Головна - Життєві історії - Галина готувала суп з фрикадельками, як раптом двері відчинилися і в хату забігла сусідка Валя. – Господи, ти чого?! – сплеснула руками Галина. З Валентиною вони навіть не дружили. – Галино! – вигукнула Валя. – Андрія не стало… – Ти що, Валю? – Галя аж присіла на табуретку. – Щось сьогодні зранку у мене передчуття було, – почала квапливо розповідати Валентина. – Думаю, зайду-но я до Андрія. Щось його давненько видно не було. Заходжу на подвірʼя, а двері не зачинені. Я зайшла в хату, а там… Валентина раптом замовкла. – Що там, Валю? – Галина не вірила, що це відбувається насправді

Галина готувала суп з фрикадельками, як раптом двері відчинилися і в хату забігла сусідка Валя. – Господи, ти чого?! – сплеснула руками Галина. З Валентиною вони навіть не дружили. – Галино! – вигукнула Валя. – Андрія не стало… – Ти що, Валю? – Галя аж присіла на табуретку. – Щось сьогодні зранку у мене передчуття було, – почала квапливо розповідати Валентина. – Думаю, зайду-но я до Андрія. Щось його давненько видно не було. Заходжу на подвірʼя, а двері не зачинені. Я зайшла в хату, а там… Валентина раптом замовкла. – Що там, Валю? – Галина не вірила, що це відбувається насправді

Майже тиждень Андрій лежав. Лежав і дивився в стелю.

Перед очима пропливали картинки життя, яке вже минуло.

Обличчя жінок, з якими жив. Деяких він любив, дехто любив його. Жіночі обличчя молоді й гарні, немов із далекої молодості. У голову лізли сумні думки:

– Коли встигло пролетіти життя? Вже шістдесят і шістдесят першого не буде. І нікого поряд. Завжди я намагався не думати про старість, здавалося, вона ніколи не настане, а якщо настане, то десь там за сто років, а вона на сорок років раніше прийшла…

Саме зараз хочеться, щоб хтось був поруч. Просто сидів на табуретці біля ліжка, тримав за руку і про щось говорив…

Але ні в кого не залишилося жодних почуттів до мене. Сам винен…

І спадкоємців після себе не залишив. Діти може, десь і є, може навіть і в нашому селі, адже так багато було жінок у моєму недолугому житті. Спадкоємці!

А що успадковувати? Цей старий будинок, в якому останні п’ятнадцять років і ремонт ніякий не робився?

…Ніч чорною пеленою закрила стелю, на якій продовжували миготіти картинки минулого життя.
Раптом обличчя жінок почали тьмяніти. Дуже захотілося води…

– Пити, – прошепотів Андрій.

Але ніхто не відгукнувся на його останнє прохання…

…Галина готувала суп з фрикадельками, як раптом двері відчинилися і в хату забігла сусідка Валя.

– Господи, ти чого?! – сплеснула руками Галина.

З Валентиною вони навіть не дружили.

– Галино! – вигукнула Валя. – Андрія не стало…

– Ти що, Валю? – Галя аж присіла на табуретку.

– Щось сьогодні зранку у мене передчуття було, – почала квапливо розповідати Валентина. – Думаю, зайду–но я до Андрія. Щось його давненько видно не було. Заходжу на подвірʼя, а двері не зачинені. Я зайшла в хату, а там…

Валентина раптом замовкла.

– Що там, Валю? – Галина не вірила, що це все відбувається насправді.

– А там… Він лежить… На ліжку…

– О, Господи!

– Я лікаря викликала. Почали щось писати.

– Ох, Андрійку, Андрійку! – хитала головою хазяйка хати.

– Галю, треба забути всі наші сварки і провести його в останню путь. В нього ж нема нікого.

– Олені, треба сказати…

– Ти що, Галино? У неї чоловік. Хіба ж він відпустить? – і згадавши, підняла вгору палець. – Ходімо до Зіни.

– Зараз зберуся…

Галя почала збиратися, а Валентина продовжила говорити:

– Треба до Бориса зайти, сказати, щоб хрест зробив і все інше…

– Так він безкоштовно не зробить.

– Як це не зробить?! На сусідній вулиці живе!

– Так вони ніколи не були друзями. Андрій все більше жартував з нього.

– Ходімо, розберемося!

…Валентина з Галиною ніколи не були подругами, швидше навпаки – в молодості були суперницями. Але ось не стало того, через кого років тридцять тому вони дуже сварилися.

Та зараз ніякої неприязні, один до одного вже не відчувалося.

Прийшли вони до третьої, такої самої «подруги молодості».

– Ви що? – здивовано подивилась та на них.

– Зіно, Андрія не стало, – мало не хором промовили вони.

– Та ви що? – застигла та від несподіванки.

– У нього нікого нема, – продовжила Валентина. – А ми таки жили з ним. Треба поховати мужика нормально.

