Коли поряд немає рідних, життя здається набагато важчим – ні підтримки, ні допомоги.
Марина, як ніхто інший, розуміла це саме зараз. Але вона сама обрала цю долю і сама вирішувала свої проблеми. Складно звичайно вчитися в інституті та виховувати маленького сина.
…Ганна Андріївна, як завжди рано вранці вийшла з під’їзду, щоб погодувати своїх підопічних, кішок, що жили у підвалі п’ятиповерхівки.
Кішки вже чекали на свою годувальницю, здалеку впізнаючи її.
Проходячи повз дитячий майданчик, Ганна Андріївна здивувалася, побачивши молоду матір із малюком.
Поклавши корм кішкам, вона пішла назад і підійшла до молодої жінки.
Ганна Андріївна глянула на неї й застигла від несподіваної здогадки.
Жінка, схиливши голову спала, а в колисці сопів малюк. Спочатку старенька занепокоїлася:
– А раптом цій матусі стало недобре, дитина зовсім крихітна.
Але незабаром переконалася, що дівчина точно спить.
– Он як втомилася, ніч не спала, чи що? А може дитинка вночі не спала, таке буває з малюками – думала вона, дивлячись на молоду матір.
Ганна Андріївна хотіла розбудити її, не можна дитину залишати без нагляду, але передумала і тихенько присіла поруч на лавку, поспішати їй не було куди. Живе сама, давно на пенсії.
Літня жінка сиділа поруч, охороняючи сон двох незнайомих їй людей.
Минуло трохи часу і в колисці занепокоївся малюк, закрутився і закрехтів. Ганна Андріївна тихенько похитувала колиску, але малюк заплакав.
Почувши плач, дівчина стрепенулась і розплющила очі. А побачивши поряд незнайому бабусю, злякалася, але Ганна Андріївна тепло їй усміхнулася, та усміхнулася у відповідь.
– Дякую вам, – сонним ще голосом сказала дівчина, потім глянула на годинник і злякалася знову.
– Тебе як звуть? – запитала старенька. – Кудись спізнилася? Мене звуть Ганна Андріївна, ну можна, баба Ганна.
– Марина. Я запізнююся на заняття в інститут. Думала трохи посиджу й заснула. Вночі робота в ательє, от і зморило. А ще Ромчика годувати треба, кашу зварити.
– Ходімо до мене, он мій дім. Ходімо, я допоможу, одна живу, — сказала Ганна Андріївна.
Вона нагодувала Марину і зварила кашу малюку. Симпатичний Ромчик, сім місяців від народження посміхався, коли бабуся годувала його кашкою.
– Ти йди, доню, йди. Ми тут із Ромчиком пограємось і почекаємо тебе. Не хвилюйся, у мене є досвід у вихованні малюків.
– Дякую, Ганно Андріївно, у мене дві пари сьогодні й одразу прибіжу.
Бабуся не стала розпитувати Марину, що і як, навчена життєвим досвідом, вона знала, та сама розповість, коли настане час.
Єдине, вона розуміла, що Марина має якісь проблеми. Малюк виявився спокійним і особливих проблем від нього жінка похилого віку не відчувала, займала дитину, як могла. А потім прибігла Марина, захекана і вдячна. Обійняла сина і сльози покотилися по її щоках.
– Ну-ну, Маринко, не треба плакати. Дитина завжди відчуває настрій матері.
Ганна Андріївна співчутливо дивилася на дівчину, терпляче чекаючи на її сльози, тримала Ромчика на руках, і гладила по голові Марину.
– Ну-ну, все буде добре, дочко. Не плач і не переймайся, у тебе попереду ціле життя. Я давно живу на цьому світі і знаю, що до чого, а ти ще молоденька, повір мені, все налагодиться у твоєму житті. А неприємності підуть, повір.
Марина дивилася на цю зовсім чужу літню жінку з неймовірно теплим і променистим поглядом і захотілося їй довіритися. Вона розповіла їй усе те, що нікому не розповідала, тримала у собі.
