Галина Петрівна важко зітхнула, дивлячись на годинник. Вже шоста вечора, а молодша дочка Марина так і не з’явилася. Старша, Ольга, як завжди прийшла після роботи, допомогла з прибиранням і приготувала вечерю.
– Оля, ти ж не забудеш завтра сходити до аптеки? – спитала Галина Петрівна, поправляючи окуляри на носі.
– Звичайно, мамо, не хвилюйся. Я пам’ятаю, – відповіла Ольга, накриваючи на стіл. – Може, подзвонити Марині? Вона обіцяла заглянути сьогодні.
Галина Петрівна махнула рукою:
– Не треба. Знову скаже, що зайнята чи ще щось придумає.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі Марина стояла з пакетом продуктів.
– Привіт усім! Вибачте, що запізнилася. На роботі завал ледве вирвалася, – випалила вона, проходячи на кухню.
Ольга та Галина Петрівна переглянулись. Таке пояснення вони чули вже не вперше.
– Нічого страшного, доню. Головне, що прийшла, – посміхнулася Галина Петрівна. – Сідай з нами вечеряти.
За столом повисла незграбна мовчанка. Марина колупалася в тарілці, уникаючи поглядів матері та сестри.
– Як твій Діма? – Запитала Ольга, намагаючись розрядити обстановку.
– Нормально. У школі проблеми, вчителька скаржиться на поведінку. А в мене ні часу, ні сил із цим розбиратися, – зітхнула Марина.
Галина Петрівна насупилась:
– Потрібно приділяти дитині більше уваги. Ти ж одинока мати, хто, якщо не ти?
Марина не витримала:
– Мамо, ти ж знаєш, як мені важко! Я одна тягну і роботу, і дитину. У мене немає багатого чоловіка, як у Ольги!
– Ну ось знову починається, – пробурмотіла Оля.
Галина Петрівна втомлено зітхнула:
– Дівчатка, давайте не сваритимемося. Я хотіла поговорити з вами про інше.
Сестри напружилися. Вони здогадувалися, про що йтиметься.
– Я стаю все слабшою, – продовжила Галина Петрівна. – Мені потрібна постійна допомога. Я вирішила залишити квартиру тій з вас, хто доглядатиме мене.
Марина схопилася зі стільця:
– Що?! Але ж це нечесно! Оля має чоловіка, дітей, свій будинок. А мені з Дімою жити нема де!
– Марино, заспокойся, – спробувала урезонити її Ольга. – Мама ще нічого не вирішила остаточно.
– Ні, вирішила, – сказала Галина Петрівна. – Я не можу ризикувати залишитись без допомоги. Ольга приходить щодня, допомагає по господарству, возить мене поліклініками. А ти, Марино, з’являєшся раз на місяць із пакетом продуктів.
Марина розплакалася:
– Мамо, ти ж знаєш, як мені важко! Я хотіла б допомагати більше, але в мене просто немає можливості.
– У всіх свої труднощі, – зітхнула Галина Петрівна. – Але Ольга знаходить час, хоча в неї теж сім’я та робота.
– Звичайно, їй легко! – вигукнула Марина. – У неї чоловік, машина, нянька для дітей була. А я одна кручусь, як білка в колесі.
Ольга не витримала:
– Припини заздрити! Я також багато працюю. І чоловіка свого я не на вулиці знайшла, а сама збудувала стосунки.
– Ох як! – розлютилася Марина. – Ти натякаєш, що я сама винна, що залишилася одна з дитиною?
Галина Петрівна спробувала їх втихомирити:
– Дівчатка, будь ласка, не треба…
Але сестри вже не чули матір.
– Так, ти сама винна! – вигукнула Ольга. – Вічно ти бідкаєшся, але нічого не хочеш міняти. Тільки й умієш, що звинувачувати всіх довкола!
– А ти просто вискочка! – парирувала Марина. – Думаєш, якщо вдало вийшла заміж, то найкраща? Та ти просто прилипала!
– Замовчіть обидві! – Галина Петрівна стукнула долонею по столу. – Я не для того вас виховувала, щоб ви сварилися через спадок!
Сестри притихли, але продовжували свердлити одне одного поглядами.
– Ось що, – твердо сказала Галина Петрівна. – Я ще не написала заповіту. У вас є час подумати та змінити свою поведінку. А зараз прошу вас піти. Мені треба відпочити.
Марина схопила сумку і вийшла з квартири, гримнувши дверима. Ольга мовчки почала прибирати зі столу.
– Доню, – тихо покликала Галина Петрівна. – Ти розумієш, чому я так вирішила?
Ольга кивнула:
– Розумію, мамо. Але мені важко, що ми з Мариною через це зовсім посварилися.
– Я сподіваюся, ви помиритеся, – зітхнула Галина Петрівна. – Ви ж сестри. Рідні.
Ольга сумно посміхнулася:
– Хотілося б вірити. Але боюся, тепер буде лише гірше.
