Ганна познайомилася з Тетяною, коли вступала на навчання у місті. Обидві дівчата були сільськими і це їх зблизило.
– А я вже тут на роботу влаштувалася, приїхала заздалегідь і кімнату дали в гуртожитку! – хвалилася Таня. – Давай до нас! Працюватимемо разом, і разом навчатимемося.
– Навіть не знаю, – відповіла Ганна. – Я начебто вже роботу знайшла у себе в селі, у дитячому садку.
– Та облиш ти! Треба вибиратися з села, є можливість працювати тут, дають гуртожиток, зарплата, звичайно, не велика, але для спочатку вистачить. А там – заміж виходити треба… – останні слова Тетяна прошепотіла по змовницьки, і Ганна засміялася.
– Ти говориш, як моя мама… Заміж, заміж… Начебто наречені тут у ряд стоять і тільки нас з тобою і чекають, сільських… – сказала Ганна і махнула рукою.
Однак, поки вони складали іспити, встигли подружитися. Їх зарахували на заочне навчання, і Ганна піддалася на вмовляння Тетяни – наважилася залишитись у великому місті.
– Ну, мамо, їду я, – заявила вона матері, коли повернулася додому. – Там і подружка у мене з’явилася, так що не нудно нам удвох буде. І лаборанткою мене беруть. І в гуртожитку місце дають. Спробую…
– Ну, треба спробувати. Чому не спробувати? Давай, працюй, навчайся, а там, може, й Оленка за тобою наважиться, а поки їй ще три роки вчитися треба, – говорила мати про молодшу сестричку Ганни.
– А як же ж твій від’їзд Матвій переживе? – пролунав голос батька. – От тільки про себе й думаєте! А хлопець сохне за тобою. А ти як вертихвостка, в місто надумала податися!
– Матвій влаштувався працювати в агрофірму. У нього тут хороша робота… І взагалі, у нас нічого окрім теплих стосунків немає. І заміж він мене не кликав, та й я поки що не збираюся… – почала говорити Ганна.
– Затринділа, триндичиха! – зупинив її батько. – Знадобилося тобі те життя в місті? Ну, ну… Ось тільки щоб місто полюбити, там народитися треба. Шум, пил, гам… І житла немає, і рідні немає. Нікому ти не потрібний…
– Ну, що ти, Вітю, – зашепотіла на нього мати. – Перестань її відмовляти. Нехай сама побачить, чи це її чи ні. А Матвій, якщо кохає, то нікуди не дінеться.
Ганна зібралася й поїхала. Спочатку їй все подобалося. Все було знову, цікаво. Тетяна навіть влаштувала так, щоб їм дали кімнату на двох. Дівчата все ділили навпіл, і вечері, і сніданки. І гардероб у них був спільний.
Але невдовзі Ганна зрозуміла, що нудна робота їй не подобається. Надвечір нила спина, нічого вже не хотілося робити, тільки лягти.
– Ану, вставай, підемо в кіно, – керувала Тетяна. – А завтра на танці.
Дівчата ходили всюди разом, але Ганна раз на тиждень їздила на вихідні додому. Вона сумувала за селом, за друзями, і там їй більше подобалося ходити на танці, у своєму звичному колі.
– Агов, Ганнусю, ти що так додому зачастила? Досить нудьгувати. Нам тут треба наречених шукати, а не в село їздити, – знову рішуче наполягала Таня. – Я до себе додому точно вже не повернуся. Мені подобається велике місто, шум машин, світло ліхтарів.
– А мені більше подобається тиша, а не пилюка, і вихлоп від машин, – мрійливо сказала Ганна. – І хлопців тут багато, але на нас ніхто не дивиться.
– Це тому, що тебе за кілометр видно – сільська. Давай одягнемося краще, – вирішила Таня.
Вони склалися разом на сукню, купили пару штанів і дві блузки.
– Добре, що фігури у нас однакові! – раділа Тетяна. – Час і на танці наші вбрання оновити.
