Ганна Степанівна чотирнадцять років не святкувала Новий Рік. Як вона стара жінка може святкувати це свято? Ніяк. Хіба що купити щось смачненьке, але і це – ні, адже Різдвяний піст, а вона дотримувалася постів.
З того часу, як під Новий Рік не стало її син, це свято для неї перестало існувати, надто важко будо від втрати Дмитра і ці вогні, що мерехтять всюди, нагадували їй про раптовий відхід її сина. Стільки років минуло, але Ганна не могла змиритися із втратою сина. Іноді вона забувалася в молитві і це давало відпочинок її втомленій душі, але потім все поверталося і Ганна розуміла, що не може з цим впоратися, пережиття втрати сильніший за неї.
Знала Ганна Степанівна, що не можна довго скорбити, гріх це і вона молилася і просила Господа про милість.
Ще знала Ганна Степанівна, що ніхто до неї не прийде у ці святкові дні, у кращому разі онуки зателефонують та привітають її. Вона звикла до цього, їй із втратою Дмитра, що старий рік, що новий, все одно, з нею немає її сина. Дмитра немає, от і все.
Сьогодні Ганна Степанівна рано встала, як завжди помолилася, поснідала, подивилася у вікно, погода стояла зовсім не зимова, вчора з ранку, сніг злегка припорошив землю, а надвечір розтанув, сонечко світило по весняному і манило своєю яскравістю. Ганна вирішила піти купити свіжого хлібця та яблук.
На вулицях і на ринку, зранку метушився народ, це і зрозуміло, всі готуються до свята, купують продукти, подарунки, а біля ринку йшла жвава торгівля ялинками. Ялинки, що пригрілися на сонечку, так пахли, що Ганна Степанівна зупинилася біля ялинкового базару, їй чомусь вперше за чотирнадцять років після втрати сина, захотілося принести в свою маленьку квартирку ялинку і вбрати її.
Вона згадала, як маленький Дмитро радів появі ялинки в їхньому домі, як він чекав на це свято, щоб прикрашати пухнасту красуню. Раніше ялинки продавалися не так вільно і чоловік Ганни купував її заздалегідь. Вона до тридцять першого грудня стояла на балконі, а Дмитрик щоранку вискакував на балкон і перевіряв чи на місці запашна ялинка.
-Мамо, як пахне ялинка! – тріумфував Дмитрик, коли батько встановлював її в кімнаті, – Мамо, ну давай швидше іграшки, давай вбирати нашу ялинку!
А коли ялинка починала скидати свої голки на підлогу, Дмитро засмучувався і навіть плакав.
-Мамо, ялинка все, шкода мені її.
-Що ти сльози розпускаєш? – сердився батько Дмитра. Ану Дмитро припиняй цю мокру справу, ти ж чоловік.
Дмитро обіймав маму, втикався обличчям у її плече і присоромлений батьком намагався сховати сльози. Його худенькі плічка здригалися, мама гладила його русяву голівку, невдоволено махала рукою на батька, щоб той замовк, а Дмитрику казала:
-Нічого Дмитрику, поплач. Чоловіки, коли їм важко на душі, вони теж плачуть. Дмитро слухав маму і заспокоювався.
Продавець ялинками, молодий симпатичний чоловік, усміхався і лише встигав відпускати вибрані покупцями ялинки. З усього видно, що він задоволений торгівлею. На прохання покупців, кому це потрібно було, він укорочував стовбури ялинок, відсікав непотрібні гілки і все, що відсікалося, він складав убік.
-Молода людина, – звернулася до продавця Ганна Степанівна, – можна мені взяти кілька гілок, ось з цієї хвойної купи?
-Звичайно, бабуся, звичайно можна, вибирайте, а я вам складу ці гілки в букет,-хлопець допоміг Ганні Степанівні вибрати красивіші хвойні гілки, акуратно підстриг їх, запакував букет в зелену сітку і підніс його Ганні Степанівні.
-Скільки я вам винна ? -Запитала Ганна.
-Нічого ви мені не винні, бабусю,-посміхався продавець,- з наступаючим Новим Роком Вас!
-Дякую милий, дай Боже тобі здоров’я,-сказала Ганна.
Вона навіть трохи зворушилася від добрих слів. Це перше передноворічне поздоровлення, яке вона почула від незнайомого хлопця.
