Анна Володимирівна їхала в поїзді і дивилася, як за вікном пробігають дерева.
Вчора подзвонив брат Сашко, сказав, що батько зовсім поганий, лишилося йому небагато. Ганна Володимирівна і вчора виїхала б, але квитків вже не було. Дивом дістався один квиток на цей поїзд.
Ганна заплющила очі і згадала маму, якої не стало багато років тому, коли Ані було десять років. Батько дуже любив маму, довго переживав.
Життя своє батько присвятив дітям. А коли Ганна закінчила одинадцятий клас і вибирала, куди буде вступати, батько оголосив, що одружується.
Брат цю новину прийняв спокійно, а Ганна не розуміла, як можна так зрадити маму. Вона не розуміла, як хтось може посісти мамине місце.
– Розумієш, – казав батько, – мама пішла від нас. Але мамине місце не може ніхто зайняти. Мама пішла разом зі своїм світом. А та порожнеча, що лишилась у нас після її відходу так, і залишиться з нами. Її ніхто не зможе заповнити. Зрозумій, ви виросли, брат вже зібрався одружитися, скоро і ти вискочиш заміж. Я залишусь сам.
– Але ж ми нікуди не дінемося, ми завжди будемо поруч, – гукала Ганна.
Так і посварилася Ганна із батьком.
Батько за тиждень привів у квартиру нову дружину, Ганна пішла з дому. Спершу жила з братом, а потім із знайомим хлопцем у Києві. За цього ж хлопця вийшла заміж, здобула професію, народила дітей. Так і лишилася там жити, тепер вже вийшла на пенсію.
Згодом з батьком помирилася, але в гості приїжджала до брата, а з батьком зустрічалася або в брата або в місті. Не могла вона бачити, як у їхній квартирі господарює друга дружина батька.
Батько так і прожив із другою дружиною. Три роки тому її не стало. Тоді турботу про батька взяв брат Ганни. Вона, звісно, пропонувала батькові переїхати до неї, але він відмовився.
А тепер і батько за крок до відходу у інший світ.
Поїзд зупинився на потрібній станції. Ганна вийшла з вагону та викликала таксі, яке швидко домчало її до батьківського дому.
Батько розтяг губи на кшталт посмішки, побачивши дочку, і тихим голосом сказав: – Встигла!
Ганна плакала. Ні, не плакала, сльози самі котилися по щоках.
– Не плач. Я переживав, що ти не встигнеш. Я повинен тобі передати ось це, – батько ледве зняв з себе ланцюжок, на якому був ключ. – Можна сказати, золотий ключик.
Батько знову посміхнувся.
– Там у тумбочці стоїть мамина скринька. Коли мене не стане, відкриєш її. Чуєш? Коли мене не стане.
Ганна слухняно кивнула.
– Ти піди, чай попий. Голодна, мабуть? А я полежу, відпочину. Щось втомився, – сказав батько і заплющив очі.
Батька поховали. Після поминального обіду Ганна Володимирівна залишилася сама прибирати квартиру. Звичайно, у помічники напрошувалися родичі, але Ганні хотілося залишитись однією. Відхід батька вона пережила тяжко. Ще брат наполягав, щоб батька поклали поряд із його другою дружиною. Ганні здавалося, що так батько зраджує матір вдруге.
Брат дружив з другою дружиною батька, добре, що хоч мамою не називав. А вона няньчила дітей брата, називала їх онуками. Зараз, коли вже дорослі племінники говорять про другу дружину батька, як про бабусю, Ганну аж пересмикує. Справжня бабуся не дожила до онуків. Коли в Ганни виникає ця думка, Ганна завжди плаче.
Прибравши в квартирі, Ганна вирішила, що настав час відкрити мамину скриньку. Поставила скриньку на стіл і посміхнулася: «Цей замок можна просто відчинити, навіть без ключика». Але вона дбайливо взяла ключ, відкрила замок, підняла кришку, і по кімнаті поширився аромат маминих парфумів. Може, це їй тільки здалося. Але Ганна відчула присутність мами. Це як у дитинстві вранці, ще не прокинувся, але вже відчуваєш, що мама поруч зараз поцілує і розбудить тебе.