– До Бориса треба йти, все замовити

– Ми теж так вирішили. А він безплатно, мабуть, не погодитися?

– Я йому не погоджуся! – гукнула Зіна, а потім усміхнулася. – Я маю для нього біленьку. Погодиться.

– Ви давайте, йдіть до Бориса, – запропонувала Галина. – Я додому зайду, в мене матеріал і червоний є, і є білий. Дешево купила. Що йому даремно в шафі припадати пилом?

До вечора подруги встигли все приготувати. Навели лад у будинку Андрія, в якому кожна з них у молодості якийсь час жила.

Андрій лежав на своєму останньому ложі, встановленому на табуретках. Біля стіни лежала кришка і стояв хрест.

– Ну, що, подруги, – сказала Зіна ближче до вечора. — Треба, як слід просидіти останню ніч, поруч із нашим Андрієм.

– Просидимо, – погодилися подруги.

– Давайте, по одній сходимо додому, один покійний не повинен залишатися, – запропонувала Валентина.

До темряви заходили сусіди і знайомі, у селі всі один одного знали. Пропонували допомогу в організації поминок, приносили продукти на поминальний обід.

Але пішов останній відвідувач і подруги залишилися одні. Всі проблеми з організацією поминок, начебто вирішені, і зайшла розмова про покійного:

– Який же ж Андрій в юності був гарним, – першою сказала Зіна.

– А скільки в нього дівок, на кшталт нас, було?

Тема, звісно, цікава та подруги заговорили, зупиняючи одна одну.

– А хто в нього перша була? – дві інші подруги повернулися до Валентини.

– У нього до мене знаєте скільки дівок було, коли він після служби повернувся.

– У нього й до служби були. Я мала на увазі з ким він жив.

– Він з Олькою спочатку жив, – згадала Валя.

– А це хто така? – не зрозуміла Зіна.

— Він з Ольгою три роки жив. Потім вона знайшла якогось міського з квартирою і поїхала до нього.

– Це вже, коли ти, Валю, стала з Андрієм зустрічатися?

– Хіба проти нього можна було встояти, – Валентина посміхнулася. – Самі ви хіба не такі?

– Та що про це говорити?

– Ми з ним довго жили, – продовжила Валентина. – Поки він на заробітки не поїхав і зник. Листи писати перестав. Коли повернувся, я вже за Дениса заміж вийшла.

Добру хвилину вона сиділа, похитуючи головою, потім з гіркотою в голосі додала:

– І цей зник. Так одна сина й виховувала…

– Так виховала ж, – схвально посміхнулася Галина. – Скільки він уже у тебе за кордоном?

– Сім років. Дочці, моїй онучці, два роки. Все обіцяє приїхати, показати її так видно і не дочекаюся.

– Наступною у Андрія була ти, Галино, – знову повернулася Зіна до колишньої теми. – Повернувся він із грошима…

– Та з якими грошима? – махнула та рукою. – Він їх майже всі вже прогуляв. Я зі своїм тоді вже розійшлася… Ось ми й почали жити.

– А що далі? – поцікавилася Зіна.

– Красуня Олена з міста повернулася. Це вона зараз трохи скромніша стала, роки вже не ті, а тоді…

– А Олена? – єхидно запитала Зіна. – Скільки ми з нею пересварилися.

– Ти все ж таки відвела?

– Ага, у неї відведеш? Максим приїхав тоді, котедж свій тут збудував, ось вона до нього й побігла.

– Але в нього вона в покорі, – усміхнулася Валентина.

– Але як виглядає! І не подумаєш, що їй незабаром пʼятдесят.

– А ти, чого від нього пішла? – поцікавилася Галина.

– Мені хотілося дитину, – вона задумливо похитала головою. – А у нашого Андрія, на мою думку, дітей не могло бути, хоч він і був упевнений в протилежному. Адже у вас теж ні в кого від нього дітей не було.

– І правда ж! – погодилася Валентина.

– Це факт! – впевнено сказала Зіна.

– Я ось все думаю, навіщо він після тебе з Маринкою почав жити? Адже вона слаба була.

– Схоже, пожалів її.

– Мабуть, – погодилась Валентина. – Прожили вони мало, лише чотири роки. Маринки не стало. Але всі бачили, якою вона була щасливою ці чотири роки.

– І він ще чотири після неї прожив один, – Галина важко зітхнула. – Весь час навколо нього жінки були, а не стало його на самоті… Ось як буває. Уявляю, як важко отак піти одному…

…Андрія ховали наступного дня.

Цвинтар був усього за два кілометри від села. Поставили просто дерев’яний хрест Андрію…

Таких хрестів на сільському цвинтарі було чимало. Де-не-де через рік з’являлися гарні кам’яні памʼятники.

У тих, хто мав люблячих родичів, які мали змогу встановити їх.

А багато так і залишалися з похиленими хрестами.

Така ж доля чекала і на останній притулок Андрія…

Plitkarka

Повернутись вверх