення, то тепер вони зникли остаточно. – Але з цього моменту це не твоя проблема. Забирай речі й забирайся сам.
– Це й мій дім також!
– Ні. Квартира мені дісталася від батьків ще до шлюбу. А все, що в ній твого, можеш забирати. Не шкода. Повір, мені й самій дуже хочеться оновити інтер’єр, щоб позбутися спільних спогадів. Але запам’ятай, у тебе тільки десять днів. Потім я поміняю замки.
– Ти так легко відпускаєш мене?
– А ти очікував, що я сваритимуся, ставатиму на коліна з благаннями не залишати мене напризволяще? Я доросла й самодостатня жінка. Так, часом нудна. Але все таки незалежна і міцно стою на ногах. Але ж тобі треба веселощів і пристрастей! Що ще може дати тобі двадцятирічна? Ох, так… Ти дуже не спокушайся, вона теж поступово змінюватиметься не на краще.
– Не буде! – уже за порогом вигукнув Олег.
– Навіть не сумнівайся!
Ага, певне новину про вагітність коханка ще не сказала. Ну що ж, великого кохання їм!
…Мерехтливі гірлянди, розвішані всюди, створювали в кімнаті чарівну атмосферу. Ганна сиділа за столом з келихом ігристого і чекала нового року.
Тепер вона точно знала, що проситиме:
«Хочу наступного року стати мамою! Стати щасливою мамою. Бути щасливою… Просто бути щасливою!»
– З Новим роком мене! – Ганна підняла келих. – Тепер все буде добре!
…Ранні промені весняного сонця легко проникли крізь маленьку щілину між важкими шторами.
Сьогодні Ганні снився чудесний сон, у якому вона ніжно пригортала до себе немовля. Так не хотілося з пробудженням втрачати те тепле відчуття щастя.
Але березневе сонце вперто прослизало через фіранки, а спів птахів ставав дедалі голоснішим і мелодійнішим.
Більше місяця Ганна була офіційно розлучена. І рівно стільки ж щаслива. З новим чоловіком.
Ігор був інструктором у спортзалі, в який вона записалася одразу після різдвяних свят.
– Уявляєте, що майже колишній чоловік каже, що я «змінилася на гірше»! – скаржилася Ганна на першому занятті з Ігорем.
– От і добре, що він майже колишній. У вас чудова розтяжка. І постава – пісочний годинник. А зайві сантиметри – це можна виправити. Якщо пообіцяєте старанно працювати, вже за десять-п’ятнадцять занять не впізнаєте себе.
І Ганна пообіцяла. А Ігор щоразу хвалив її за завзятість. Незабаром вони поринули у вир несподіваної пристрасті з головою…
Ганна усвідомила, що весь цей час жила як у напівсні, дбаючи про інших і забуваючи про себе. Навіть не жила, а існувала!
І ось вперше за багато років відчула себе живою! Емоції переповнювали, хотілося кричати від щастя!
– Доброго ранку, люба! – у кімнату зайшов Ігор із двома склянками теплої мінеральної води. – Тримай. За пів години поснідаємо і поїдемо на тренування.
– Вибачте, Ігоре Володимировичу, але я сьогодні ніяк не можу прийти до вас на тренування, – Ганна показала вдаване каяття. – У мене плановий огляд у лікаря.
– Ну ні, Ганно Сергіївно, я охоче перенесу час нашого заняття. Тоді ви встигнете і до лікаря, і на тренування!
– Ох, не вдалося! – Ганна пригорнулася до Ігоря. – Який ви у мене строгий тренер!
– Зате дбайливий чоловік! – Ігор поцілував Ганну. – Піду готувати нам корисний сніданок.
Плановий огляд пішов не за планом.
– Є підозра на вагітність, – лікар не підбирав слів. – Зараз дам направлення на аналізи. Після того, як отримаємо результати, будемо вирішувати, що робити далі.
– Підозра на вагітність… – Ганна повторила про себе фразу, ще не усвідомлюючи, що сталося. – Наче мова про якусь неприємну слабість…
Стоп! Що?!
– Як вагітність?! У мене ж немає жодних ознак!
Раптом Ганна замовкла…
Як же ж нема? І в туалет бігала, і затримка вже довго. Ганна все це списувала на вікові зміни, перехід на правильне харчування… А воно он як… Несподівано! Але як же ж радісно!
Ганна летіла додому, наче на крилах щастя. Невже справдилося? Нарешті вона стане мамою!
Але як сказати про це Ігорю? Вони ж нещодавно знайомі. Хоча… Яке рішення він не прийняв би, Ганна не відмовиться від дитини.
– Ігорю, у мене до тебе серйозна розмова, – почала Ганна без жодних вагань. – Я вагітна. І для мене це довгоочікувана подія. Але на тебе я тиснути не збираюся, будь-яке твоє рішення я прийму. Ти не повинен нічого робити ні для мене, ні для дитини. Вибач, що ставлю перед фактом. Я вражена не менше, повір…
– Ганнусю, я все життя цурався серйозних стосунків… І ось підсумок – у сорок років немає ні сім’ї, ні дітей. А коли ти з’явилася, я зрозумів, що закохався… Я люблю тебе і хочу стати батьком! Звісно, ми недавно знайомі і, мабуть, у сімейному житті на нас чекатимуть «сюрпризи»… Але давай ризикнемо, га?!
– Це що, пропозиція?
– Ну так!
– Ну давай спробуємо!
Ганна пригортала до себе малюка, який спав.
– Моє ти новорічне диво! І як після такого не вірити в Миколая?!
З Ігорем не все було гладко, зараз він взагалі жив окремо – попросив паузу, відпочити від сімейного життя.
Але доньку дуже любив, щодня або заїжджав, або дзвонив.
Раз на тиждень привозив продукти і всілякі дрібниці для маленької.
Ганну таке цілком влаштовував. Тепер у неї з’явився сенс життя, про який вона мріяла стільки років. Вона найщасливіша жінка на світі!
А все інше не має ніякого значення…
