– Ти хоч розумієш, що наробила? – голос Наталії брязкотів від невдоволення.
Ганна стояла посеред кімнати, стискаючи пальці так сильно, що побіліли кісточки.
– Наталко, я…
– Ти осоромила всю родину! – зупинила сестра, піднявши руки. – Зруйнувала шлюб! Та хто тебе тепер візьме з дитиною на руках? Кому ти потрібна?
Ганна стиснула губи і відвернулася.
– Я більше не могла так жити.
– Усі так живуть, а ти що, особлива? – Наталя зневажливо подивилася на неї, потім перевела погляд на матір, чекаючи на підтримку.
– У нашій родині так не робиться, – з натиском сказала Віра Сергіївна, склавши руки на. – Розлучитися… Сором…
Ганна ледве стримувала сльози. Вона знала, що саме так і буде. Але чому було так важко?
…Сім’я, в якій виросла Ганна, виглядала цілком благополучною. Батько, мати, дві дочки. Класична картина. Але за цією вітриною приховувалась реальність, про яку не прийнято було говорити на людях.
Батько тримав усіх у вічному хвилюванні. У його світі чоловік був господарем, а жінка – мовчазною тінню, хатньою робітницею при ньому. Його голос звучав найголосніше, його слово було законом. Він міг ображати дружину, міг тижнями ігнорувати дітей, але варто йому зробити щось хороше – і мати відразу забувала все погане.
– Він нас забезпечує, – повторювала вона щоразу.
Ганна та її сестра зростали в атмосфері тотального контролю. Батько вселяв, що вони нічого не досягнуть в житті.
– Не розумні ви! – казав він. – Усі в свою матір пішли. Хто вас заміж візьме таких?
У результаті Наталія вийшла заміж першою, прагнучи втекти з батьківського дому. Вона обрала собі чоловіка, котрий виявився точною копією батька. Він сварився з нею, ображав її, але вона не йшла.
– Ну не завжди він такий, – тихо бурмотіла вона, коли приходила до матері, коли чоловік вчергове не стримався.
– Він це не робитиме просто так, – зітхала мати, хитаючи головою. – Виходить, ти його довела.
Ганна чула і бачила це з дитинства. І все одно думала, що в неї все буде інакше.
Вона помилилась.
…Олексій завжди стримувався. Йому це було не потрібно. Слова – його найсильніший інструмент. Вони звучали рівно, без емоцій. Холодні, розважливі, які потрапляють точно в ціль.
«Ти знову виглядаєш, як втомлена квочка. Ти хоч дивишся на себе в дзеркало взагалі? Ти що, зовсім не розумна? Елементарні речі не можеш зрозуміти?
«Мовчи, коли чоловіки розмовляють. Ну чому ти не можеш це запам’ятати?
При сторонніх він міг глузливо вибачитись перед друзями за те, що йому дісталася «не розумна дружина», або кинути якусь їдку фразу.
– Я її, звичайно, люблю, але… Але вона готує так собі. Але вона зовсім не вміє вдягатися. Але вона поводиться так, що йому соромно.
Його “але” були нескінченними. Ганна звикла. Вона вірила. Олексій сказав їй, що без нього вона нічого не зможе. Так само, як колись говорив батько.
Коли вона завагітніла, він змінився. Мов щось переключилося. Став уважним, дбайливим, цікавився її самопочуттям, навіть робив масаж, коли спина була важка.
І тоді Ганна подумала: «Ось воно! Кохання! Просто раніше я була недостатньо гарна. Тепер все буде інакше».
Тільки після народження дитини все повернулося на круги своя. Тепер він звинувачував її у тому, що вона погана мати.
– Подивися, як ти з дитиною справляєшся! Вона плаче, а ти носишся, без діла! Тільки гірше робиш!
Ганна не спала ночами, колисала дочку, готувала, прибирала, але цього завжди було мало.
– Ти нічого не вмієш!
Спочатку вона намагалася заперечувати. Потім перестала. Навіщо? Все одно Олексій завжди правий.
Так вона думала. Але одного разу з’явився людина, який зруйнував цей страшний світ.
Ганна вперше побачила Ольгу, коли та прийшла до них у гості. Висока, впевнена, зі спокійною усмішкою.
– Хотіла познайомитись із новою родичкою, – сказала вона, простягаючи коробку з гостинцем.
Ганна підготувалася до цього візиту. За день до зустрічі прибрала все до блиску, приготувала смачне частування, обрала найпристойніший одяг, хоча в дзеркалі все одно бачила втомлену жінку з темними колами під очима.
Олексій сьогодні був особливо уїдливий.
– Вибач, Оля, – усміхнувся він, сидячи за столом. – У мене дружина господиня така собі. Скільки разів казав: приводь себе та будинок у порядок. А вона ніби не чує.
Ганна втиснулася в стілець, опустивши очі. Ольга не посміхнулася, не підтримала жарт. Вона просто пильно дивилася. Після відходу сестри чоловік влаштував сварку.
– Як можна було так осоромити мене?! – він крокував кухнею, не давав їй піти в кімнату. – Будинок не прибраний, ти виглядаєш, як… та ніяк!
Ганна не сперечалася. Вона завжди винна.