Дівчата намагалися частіше бувати на дискотеці, і незабаром Ганна почала рідше їздити додому, так вони були зайняті на вихідні.
Після сесії подруги поїхали додому. А потім знову почалося міське життя.
– Не знаю, що ти все сумуєш, – намагалася підбадьорити подругу Таня. – Наша робота, звичайно, не творча, але це тимчасово! От отримаємо освіту, можна й щось інше підшукати, але знову ж таки: не всюди гуртожиток дають. Спочатку треба вийти заміж. А там і чоловік нехай турбується про житло!
Незабаром у Тані з’явився залицяльник. Це був міський хлопець, досить симпатичний та веселий. Тепер вони ходили в кіно і на танці втрьох, і Тані це не подобалося.
– Слухай, Ганнусю, ти сьогодні не залишишся вдома? – запитувала вона. – А то нам з Сергієм хочеться одним побути…
– У кінотеатрі фільм показують для однієї пари? – усміхнулася Ганна.
– Ох, ти не розумієш. Навіть у кіно я хочу бути тільки з ним. А доводиться відволікатись і на тебе. Нас виходить уже троє… – відповіла Таня.
– Так, все я розумію, звичайно, йдіть одні. А я поки що контрольну напишу.
Дружба дівчат слабшала з кожним днем. Таня гуляла щовечора, нашвидкуруч вечеряючи і одягаючи найкрасивіші їхні вбрання.
У вільний від роботи час вона списувала контрольні роботи в Ганни, не забуваючи дякувати їй.
– Ти справжня подруга, Ганнусю, молодець. А я закохалася по вуха… Уявляєш? – казала вона.
– А він? Що каже? – Ганна дивилася на подругу.
– Каже, що любить, звісно, теж, – відповіла Тетяна. – А як цілується солодко…
Ганна мовчала. Вона бачила, що Таня більше не бере її ні на танці, ні у кіно, нікуди. Та вона й не могла проситись: не хотіла заважати щастю закоханої пари.
Ганна засумувала по дому ще сильніше. Вона почала частіше їздити додому, кожен вихідний, чому Таня тільки тішилася. Вона приводила свого хлопця в кімнату, влаштовуючи там побачення.
– Щось ти стала частіше їздити додому, доню, – зауважила мати. – Сумуєш, чи що? Як там робота? Як навчання?
– Навчання добре. Перевели на другий курс. Ще рік і буду з дипломом. Робота як робота. Стараємося, хоч і набридає. Але треба, значить – треба… – зітхнула Ганна.
– А кому треба? – не зрозумів батько. – Ти міркуєш і говориш, як бабуся. Та ти зараз у такому віці, що горіти все в руках має, будь-яка справа, і щастя, і сила в кожному русі… Молода дівка, називається. Працює, наче змушують…
Ганна, як сиділа за столом, так і заплакала. Хотіла піти, та мати пригорнула її до себе.
– Що ти моя дівчинко? Хто ж тебе туди відправляв? Тільки ти сама вирішувала. Та чи здорова ти? Чи не трапилося чогось поганого? – занепокоїлася мати.
– Здорова, і нічого не сталося, мамо. Просто мені там самотньо. Таня вся у коханні, я одна. Інших подружок не маю, все з Танею ми були, а тепер я їй тільки перешкода, тільки помічник у навчанні. Вони гуляють, а я підручники читаю та роботи пишу…
– Тебе там ніхто не тримає, і завжди двері рідного дому тобі відкриті. Одне твоє слово – і ти тут, – сказав батько. – Чого плакати? У коханні кожен за себе! Хитра твоя подружка. Знайшла хлопця і тебе покинула. Не потрібний третій зайвий. Правильно все. А ти не розкисай. Он тебе Матвій уже зранку чекає. Чи не він оце вже під вікном стоїть? Іди. Тут твоє щастя.
Ганна визирнула у вікно і аж стрепенулася від побаченого. Наче й не було сліз! Вона швидко перевдягнулась і вийшла з дому.