У скриньці лежали два конверти, на одному був напис «Сашко», на іншому – «Гануся». Ганна зазирнула в них, там лежали локони немовлят. Вона з усмішкою відклала їх. Далі було кілька дитячих фотографій Ганни та брата. Потім лежали конверти, адресовані мамі. Ганна їх відклала. На дні лежав щоденник, який вела мама.
Ганна взяла щоденник, зручніше сіла в крісло і почала читати.
Мама розповідала, як вони познайомились із батьком. Батько був її першим коханням. Мама описувала все — свої почуття, їхні побачення, реакцію її батьків на нареченого. У мами було чудове почуття гумору. Ганна, читаючи, то плакала, то усміхалася, то навіть сміялася.
Після заміжжя мама рідше стала заповнювати щоденник. Але читати було цікаво і про стосунки батьків, про їхні сварки, і про те, як ріс Сашко.
Ганна перегорнула чергову сторінку і побачила велику, червону смугу. Немов мама одну частину життя відокремила від іншої. “Я розлюбила свого чоловіка”, – прочитані слова схвилювали Ганну.
– Як так, чому? – крутилося в голові у Ганни.
Вона відклала щоденник. Сходила на кухню, випила стакан води, відчинила навстіж вікно. Глибоко подихавши, Ганна заспокоїлася і повернулася до читання щоденника.
Розчаровано Ганна читала про те, що мама після чотирьох років заміжжя розлюбила тата. Читала і думала: «Невже тато знав? Чи здогадувався, але мовчав? Адже не міг він не відчувати, що його мама не любить».
Всі ці мамині переживання, що вона не любить батька, Ганна читала через рядок. Важко їй було це читати. І раптом натрапила на запис: «Я вирішила народити ще одну дитину. Ця дитина має відродити минуле кохання, відволікти від поганих думок».
– Тобто я народилася не від великого кохання батьків, а як рятівне коло сім’ї? – думала Ганна. Але пам’ятаю батьків. Вони любили мене, завжди були веселі, добрі, дружні.
Далі Ганна читала про те, як вона росла. Анна читала, то плакала, то сміялася. Мати вміла писати цікаво.
І знову жирна, червона риса. Судячи з дати, Ганні вже було дев’ять років.
Ганна взяла щоденник і пішла на кухню. Сіла за стіл і продовжила читати.
Мама писала про те, що закохалася у колегу. Він також любить її. Просить піти від чоловіка до нього. Дітей він прийме як рідних. Але мама не наважувалась, мама писала, що як би вона не любила цього чоловіка, вона не може залишити дітей рідного батька. Люблячого, дбайливого батька.
Ганна пробігла поглядом по сторінках, що залишилися, зрозуміла, що мама пише про любов до цього чоловіка і читати більше щоденник не стала.
Зирнула у вікно, на горизонті вже світало. Ганна пішла спати.
Прокинулася від дзвінка брата:
– Ну ти чого трубку не береш, я вже півгодини тобі дзвоню. Час до батька на могилку, відвідати. Ми вже під’їжджаємо, виходь.
Ганна взяла із собою щоденник і не прочитані нею листи.
Після того, як сходили відвідати батька, Ганна сказала:
– Можна я сама схожу до мами? Ви зачекайте на мене в машині, я швидко.
Біля матері Ганна дістала маленьку лопатку, якою брат завжди поправляє землю. Ганна розкопала невелику ямку, склала туди щоденник і листи, присипала все землею.
– Спочивай зі миром, матусю. Ніхто більше не дізнається твоєї таємниці.
На зворотному шляху Ганна спеціально пройшла повз батька, зупинилася і попросила вибачення у нього та його другої дружини.
У машині Ганна спитала у брата:
– Ти знав?
– Прочитала? Так, знав. Я щоденник знайшов ще п’ятнадцять років тому. Батько після цього почепив на скриньку замок, щоб ти не залізла, – відповів брат.
– Бідний тато, – сказала Ганна. І в машині настала тиша. Більше до цієї теми не поверталися.