Народилася і виросла Марина у багатодітній сім’ї, вона – старша, а крім неї ще троє дітей і у всіх різні батьки.
Перед вступом в інститут у її матері був п’ятий чоловік, точніше не чоловік, а співмешканець. І четверта дитина якраз від неї.
Щоб приділяти більше уваги чоловікові, мати багато обов’язків перекладала на старшу дочку.
Марина відводила молодших у садок, допомагала з уроками, коли вони вже навчалися в школі. Прибирала у квартирі, мила посуд й інколи готувала.
Але за такої завантаженості Марина вчилася добре, у неї була мета.
Закінчити добре школу і вступити в інститут. Виїхати від матері, вивчитися й заробляти.
Грошей у сім’ї постійно не вистачало і в школі вона виглядала на тлі однокласників, не дуже. Одяг поношений, кнопковий телефон, куплений за оголошенням, у той час, як у її подружок і ровесників були круті телефони.
Ось тому їй хотілося самостійності, хоч розуміла, що це не просто. Надивившись на життя матері та її співмешканців, Марина жити так не хотіла. Ці чоловіки поруч із матір’ю довго не затримувалися, гроші майже не віддавали, а дехто зовсім не працював. Коли Марина закінчувала дев’ятий клас, мати сказала:
– Все, вивчилася і досить. Кидай своє навчання і йди працювати. А ще краще ти маєш вивчитися на кухаря. Сама будеш сита і нам перепаде продуктів.
Вперше у житті Марина заперечила матері.
– Не хочу я на кухаря, я закінчу одинадцять класів і вступлю в інститут. Я хочу, щоб у мене була вища освіта.
– А хто тебе питатиме, хочеш не хочеш. Підеш і все. Я сказала – будеш кухарем.
Мати звісно сварилася, але потім відступила.
– А, роби, як хочеш, – махнула вона рукою.
Їй не хотілося, щоб дочка пішла, все ж таки від неї велика допомога.
Марина вступила в інститут на бюджетне навчання. Як вона раділа, що живе у великому місті, у хорошому гуртожитку з іншими студентками. Життя її стало веселішим, але в плані фінансів було важко. Мати звісно не надсилала їй жодних грошей, але Марина не сумувала. Влаштувалася офіціанткою в піцерії, мила посуд за доплату, натомість співробітників там годували, але платили не дуже багато.
Але вона ще й стипендію отримувала, добре вчилася. Марина намагалася з цих грошей купити щось із одягу найнеобхідніше, канцтовари.
Але на кіно та розваги грошей не залишалося. Але Марина не засмучувалася, головне – вона рухається до своєї мети – отримання диплома.
З хлопцями не зустрічалася та й не звертала на них уваги. Вона розуміла, що вони крутяться біля дівчат, одягнених стильно, сучасно. А Марина, вона із простої сім’ї, сама себе забезпечує, добре хоч навчається за рахунок держави.
Але одного разу на дні народження подруги з її кімнати вона раптом побачила Миколу. І звідки він узявся? Як тільки вона побачила його, так одразу й обімліла. Високий стильний красень впевнено підійшов до неї.
– Давай потанцюємо.
– Давай, – дуже несміливо відповіла Марина, а серце стрепенулося, застрибало.
– Марино, ти що така скромна, смішна. Наче з іншої планети, будь простішою, – танцюючи, говорив Микола.
З того вечора Марина закохалася і навіть трохи закинула навчання, літала, як на крилах. Особливо, коли поряд був він. До реальності її повернула вагітність.
– Миколо, у нас буде дитина, що робити? – сказала під час чергової зустрічі Марина.
– А роби, що хочеш. Можливо ця дитина й не моя. Тож це твої проблеми, – тільки й відповів Микола і зник.
Зустрічатися з Мариною він більше не хотів.
Марина плакала всю ніч безперервно, не знала, що думати, блукала містом, подруги навіть не знали, де вона…
…На канікулах Марина поїхала додому, а в матері був вже інший співмешканець. Розраховувати на допомогу матері не варто, Марина це чудово розуміла. Потім повернувшись до гуртожитку, вона ухвалила рішення:
– Завтра поїду у поліклініку, стану на облік. Треба заробити грошей, адже мені ніхто не допоможе, а для дитини потрібні речі, ліжечко.
