Сьогодні Галина особливо поспішала з роботи. Забігла в крамницю купила все до чаю. Адже найкраща подруга Галини повернулася із відпустки. Та їздила до їхнього рідного села і не просто у відпустку, а з «молодим» чоловіком. «Молодим», звісно, у лапках. Цьому молодому вже п’ятдесят п’ять та й нареченій Зої вже п’ятдесят, як і самій Галині.
Вони з подругою тридцять років тому поїхали до міста і досить неблизького. Долі в них схожі: батьків не було, а матері більше любили погуляти, ніж займалися вихованням дочок. Виїхали і з кінцями – вони нікого не згадували і їх ніхто не згадував. По разу їздили, коли матерів не стало, але це колись було, вже чверть століття минуло.
У Зої там, у селі, молодша сестра залишилася, ось до неї вона й поїхала в гості з новим чоловіком. У Галини там теж повинен бути старший брат, але той в матір пішов, тільки дай загуляти, а зараз його, мабуть вже і немає.
Ось тому Галина і чекала з нетерпінням на свою подругу.
***
Зоя забігла у квартиру радісна та щаслива. Після обіймів господиня провела її на кухню.
– Розказуй! – з цікавістю дивилася Галина на подругу.
– Ох, Галю, як наше село змінилося. Багато нових будинків та котеджі є. Знайомих майже нікого не лишилося. Ідеш вулицею, мов чужа. Ні, потім я, звичайно, знайшла знайомих, але як вони змінилися. Сестричка моя начебто непогано живе, машина у них є. Син їх, мій племінник, поряд із нами живе.
– А наш будинок? – нестрималася Галина.
– Там Андрій, твій брат живе, – відповіла Зоя.
– Отже, братик мій ще живий? – тихо прошепотіла Галя.
– Виглядає не дуже. Але гульбанити перестав. Йому сказали, якщо буде далі так жити, довго не протягне. Тобі привіт великий передавав, – усміхнулася Зоя.
– Будинок наш вже, мабуть, розвалився, – зітхнула Галина.
– Начебто нормальний, Андрій його цим… як його? – З хвилину вона згадувала, махаючи пальцем. – Вагонкою обклав. Цілком пристойно виглядає.
– Треба поїхати до нього.
– Галино, я тобі найголовнішого не розповіла, – раптом сказала Зоя.
– Чого саме? – здивувалася Галя.
– Я твого Віктора бачила, – несподівано сказала Зоя, і подивилася Галині в очі.
– Віктора? – На обличчі подруги з’явилася ностальгійна усмішка. – Як він там?
– У нього нещодавно дружини не стало. Пам’ятаєш Ліду?
– Ще б мені її не пам’ятати, – зі злою усмішкою похитала головою Галина. – На п’ять років старша за мене, а заморочила моєму Віті голову.
– Подруженько, то ти досі за Віктором сумуєш?
– Начебто вже тридцять років минуло…але
– Слухай! А ти їдь у наше село!
– Навіщо?
– Галино, ну ти що смієшся з мене? Чоловіка у тебе постійного немає, діти – роз’їхалися. Зараз початок місяця, відгули у тебе є. У брата зупинишся, він буде радий, – подруга хитро посміхнулася. – До Віті в гості сходиш. У нього обидва сини служать, він, як і ти, зовсім один лишився. Виглядає добре. А то дивись, хтось із сільських жінок швидко його відведе, якщо не вже відвели.
***
Думала, Галина, думала і наважилася.
Приїхала і не впізнала свого села. Підійшла до будинку, де дитинство провела. Будинок зовсім інший, навіть якось сучасніше виглядає. Підійшла до хвіртки зазирнула у двір.
З’явився літній чоловік. Як він був не схожий на її брата. Та вони ніколи особливо дружні не були. Різниця мало не в десять років. У дитинстві, звісно, заступався. Гульбанити рано почав. Одружився, розлучився. Видно, у їхній сім’ї це у всіх на роду написано.
