Був сильний мороз. Сніг падав пластівцями і ніби застеляв місто білим покривалом. Незважаючи на мінус п’ятнадцять, у кафе було затишно та тепло. Лариса крокувала вздовж будинків. Вона любила такі ранкові прогулянки. Жінка зупинилася біля маленької крамниці квітів. Повагавшись, вона вибрала букет жовтих троянд для мами.
Сьогодні у матері Лариси день народження. Щороку вони з мамою відзначали цей день удвох. Батько давно пішов із сім’ї. Галині Дмитрівні та Ларисі довелося справлятися із життям самостійно.
Саме мама навчила її бути стійкою. Як боротися за своє місце у житті. Мама завжди казала, що треба цінувати кожен день. І Лариса поважала її за це просте та мудре ставлення до життя.
Автобус підійшов до зупинки, його двері з шипінням відчинилися, впускаючи всередину клуби холодного повітря. Лариса зайшла до салону та сіла біля вікна. Місто поступово прокидалося. На тротуарах з’явилися пішоходи, що поспішають кудись. Дорога була недовгою.
Коли Лариса подзвонила у двері, Галина Дмитрівна відчинила їй з усмішкою на обличчі. Лариса вручила матері букет.
— З днем народження, мамо!
Галина Дмитрівна, незважаючи на свої вже немолоді роки, була напрочуд рухливою та енергійною. Вона з вдячною усмішкою притиснула квіти до себе.
— Ой, Ларисо, які гарні троянди! Дякую, доню! Ти знаєш, жовтий – мій улюблений колір!
Лариса ніжно поцілувала маму в щоку.
— Знаю, мамо.
— Заходь, заходь! Я тут сирників зробила. З журавлинним соусом!
Стіл був накритий білою скатертиною і прикрашений декоративними серветками.
— Як ти почуваєшся, мамо? Як нога?
Нещодавно Галина Дмитрівна невдало ступила і мала проблеми з ногою.
— Вже краще, доню. Ходжу потихеньку, впораюся. Головне, що ти поряд.
Вони сіли за стіл, почали говорити про все.
— Знаєш, Ларисо, — зітхнула Галина Дмитрівна і подивилася на свою дочку. — Ну, коли ти нового чоловіка собі вже знайдеш?
Лариса насупилась. Нещодавно вона пережила нелегке розлучення. Вони тоді з чоловіком втратили дитину, і він знайшов свій спосіб боротися з горем. Зрадив Ларисі.
Не встигла жінка від однієї біди прийти в себе, як довелося і з чоловіком розлучатися. А вона думала, що за Ігорем, як за кам’яною стіною буде.
– Мамо, ти знаєш, у мене зараз… все складно. Я ще не готова.
— Я розумію, доню. Ти тільки недавно розлучилася з Ігорем. Але ж ти молода, гарна жінка. Не можна все життя сидіти одній.
– Я все розумію, мамо.
— Давай, Ларисо, не сумуй. Я ж тобі говорю — все в тебе буде добре. Ти в мене розумниця. Знайдеш своє кохання.
— Ти, як завжди, оптимістка, мамо.
— Треба бути оптимістом, Ларисо. Адже життя така штука, непередбачувана. Ось сьогодні ти сумуєш, а завтра тобі пощастить і все зміниться. Головне не сумувати.
— Ти маєш рацію, мамо.
І начебто закрили тему. А за два тижні Галина Дмитрівна доньку в гості покликала. А поки вони сиділи, балакали, пролунав дзвінок у двері. Жінка, пішла відчиняти. У коридорі почувся чоловічий голос, а потім радісний сміх Галини Дмитрівни:
— Ой, Юрко, ти якраз вчасно! Заходь, заходь!
Юрко? Що ще за Юрко? До кімнати зайшов високий чоловік із приємними рисами обличчя. У руках він тримав гарний кошик із фруктами та пляшку ігристого.
— Здрастуйте, Ларисо! — усміхнувся чоловік, простягаючи їй кошик. — Радий знайомству.
Лариса зніяковіло посміхнулася. Що тут мати вирішила влаштувати?
— Юрко — мій сусід. Допомагав мені за продуктами ходити.
Хоч Лариса і зі скепсисом поставилася до цього візиту, начебто розмова пішла. Галина Дмитрівна ще так підозріло до сусідки втекла. А Лариса з Юком продовжували розмовляти. Виявляється, вони обоє обожнювали собак. І в нього була вівчарка, Аврора.
З Юрою вони періодично бачились. І Лариса відчувала, як він до неї ставиться. Він був галантний, уважний. Здавалося, щиро цікавився нею.