Звісно її лякало подальше життя, але завідувачка гуртожитку Валентина виділила їй крихітну окрему кімнатку.
Все інше для дитини їй подарували одногрупники, дівчата з кімнати зустріли її з пологового будинку. Почалося у Марині нелегке життя. Добре, що народився Ромчик на початку літа, Марина тільки здала сесію й перейшла на третій курс.
Додому не поїхала. Завідувачка дуже допомагала їй, була жалісливою жінкою і навіть кілька іграшок принесла з дому від її дитини.
Коли почалися заняття, Валентина теж залишалася з Ромчиком, залишалися з ним і дівчата, котрі прогулювали заняття. Марина була вдячна їм.
У піцерії вона вже не працювала. Знову допомогла завідувачка, яка домовилася зі своєю знайомою в ательє, що неподалік гуртожитку.
Їй залишали на ніч роботу, підшити, попрасувати, а де й підлогу помити.
Так Марина заробляла гроші. Не висипалася, ось тому й заснула на дитячому майданчику на лавці з Ромчиком, коли до неї підійшла Ганна Андріївна.
Літня жінка перейнялася до Марині любов’ю й турботою. В неї вісім років тому не стало єдиного сина. А після поминок невістка їй сказала, що онука вона більше не побачить, вона їде з ним до своїх батьків, а там вийде заміж.
Ганна Андріївна це знала, бо невістка з першого дня її незлюбила.
– Маринко, прослухай мене, – якось сидячи за вечерею, сказала Ганна Андріївна. – Ти мою історію і життя знаєш, а давай ми з тобою об’єднаємося, Ромчик стане мені онуком. Навіть закінчиш інститут, житимемо разом. Я тобі допоможу з ним, он який у нас мужик росте!
Працювати більше не будеш, житимемо на мою пенсію.
Я бачу, ти не балувана життям, не вимагаєш багато, тож проживемо, а далі життя саме підкаже.
Марина не могла вимовити жодного слова від надлишку почуттів. Вона вже полюбила бабу Ганну, Ромчик теж усміхався їй. Вони разом гуляли і збоку здавалося, що це рідні бабуся й онук гуляють.
– Я згодна, бабо Ганно. Я навіть мріяла про це, але не могла вам сказати. Ближче і рідніше вас у мене нікого немає. До матері я не повернуся. Баба Ганна, ви для мене рідніша за рідну матір, – обіймаючи літню жінку, говорила Марина.
– От і добре, от і добре. Житимемо, — сміялася Ганна Андріївна.
Минув час, після закінчення інституту Марина працювала, стало жити набагато легше. А коли Ромчику було п’ять років, вона вийшла заміж за Андрія. Щоправда, він не місцевий, теж приїжджий, але жили вони у Ганни Андріївни. Андрій виявився рукастим, не дарма закінчив будівельний коледж. А коли Марина втішила всіх, що знову чекає дитину, чоловік зібрав сімейну нараду.
– Так, любі мої. Я чоловік у домі й відповідальний за всіх. Пропоную купити будинок не дорого. А я його з часом приведу до ладу, зроблю прибудову і буде нам усім добре. А то тут у баби Ганни незабаром стане тісно.
– Хлопці, як я рада за вас, житимете у своєму великому будинку! Чи це не щастя! – сказала баба Ганна.
А Марина здивувалася.
– Чому ми? Ти теж житимеш із нами. Тим більше ти мріяла про дачу, а там можна буде поратися в землі. Та й Ромчик, як без бабусі? Він не погодиться, ти ж знаєш.
Раптом сльози з очей Ганни Андріївни полилися рікою. Марина здивувалася, вона ніколи не бачила її сліз. Тепер вона вже заспокоювала бабусю, обіймала так, як жодного разу в житті не обіймала свою рідну матір.
Чужа людина виявилася для Марині ріднішою за матір.