– Ну, ось, а ти казала їй: місто, місто… – забурчав батько, звертаючись до дружини. – Тутешні ми, сільські. Корінням у землю вросли. Нам у місті не прижитися. По траві і квітам ми ходимо, а не по асфальту.
Ганна прийшла після танців схвильована. Вона сьогодні почула від Матвія те, що давно хотіла почути. Він освідчився їй у коханні. Це було потрібно йому, оскільки він не міг більше чекати на приїзд Ганни, чекати її дзвінків.
– Я хочу чути твій голос поруч, Ганно, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, і ніхто мені окрім тебе не потрібен, розумієш? – сказав він.
Ганна обійняла його, тепер вона розуміла, що її місце тут, у рідному селі, і тільки тут вона по-справжньому щаслива вже зараз, з ним, і з батьками, сестричкою, бабусею й дідусем. Їй не треба ганятися за примарним щастям, когось зачаровувати, приваблювати.
Матвій дивився на неї закоханими очима, і це все вирішило.
Повернувшись у місто, вона подала заяву на звільнення, і не слухаючи вмовляння Тані передумати, поїхала за два тижні додому. Попрощалися дівчата майже холодно. Таня чомусь сердилась, вважаючи, що Ганна зрадила мрію, здалася по слабкості і не вміє бути наполегливою та цілеспрямованою.
– Та я просто виходжу заміж, Таню, – відповіла Ганна, вислуховуючи в черговий раз докори подруги.
– Заміж? За кого? За свого тракториста? Ну, вітаю! Знайшла так знайшла… – похитала головою вона.
– А це не твоя вже справа. Я люблю його. І він мене також. А тобі – щастя. Побачимося на сесії… – відповіла Ганна беззлобно і пішла.
Через два місяці Ганна та Матвій одружилися. Вони стали жити у будинку, який їм допомогли купити батьки з обох боків.
На наступну сесію Ганна приїхала в місто з ледь помітним животиком.
– Ого, привіт подруго, – привіталася з нею Таня. – Та ти, наче, зібралася народжувати? А що, молодець. Кого чекаєш?
– Все одно кого, аби здоровенького… – відповіла Ганна, посміхаючись. – А як ти? Точніше, як ви?
– Ти маєш на увазі Сергія? – Таня невдоволено відвернулася.
– З ним у мене давно все закінчено. Ненадійна людина. Ось і таке буває… Тож я знову шукаю своє кохання. І знайду. Обов’язково знайду… – впевнено відповіла Тетяна. – До речі, у тебе є зошити з минулих лекцій? Даси почитати?
– Дала б, але вони в мене вдома залишилися, – відповіла Ганна. – Я ж цю сесію здала вже екстерном, а сюди приходила, щоб написати заяву – запит на дострокові іспити. Хочу все встигнути до народження дитини. Ось так…
Таня округлила очі. Вона була така здивована, що Ганна, тихоня і скромниця робить такі успіхи в навчанні.
– Послухай, Ганнусю… Ти не тримай на мене зла. Вибач. Погано ми з тобою тоді розлучилися. Наче я винна була. Чи ні? – Таня взяла Ганну за руку і зазирнула їй у вічі.
– Та що ти? Ні, ти ні в чому не винна. Я сама вирішувала, де мені жити і з ким мені бути. Просто весь свій час… Щастя тобі! – відповіла Ганна простодушно і обійняла Тетяну.
Вони трохи постояли разом, і Ганна обережно пішла до виходу.
Ще більше Таня здивувалася, коли помітила на ґанку приємного молодого парубка – чоловіка Ганні. Він подав дружині руку і повів до машини.
– Ох, оце хлопець… Ох і тракторист… – прошепотіла Тетяна, не відводячи очей від молодих.
Коли машина поїхала, Таня пішла у їхню аудиторію і сіла поряд із незнайомим хлопцем.
– Новенький? – поцікавилася вона.
– Перевівся сюди. Рахуй, що новенький… – усміхнувся той.
– Будьмо знайомі – Тетяна, – вона посміхнулася у відповідь і грайливо струснула чубчиком…