Згодом, їхнє спілкування переросло у дружні стосунки. А якось Лариса зустріла його випадково на вулиці, і на душі їй стало так приємно. У цей момент вона зрозуміла, що Юрко їй теж подобається.
За кілька тижнів Юра запропонував Ларисі разом провести новорічні свята. Галина Дмитрівна, помітивши, як її дочка знову почала посміхатися, щиро раділа. Як подарунок Юрку Лариса купила гарний шкіряний нашийник для Аврори та кілька дрібних речей. Саме на Новий рік Юрко їй і освідчився. А за півтора року вони одружилися.
Після весілля вони переїхали до квартири Юрка. Трикімнатна в новому будинку. Юра був дбайливим чоловіком. І Лариса почувала себе щасливою.
Після пережитого розлучення вона знову здобула віру в кохання. Вона знайшла нову роботу – редактором у видавничому домі. Вечорами вони читали книжки та гуляли з Авророю.
Галина Дмитрівна була щасливою за дочку. Вона знала, що Ларисі потрібна добра людина поруч. І Юрко, здавалося, ідеально підходив на цю роль.
І все було гаразд. Лариса вже дітей із ним планувала. Але одного разу Юра видав:
— Ключі від твоєї квартирия віддав моїм батькам, вони тепер житимуть там.
– У сенсі? — закліпала очима Лариса. — Юро, а чому ти не поговорив зі мною?
Юрко незворушно відповів:
– Ну, я пподумав, що коли ми все одно живемо тут, то поселю їх туди. Там вони будуть поряд із друзями. Та й уся інфраструктура під рукою.
— Юра, але це все-таки моя квартира. Такі рішення треба разом ухвалювати.
Юрко зітхнув.
— Ларисо, я не розумію, чого ти турбуєшся, — сказав він, нахиляючи голову вбік, наче роздумуючи над її словами. – Це просто ключі. Все залишиться у твоїй власності. Ти можеш будь-якої миті забрати квартиру назад.
І все одно щось Ларису насторожило.
— Ну гаразд.
— От і добре, — усміхнувся Юрко.
Наступного дня вона вирішила поговорити із Галиною Дмитрівною.
— Ну, а що такого? Нехай живуть, — сказала мати.
— Ну… він це зробив без моєї згоди.
— Розумію, — відповіла мама, — але ж квартира твоя? Ти можеш завжди її повернути.
— Так, але як це виглядатиме… Я не хочу з ним сваритися.
— Ларисо, не хвилюйся. Все буде гаразд.
Але Лариса все вирішила перевірити ще раз. Спочатку – документація на квартиру. Жодних дій щодо переоформлення, дарування чи продажу квартири не було. Тоді вона вирішила поговорити з батьком Юри.
— Здрастуйте, Сергію Миколайовичу, — привіталася Лариса, коли чоловік зайшов у вітальню, і невістка все розповіла йому.
— Юрко сказав, що ти не проти, — знизав плечима Сергій Миколайович. — Ми з дружиною й переїхали. Він ще сказав, що за комунальні послуги не треба платити.
Після розмови вона провела Сергія Миколайовича до дверей. Треба таки з Юрою поговорити. Вона не хотіла, щоб їхні стосунки розсипалися. Але тоді треба поставити його на місце. Коли чоловік повернувся з роботи, Лариса почала розмову.
– Так, Юра. Це не діло. Ти, значить, мою квартиру віддаєш своїм батькам? Ще кажеш, що вони можуть комуналку не оплачувати?
— Ларисо, ну що ти заводишся?
— Юра, я вже мала один невдалий шлюб. І я не хочу розвалювати другий. Тож попрошу надалі без моєї згоди моїм майном не розпоряджатися. І почнемо з того, що батьки твої все ж таки комуналку оплачуватимуть самі. — Допомагати це, звичайно, добре, — суворо сказала Лариса, — але не за мій рахунок.
— Гаразд, добре, — зітхнув Юрко. – Я зрозумів. Вибач, що так сталося. Не хотів тебе засмучувати.
Лариса була рада, що Юра не сперечався і все зрозумів. Важливо, щоб вони поважали та довіряли один одному.
Життя тривало. Незабаром Лариса завагітніла, і в них із Юрою народився чудовий малюк. А потім ще один. Діти росли, а Лариса з Юрою жила душа в душу. Він був дбайливим батьком і люблячим чоловіком. Сергій Миколайович із дружиною часто приїжджали в гості до сина, невістки та онуків. Привозили гостинці.
У житті немає нічого важливішого за сім’ю. І заради сім’ї варто боротись.