“Як мало треба людині,-подумала Ганна.-Посмішка і добрі слова в істину чарівні і світ здається набагато добрішим, ніж насправді.»
Вона поспішила додому, адже їй треба прикрашати ялинку і доки Ганна йшла, вона вирішила, що обов’язково випече пісний пиріг із яблуками. Яке ж свято без пирога.
Ганна замісила тісто і вийшла надвір. Під балконом, у квітнику, вона набрала землі в горщик для квітів, принесла його додому і в цей горщик встромила хвойні гілки, відійшла вбік, помилувалася букетом, ну а тепер треба прикрашати цей ароматний букет.
Чотирнадцять років вона не діставала ялинкових іграшок. Її переповнювало хвилювання, ці іграшки були куплені, коли Дмитрик був дитиною і поки він жив з нею, навіть будучи дорослим, вони разом вбирали ялинку.
Потім, коли він одружився, у нього в сім’ї були свої ялинки, але для мами, напередодні Нового Року він завжди приносив ялинку, встановлював її і вони, як і раніше, вбирали її вдвох.
Тремтячими руками, Ганна витягала з коробки іграшки і розвішувала їх на Новорічний букет. А ось золотистий шар, який Дмитро разом з листівкою подарував їй на Новий Рік, тоді він навчався у другому класі.
Радісний Дмитро прибіг зі школи і вручив Ганні цю кулю та листівку.
-Мамо, вітаю тебе, дивись яка гарна куля і вона з сюрпризом,-тріумфував Дмитрик,-ми в класі вбирали ялинку і я як побачив цю кулю, мені так захотілося її подарувати тобі. Я попросив її в Антоніни Іванівни для тебе, а вона посміхнулася і сказала: “Ну якщо для мами, то звичайно, візьми. Мама буде рада подарунку».
-Дякую тобі синку, який ти у мене уважний. Ти найкращий у світі син, – сміялася Ганна і Дмитрик радів і вірив, що він найкращий.
Днем пізніше, Дмитрик запитав:
-Мамо, ну ти прочитала мій сюрприз?
-Звичайно синку, звичайно мій хороший.
-Ну Як я придумав? Правда здорово?
-Ти мій маленький вигадник,- сказала Ганна, думаючи, що мова йде про листівку, яка додавалася до золотистої кулі, – ти моє сонечко, – вона обійняла Дмитра, поцілувала його в маківку, – ну біжи грай, зараз гості прийдуть …
Руки Ганни затремтіли від спогадів і вона випустила кулю, випустила подарунок Дмитра. Куля розлетілася на дрібні шматочки, Ганна ахнула і заплакала навзрид. Як вона могла не втримати подарунок сина? Як вона могла?
Трохи заспокоївшись, Ганна принесла віник та совок і почала збирати шматки іграшки. Серед цих уламків, вона побачила згорнутий у трубочку папірець.
“Що це за папірець?- подумала Ганна.- Вчора прибирала, підлога була чиста”.
Вона підняла його, розгорнула і пробігши очима по словах, що були там написані, скрикнула, ноги її підкосилися і вона важко опустилася на диван. Руки тремтіли, ходили ходуном, а Ганна тримала записку, плакала навзрид і голосила:
-Синку, синку, синочку, дякую рідний. Я знаю, що ти поряд зі мною, я завжди це знала.
Ганна цілувала записку і знову і знову читала її:
“З Новим Роком, мамо! Бажаю, щоб ми з тобою завжди були разом. Дмитрик”, а трохи нижче намальовані два крихітних чоловічки, що тримаються за руки, такі наївно-дитячі чоловічки, як колись малювали діти. Один чоловічок з чубчиком, був Дмитрик, а іншим, з пишною зачіскою-вона, Ганна.
Так ось про який сюрприз говорив Дмитрик. Він зняв петельку з кулі та поклав у нього це привітання. Стільки років воно пролежало в цій кулі і тільки тепер воно прийшло до Ганни.
– Дмитро, ти прийшов, щоб привітати мене, – голосила Ганна, – впустила золотисту кулю, щоб я зрозуміла, що ти завжди зі мною поруч. Мій синку, мій синку, скоро я до тебе прийду і триматиму тебе за руку, як на твоєму малюнку і вже завжди ми будемо з тобою разом.