Він підійшов до хвіртки, примружився. Довго дивився. Нарешті очі засіяли:
– Галино, це ти?
– Сильно я змінилася?
– Сестричко! – квапливо відчинив хвіртку, обняв. – Як же ти надумала?
– Зоя, приїхала, така радісна. От і мені захотілося побувати на батьківщині. Я на п’ять днів приїхала.
Зайшла Галина на подвір’я і ахнула. Хазяйства повний двір. Похитала головою:
– Дивлюся, ти за розум взявся.
– Жаль, що вже пізно, – тяжко зітхнув Андрій. – Абияк до пенсії доопрацював.
– Братику, ти мій братику!
– У мене он, – кивнув на сарай. – Своє господарство.
– Ти молодець!
– Ой, Галино, заходь, заходь!
І всередині будинок зовсім іншим став. Зайшла до своєї кімнати. Та ще менше здалася. А ліжко так її і стоїть.
Брудно у будинку, звичайно, не відчувається жіноча рука.
Брат вже на стіл почав накривати. Похитала Галина головою, дивлячись на нього:
– Сядь, Андрію, посидь! Сама накрию, – стала і зі своїх сумок продукти діставати.
Протерла гарненько стіл. Тут побачила на кухні раковину та газову плиту:
– Так у тебе не так вже й погано в хаті.
– Я ж, Галино, останні роки на заводі працював, добре заробляв, – важко зітхнув. – Що ж я, раніше за розум не взявся?
– Та годі, брате, тобі шістдесят років.
– Ось і це головне, – знову тяжко зітхнув. – Ех, прожити б життя наново!
– І зараз ще пожити можна. Знайшов би собі якусь жінку.
Андрій, якось підозріло опустив голову, що не сховалося від погляду сестри.
– Брате, а що ти одразу знітився?
– Нічого все нормально…
– Ну добре. Не хочеш казати не треба.
Пообідали і стала сестра порядок наводити. У брата і пральна машинка виявилася, і пилосос.
Спати лягла на своє ліжко, як тридцять років тому.
***
А вранці…
Встала Галина раніше, поставила чай, зварила кашу, смачну на сільському молоці. Глянула в кімнату, а брат біля вікна стоїть і кудись задумано дивиться. Підійшла тихенько. І бачить в хаті навпроти жінка у дворі щось робила, а брат, схоже, саме на неї дивився.
– З кого це ти очей не зводиш?
– Просто у вікно дивлюся.
– А хто це на подвір’ї навпроти.
– Марія.
– Ця Микитенко чи що?
– Так.
– О, побіжу хоч привітаюсь! – Галина кинулася до дверей. – Подругою все ж таки була.
***
Підбігла до сусідського паркану.
– Марійка!
Та підійшла.
– Галино! – радісно вигукнула та, але раптом усмішка зійшла з її обличчя, і вона єхидно пробурчала. – Тебе тільки не вистачало?
– Марія, ти що?
– Ти навіщо приїхала? – злісним голосом запитала колишня подруга.
– До брата у гості.
– Зоя тебе намовила?
– Марія, я ж можу і образитися.
– Ну, і ображайся! – Та повернулася і пішла в хату.
***
Повернулась до брата до хати, а з голови розмова з колишньою подругою не виходить:
– Що це на Марійку найшло? Спочатку, коли мене побачила – зраділа.
– Сестричка, як твоя каша смачно пахне, – надто вже весело промовив Андрій. – Давай, будемо їсти!
Наклала вона кашу у тарілки сіли за стіл. І тут раптом брат розмову цікаву почав:
– Галино, ти Віктора пам’ятаєш? Ви з ним у юності гуляли. Потім він з Лідкою одружився.
– Ну, пам’ятаю! – підозріло подивилася на брата.