Через два дні Ольга несподівано знову прийшла у гості, доки Олексія не було вдома. Ганна відчинила двері і здивовано застигла.
– Нам треба поговорити, – сказала зовиця і, не чекаючи на запрошення, увійшла всередину.
Вони сиділи на кухні. Ольга довго мовчала і дивилася, як Ганна перебирає пальцями край халата.
– Ти розумієш, що це не правильно?
Ганна звела очі.
– Що?
– Ваші стосунки.
– Але ж так усі живуть…
Ольга похитала головою.
– Ні. Тільки ті, хто не знає, як жити інакше.
Ганна проковтнула.
– Олексій тебе ламає. Він самостверджується за твій рахунок. Завжди так робив. І зі мною намагався.
– Він просто запальний…
– Він тебе ображає. А сам – цвіте та пахне.
Слова пролунали так різко, що в Ганни пересохло в роті.
– Що мені робити? – ледве чутно прошепотіла вона, бажаючи вчепитися за Ольгу, як за рятівну соломинку.
Зовиця дістала з сумки листок, написала номер телефону.
– Це добрий спеціаліст. Подзвони. Потрібні будуть гроші – звертайся. Або вчись давати йому відсіч, або йди.
Ганна взяла папірець.
Якось після чергового скандалу з Олексієм вона набрала номер.
Минуло півроку. Півроку Ганна ходила до спеціаліста. Півроку усвідомлення, переживань і надій. Кілька разів хотілося покинути все, перестати ходити до спеціаліста, але Ганна підтримувала, наполягала. Іноді навіть кликала в гості до сусіднього міста на кілька днів, щоб невістка могла відволіктися. Зрозуміло, із дочкою.
Ганна почала бачити своє життя інакше. Вона більше не дивилася на Олексія очима тієї заляканої жінки. Тепер вона розуміла, що вся його «турбота» та «любов» – маніпуляція. Що кожне його слово, кожна репліка, кожна образа – ланки одного ланцюга, який він міцно тримав у руках.
Вона потихеньку відкладала гроші. І ось одного разу Ганна раптом зрозуміла: все. Далі так жити не можна.
Олексій був на роботі. Вона встала, пройшла до дочки. Дівчинка мирно спала, не знаючи, які зміни чекають на них попереду. Ганна провела рукою по її м’якому волоссі. “Заради неї”, – ця думка надавала сил.
Вона зібрала речі так швидко, наче хвилювалася передумати. За дві години Ольга допомагала їй завантажувати валізи в машину.
– Готова? – спитала вона, дивлячись на неї з тією самою впевненою усмішкою, яка одного разу вселила в Ганну надію.
– Так.
– Ти молодець.
Ольга сіла за кермо, і машина рушила з місця.
Коли мати і сестра дізналися, що вона пішла, виникла сварка.
– Який сором! – голосила мати, притискаючи до лоба долоню.
– У нашій родині ніхто так не поводився! – підхопила Наталя, дивлячись на сестру з невдоволенням.
Ганна стояла біля порога. Їхні голоси більше не лякали її. Вона слухала їх так, ніби то був телевізор на задньому фоні.
– Розлучення – це вирок! Одна тепер все життя будеш! Ти що, не розумієш?
– Розумію.
– Тож повернися до чоловіка і вистачить цей концерт влаштовувати!
– Ні.
Настала тиша. Такої відповіді вони не очікували.
– Отже, все. – мати схрестила руки. – Або ти повертаєшся до чоловіка, або ти мені не дочка. Не хочу червоніти за тебе.
Ганна зробила глибокий вдих.
– Як скажеш, – сказала вона рівним голосом.
Відтепер її сім’єю була лише її дочка. І, можливо, Ольга, яка витягла її з цієї прірви.
– Поїхали зі мною, – запропонувала та через кілька днів.
Вони сиділи на кухні, пили чай. Було тихо, за вікном йшов дощ.
– Куди?
– До мене. Я допоможу тобі, доки не встанеш на ноги. Все покажу, розкажу. Можу і з дитиною по можливості посидіти, якщо знадобиться. Роботи там не менше, ніж тут. Натомість жити зможете у мене, без оренди.
Ганна задумливо провела пальцями по чашці. Сусіднє місто здавалося майже іншою реальністю.
– Це далеко.
– Не так уже й далеко. Ти почнеш із чистого аркуша.
Ганна дивилася у вікно, не відповідаючи.
– Що думаєш? – м’яко спитала Ольга.
Ганна подивилася на дочку. Дівчинка сиділа на підлозі, укладаючи плюшевого зайця в ліжечко. Вона ще нічого не розуміла. Але якось зрозуміє. Що я скажу їй, коли вона виросте? Що я могла щось змінити, але злякалася? – замислилась Ганна.
Вона звела погляд.
– Поїхали.
Через два дні сумки було зібрано, квитки куплено.
– Ми впораємося, – сказала Ольга, коли поїзд рушив.
Через вікно Ганна спостерігала за тим, як далеко зникає місто. Тепер дихало набагато вільніше.
Вона більше не переживала. Попереду була невідомість, але тепер вона знала, що вона сильна, що зможе справитися. Заради себе. Заради доньки.
Заради того, щоб дочка росла вільною, ніколи не вважала себе неповноцінною та нікого не боялася.
