У двері наполегливо подзвонили. Ганна відчинила.
– Доню, – мати кинулася Ганні на шию. Ганна стояла, не ворухнувшись, мати здивувалася:
– Ти не впізнала мене?
– Впізнала, я ж бачила тебе на фото, – посміхнулася Ганна.
– Та гаразд, не починай. Я ось до тебе з тортиком, – мати простягла торт Ганні як дорогоцінний подарунок.
– Ну, проходь, зараз чайник поставлю, – знизала плечима Ганна.
Поки Ганна господарювала на кухні, мати обійшла всю невелику квартиру дочки.
– Якось бідненько ти живеш. Меблів зовсім немає і диван лише один. А де в тебе сплять гості?
– Я не залишаю гостей ночувати, – відповіла Ганна, наливаючи чай у чашки.
– Чому? – Здивувалася мати. – Ти не товариська людина? Не в мене, отже. Ох, я в юності любила компанії. Збиралися, веселилися. Так, є що згадати. А ти молода, а живеш як монашка.
– Ну так ну так. Ось ти й про мене згадала, – хитро сказала Ганна і поклала шматок торта матері в тарілку.
– А собі? Чи переживаєш, що поганий принесла? – Здивувалася мати тому, що Ганна не їсть торт.
– Я не їм солодкого.
– Вибач, не знала, – усміхнулася мати.
– Ти взагалі про мене нічого не знаєш.
– Ой, не починай. Життя у мене таке. А що, тобі з бабусею погано жилося? – Сказала мати, немов це її заслуга, що Ганні з бабусею жилося добре.
Ганну мати народила у дев’ятнадцять років, залишила бабусі та поїхала до іншого міста за кращим життям. Там вийшла заміж та народила двох дітей. Спочатку вона приїжджала зрідка в гості, а потім говорила, що справи і турботи не залишають їй можливості приїжджати. Зв’язок із мамою був тільки по телефону, і те, що вона дзвонила бабусі, розповідала, як непросто живе.
Ганні з бабусею жилося добре, вона зовсім не почувала себе обділеною. Бабуся любила внучку, шила їй гарні вбрання, та такі, що всі дівчата заздрили. Бабуся не відмовлялася від будь-якої роботи, натомість у Ганни завжди були обновки – іграшки, взуття та книги. Ганна ходила в різні гуртки, а перед вступом до вузу, бабуся найняла репетитора, хоч Ганна й так вчилася добре.
Закінчивши інститут, Ганна влаштувалася на роботу, і ось уже шість років працює у великій фірмі. Бабуся нещодавно вийшла на пенсію і запропонувала продати її двокімнатну квартиру, купити бабусі маленьку в передмісті, а решту грошей вкласти як початковий внесок по іпотеці для онуки. Так і зробили.
З роздумів Ганну вивела мати:
– Я твоїй бабусі дзвонила, вона, виявляється, поїхала до санаторію.
– Так, бабуся вже старенька, їй треба було підтримати здоров’я, – Ганна не розуміла, до чого хилить матір.
Чаювання вже закінчилося, Ганна прибирала зі столу і не могла придумати, про що ще можна говорити з матір’ю. Але мати, помовчавши, сама заговорила, роздивляючись малюнок на серветці:
– Мама, сказала, ти їй путівку сплатила.
– Ну так, – знизала плечима Ганна.
– У мене теж здоров’я погане. Знаєш, виростити двох хлопців те ще випробування, ще чоловік мене покинув. Немає в мене грошей на санаторії, – мати, не зводячи погляду, розгладжувала руками серветку.
– А сини твої мабуть вже працюють? Нехай куплять тобі путівку.
– Сини? Та що ти знаєш про моїх синів? Жила з бабусею, як у Христа за пазухою, тепер дорікаєш мені синами, – матір раптом встала і почала ходити по кухні, два кроки туди, два кроки назад.
– Нічого не знаю, – спокійно відповіла Ганна.
– А я тобі розповім. Старший – не розумний одружився і знати мати не бажає, а молодший ледар, не вчився до ладу, зараз працювати не хоче. На моїй шиї сидить. Одна надія на тебе. Може, ти мені сплатиш путівку? Бабусі ж сплатила, – запобігливим голосом закінчила свою промову мати.
– То ти тому приїхала до мене? – засміялася Ганна.
– Ну так, ти ж моя дочка, – наголосивши на слово “моя”, мати взяла руку Ганни в свою. Ганна висмикнула руку, їй це було неприємно.
– Ні, мамо, не оплачу. Бабуся мене виростила, я їй винна.
– А я тебе народила, ти за це мені маєш бути вдячна, – мати підвищила голос.
Ганна посміхалася і мотала головою. Мати зіскочила, виходячи з квартири, озирнулась і сказала:
– Коли саму притисне, не звертайся до мене. Не поможу. Немає в мене більше дочки.