– Так не стало у нього Ліди рік тому. Вони й так не дуже добре жили, терпіли один одного, поки сини маленькими були. Ті виросли і служили пішли. Ліда щось занедужала. Він її один доглядав. Рік, як її вже не стало, Віктор зовсім похмурів. Місцеві самотні жінки навколо нього в’ються, а він, схоже, втомився від сімейного життя, а може навпаки…
– Андрію, ти навіщо мені це розповідаєш?
– Просто так.
Ох, не повірила Галина. У селах завжди інтриги плетуться і плітки розпускаються. Подивилася уважно на брата:
«Щось із ним не так! Хоч він мені і брат, але погано я його знаю, – і тут їй на думку цікава думка спала. – Чи не закохався він на старості років?
***
Ближче до вечора Галина вирішила прогулятись. Зрозуміла, як скучила за тридцять років за сільським життям. Та й знайомих зустріти захотілося.
Їй було достатньо знайти одну подругу дитинства. За якихось дві-три години Галина вже, якщо не про всіх, то багато про що дізналася.
Потім “випадково” зустріла того, кого хотіла зустріти. Той ішов, похмуро опустивши голову і нікого не помічаючи. Пройшла повз нього, мало не зачепивши рукою:
– От негідник! Навіть не помітив – промайнуло в голові.
І раптом Галина почула:
– Галино?! – Почула, повернувшись, здивований вигук.
– Вікторе? – спитала, ніби одразу не зрозумівши, хто перед нею.
– Ти звідки?
– До брата у гості приїхала.
– Ти зовсім не змінилася!
– Скажеш теж, – зробила сумне обличчя. – Все життя промайнуло.
– Ти нікуди не поспішаєш?
– Куди мені поспішати? Я у гості приїхала.
– Пішли погуляємо!
– Ходімо! – Якомога байдужіше сказала Галина. – Юність згадаємо.
– Ти сама приїхала?
– В сенсі?
– Ну, без чоловіка?
– Нема у мене чоловіка, – зробила серйозне обличчя. – Діти дорослі, роз’їхалися.
– У мене Ліди не стало рік тому. Ти, мабуть, знаєш?
– Знаю. Прийми мої співчування!
– У нас із нею двоє синів було.
– А сам як? – Перевела Галина розмову.
– Працюю поки що. А ходімо до річки!
– Туди, де ми раніше гуляли? – щасливо посміхнулася жінка.
***
Повернулась додому до брата Галина лише під ранок. Тихенько лягла в ліжко, але заснути не могла. Навіть не думала, що стільки вражень можна отримати за один день і ніч.
«Він мене все ще любить! Тільки цілуватися розучився. Це все можна виправити. Головне, що я його люблю. Ось вже не думала, що це почуття все ще живе у мені.
Але що тепер робити. Міняти звичний побут? Адже я скучила за сільським життям. У місті крім подруги Зої нікого немає. Та й та заміж вийшла. А де я тут житиму? У брата? Чому у брата? У Віктора, якщо у нас все складеться. Так у мене й квартира у місті є. Звичайно, на будинок у цьому селі обмінятиме проблематично. Навіщо ми з Зоєю тридцять років тому в таку далечінь поїхали, коли таке ж місто поряд? До речі, і завод тут такий самий, роботу, напевно, знайти можна.
І ще одне цікаве питання треба вирішити. Я, здається, зрозуміла, у чому річ. Але це питання я завтра зранку вирішу. От тільки трохи посплю».
***
Прокинувшись опівдні, Галина почала варити обід, прибрала в кімнаті, постійно поглядаючи у вікно. Нарешті побачив свою колишню подругу Марію.
Швидко вийшла, підбігла до її огорожі і гукнула:
– Марія.
-Що треба? – Знову непривітно відповіла та.
– Ти хоч у двір запусти, – дружелюбно попросила Галина. – Ми ж з тобою колись були подругами.