Вона поцілувала матір і пішла. Галина Петрівна залишилася сама у порожній квартирі. Вона дивилася на фотографії дочок на стіні і думала, як все могло дійти до такого. Коли її дівчатка стали чужими один одному? І чи правильне вона ухвалила рішення?
Наступного дня Ольга, як завжди, прийшла допомагати матері. Але атмосфера у будинку змінилася. Галина Петрівна була мовчазна та задумлива.
– Мамо, ти в нормі? – Запитала Ольга, помітивши її стан.
– Так, просто втомилася, – відповіла Галина Петрівна. – Знаєш, я всю ніч думала про вчорашню розмову.
Ольга напружилася:
– І якого висновку ти дійшла?
Галина Петрівна зітхнула:
– Я не хочу, щоб ви з Мариною ворогували через спадок. Може, мені варто продати квартиру і поділити гроші порівну?
Ольга похитала головою:
– Мамо, не роби цього. Ти ж знаєш, що тобі потрібен постійний догляд. Якщо ти продаси квартиру, де ти житимеш?
– Я могла б переїхати до тебе чи до Марини, – невпевнено запропонувала Галина Петрівна. – Сама Марина до мене переїжджати не хоче, я їй багато разів пропонувала.
– Мамо, будь реалістом. У Марини орендована однокімнатна квартира, вона там із сином ледве вміщується. А в мене діти, їм потрібний особистий простір.
Галина Петрівна розуміла, що дочка має рацію, але їй було важко це визнавати.
– Я просто хочу, щоб ви не сварилися, – тихо сказала вона.
Ольга обійняла матір:
– Я знаю, мамо. Але це наші з Мариною стосунки. Ми самі маємо їх налагодити.
Галина Петрівна мовчала, дивлячись у вікно. Вона розуміла, що треба ухвалити рішення, але воно давалося їй нелегко.
Минув тиждень. Марина так і не з’явилася, посилаючись на роботу, то на проблеми з сином. Ольга продовжувала приходити щодня, допомагаючи матері по господарству та з ліками.
У суботу ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Марина із сином Дімою.
– Привіт, мамо! – бадьоро сказала вона. – Ось вирішили заглянути.
Галина Петрівна зраділа:
– Проходьте, проходьте! Я саме чай поставила.
Вони сіли за стіл. Діма уткнувся в телефон, не зважаючи на бабусю.
– Дімо, привітайся з бабусею, – обсмикнула його Марина.
– Привіт, – буркнув хлопчик, не відводячи очей від екрану.
Галина Петрівна зітхнула. Вона пам’ятала, як раніше онук радісно біг до неї, обіймав, розповідав про свої справи. А тепер він ніби чужий.
– Як у вас справи? – Запитала вона, розливаючи чай.
– Та все як завжди, – знизала плечима Марина. – Роботи багато, грошей мало, ледве кінці з кінцями зводимо.
Галина Петрівна скривилася. Вона вже знала, до чого ведеться ця розмова.
– Мамо, я тут подумала, – почала Марина. – Може, ти все-таки передумаєш щодо квартири? Мені вона потрібніша. У Олі свій дім є.
– Марино, ми вже обговорювали це, – втомлено відповіла Галина Петрівна. – Я ще не ухвалила остаточного рішення.
– Але ж ти розумієш, як мені важко! – Вигукнула Марина. – Я одна тягну дитину, платимо за орендовану квартиру. А у Ольги все є!
Галина Петрівна відчула, як усередині закипає роздратування:
– А ти подумала про те, хто за мною доглядатиме? Ольга приходить щодня, допомагає мені. А ти з’являєшся раз на місяць!
Марина ображено надула губи:
– Ти ж знаєш, що я не маю часу. Я працюю з ранку до ночі!
– У Ольги теж робота та двоє дітей. Але вона знаходить час, – парирувала Галина Петрівна.
Марина схопилася з стільця, скинувши серветку на підлогу.
– Зрозуміло! Ти вже вирішила! Ользі – все, а мені – нічого! – вигукнула вона і, схопивши Діму за руку, пішла в коридор одягатися. У цей момент відчинилися вхідні двері, зайшла Ольга. Марина пройшла з сином повз сестру, навіть не сказавши ні слова.
Коли Ольга зайшла на кухню, побачила, що мати тяжко дихає.
– Мамо, ти як? – Ольга підскочила до неї, схвильовано заглядаючи в обличчя.
– Все добре, доню, в очах потемніло, – прошепотіла Галина Петрівна, намагаючись усміхнутися. – Просто втомилася. Дуже втомилася. Від усього.
Після цього випадку Марина зрозуміла, що їй не світить спадщина і взагалі перестала з’являтися у матері. Вона вважала, що з нею роблять несправедливо. Як почувається сама мати, їй було байдуже, у неї було занадто багато власних проблем.
Ольга продовжила відвідувати матір щодня, розраховуючи, що тільки її ім’я буде у заповіті.
Але Галина Петрівна заповіт написати не встигла чи не захотіла, цього вже ніхто не дізнається. Сестри отримали квартиру в рівних частках, продали її, поділили гроші і більше не спілкувалися. Кожна вважала, що мати вчинила з нею несправедливо.