– Подругами? Ви з Зоєю подругами були, а я за вами ходила. Як у вас з’являлися нові хлопці, ви про мене одразу забували, – продовжуючи говорити, вона відчинила хвіртку. – Ти і зараз така ж гарна. Віктор за цілий рік на мене жодного разу навіть не подивився, а ти не встигла приїхати і вже з ним всю ніч.
Марія раптом заплакала і уткнулася в плече колишній подругі. У Галині промайнула думка:
«Тут нічого не приховаєш, – і тут же майнула інша думка. – Треба подругу рятувати».
Провела рукою по її волоссю:
– Зустрінеш ти ще чоловіка. Адже тобі ще й п’ятдесят не виповнилося.
– Через три місяці виповниться, – крізь сльози промовила та. – У мене ніколи й чоловіка не було, а тепер вже й не буде.
– Мій брат з тебе очей не зводить.
– Андрій чи що? Не сміши Галю, він на мене навіть не дивиться, – проте в очах Марії з’явилася зацікавленість.
– Адже ти на нього теж не дивишся. Його всі вважали гулякою. І ти досі вважаєш. Адже він давно покінчив з цим. У нього пенсія, господарство, хоч і невелике, але жити можна.
– Галино, що ти таке кажеш?
– Марійко, що ми тут стоїмо. Пішли до нас, посидимо, поговоримо.
– Незручно.
– Так, що ти залагодила? Іди, збирайся!
***
Андрій, застиг, коли сестра привела до будинку свою подругу.
– Брате, ми з Марійкою трохи посидимо, чаю поп’ємо.
– Звісно, сидіть! – кивнув той головою. – Я поки що у свою майстерню.
Пропустивши жінок у будинок, він вийшов.
Повернувся він години за півтори. Подруги весело балакали за столом:
– Андрію, сідай! – Усміхнулася сестра. – Ти ще не обідав.
Він сів між ними, глянув на Марію, і став їсти якомога акуратніше.
– Ой, мені зателефонувати треба! – Як би згадала Галина і вийшла.
Коли зайшла назад, брат розмовляв із її подругою і при цьому обоє посміхалися.
– Ой, у нас хліб кінчається! – глянувши на стіл, голосно промовила Галина. – Піду схожу!
***
Коли повернувся Андрій, був один. Він стояв перед дзеркалом і старанно зачісувався.
– Марія, пішла? – Запитала Галина.
– Пішла.
– Чаю хочу, – вона поставила чайник на плиту.
І тут брат обернувся:
– Ну як?
З хвилину вона стояла з відкритим ротом, нарешті промовила:
– Брате, ти нгарно виглядаєш.
Андрій умився і втупився у вікно. Сестра пила чай, ледве стримуючи сміх. І раптом той скрикнув:
– Галино, до тебе!
– Що?
Вона підійшла до вікна. Біля будинку стояв Віктор. Галина одразу кинулася до виходу, глянувши у дзеркало. Швидко прийшла до тями і не поспішаючи вийшла до будинку.
– Привіт! – радісно вигукнув чоловік. – Які плани на вечір?
– Та ніби ніяких, – усміхнулася Галина.
– Йдемо прогуляємся? – зніяковіло запитав Віктор.
Галина уважно подивилася йому в обличчя і одразу помітила зміни, що відбулися від учорашнього дня. Чоловік немов помолодшав, немов повірив, що життя ще не скінчилося, а може тільки починається.
– Піду, зберуся! – на обличчі Галини засяяла загадкова усмішка.
***
П’ять днів пролетіли, як п’ять годин. І ось вже брат з Марією махають з перону поїзду, що відносить сестру назад:
– Як я рада, що Галина приїжджала і що через місяць вона повернеться і буде поряд з нами жити, – щасливо сказала Марія.
А у вагоні поруч з Галиною стояв Віктор, він взяв відпустку та поїхав із нею. Говорить, що більше нікуди її надовго не відпустить.
