– Нічого не встигаю, треба й працювати, і за свекрухою стежити, і чоловікові приділяти увагу… – скаржилася Галина троюрідній сестрі, Анжелі.
– А чому не хочеш найняти доглядальницю?
– Тому що чоловік вважає, що не можна зі стороннім залишати рідну людину. Його мати, Зоя Василівна, образиться і не відпише йому квартиру.
– Он як? Нехай тоді сам за нею прибирає.
– Та яке там? Він недовірливий, побачивши памперса не витримує. Але я, чесно кажучи, вже сто разів пожалкувала, що погодилася на це. Звичайно, я б нікому не побажала зустрічати старість у будинку для людей похилого віку, але й такого життя, як у мене зараз, я теж нікому не побажаю. Здається, скоро ляжу поруч із свекрухою і не стане мене раніше за неї, – сумно посміхнулася Галина.
– Слухай, ну тобі точно треба щось міняти. Щоправда, ти виглядаєш не на 40 років, а на всі 50… – сказала сестра. Галина навіть зіщулилася.
Їй було лише 33 роки…
Чесно кажучи, було неприємно отримати правду-матку, але вона й сама бачила себе в дзеркало. Та й із чоловіком стосунки стали набагато холоднішими. По-перше, у неї не було сил на вечір, а по-друге, чоловік якось охолов до неї і перестав виявляти колишній інтерес.
Мрії про дитину залишалися мріями.
– Сашко, мені вже не вісімнадцять років, я хочу народити, – якось сказала Галина. А чоловік замість відповіді покрутив пальцем біля скроні.
– Ти взагалі вже? Яка дитина? У нас вдома слаба мати, за нею догляд потрібний, а ти хочеш ще памперсів додати: до дорослих дитячі?
Галина поникла. Втім, вона й сама розуміла, що такого не витримає. Але сподівалася, що чоловік таки дозволить їй найняти доглядальницю або почне допомагати сам. Але Сашко тільки хитав головою:
– Ні, Галю. Ти жінка, от і ходи за нею. Я мужик, якби батько слабий був, то я сам. А з матір’ю я не можу. Якось це неправильно, неетично, якщо я, дорослий мужик, буду їй те все міняти.
І Галина погоджувалася. А що їй ще робити? Жила вона у чоловіка, свою дошлюбну квартиру вона продала, щоб вкластися в нову, але гроші танули на очах: нерухомість дорожчала, і купівлю квартири довелося відкласти. Чоловік заспокоював тим, що свекруха обіцяла заповідати йому свою квартиру.
– Галю, чого ти зависла? Кажу ж, відпочити тобі треба! А знаєш, що? Я маю ідею, – Анжеліка відволікла сестру з роздумів.
– Так? І яку ж? – думка про відпочинок розсмішила Галину.
– Їдь ти в санаторій.
– А хто ж буде із Зоєю Василівною?!
– Я тобі допоможу. У мене якраз відпустка у лікарні. Досвід є, я за свекрухою твоєю подивлюся. Та й Сашко нічого не зможе пред’явити: я ж рідна людина, а не якась там санітарка з вулиці.
– Якось незручно… – Галина почервоніла. – У тебе відпустка, а доведеться її витрачати на таку справу…
– Ну, взагалі-то, якби мені це було важко, я б не запропонувала. Та й чого мені одній вдома сидіти? Із чоловіком розлучилася, дітей немає. Фільм і той нема на чому подивитися: старий ноутбук зламався.
Галя подивилася на Анжелу. Вона знала, що зарплата медсестри не надто висока.
– Отже, я тепер збираю на новий ноутбук, думала у відпустці не відпочивати, а підзаробити, – продовжила Анжеліка.
– А може, ми тобі платитимемо? Навіщо тобі зв’язуватися з чужими людьми? – пожвавішала Галя.
Вона зрозуміла, до чого хилила сестра, і її дуже влаштовувала така «вигідна» угода.
– Мені, звичайно, не дуже зручно з вас гроші брати, – Анжеліка відвела погляд. – Але вони мені дуже потрібні, я згодна. Та й тобі буде спокійніше, що я не за дякую гарувала. Тітка, свекруха твоя, така ж огрядна, як і була?
– Важить вона чимало, це так…
– Ну й добре, впораюся. І не таких бачили.
Жінки обговорили умови та й розійшлися. А ввечері Галина акуратно натякнула чоловікові, що Анжеліа виявила бажання допомогти.
– Ну… Якщо вона, професійна медсестра, та ще й рідня, то я не проти, – кидаючи тарілку у мийку, відповів Сашко.
“Так легко погодився…” – зраділа Галя.
– У такому разі я поїду у санаторій. Трохи відпочину.
– Тобі навіщо? Ти здорова жінка!
– Я хочу бути жінкою. Вибач, Сашко, але мені треба відпочити. Якщо хочеш, я візьму путівку на двох.
– Ага, а з матір’ю хто ночуватиме?
– Ну… Анжела, напевно, погодиться перебратися до нас на час від’їзду, якщо їй запропонувати ще кілька тисяч.
– Ні, я нікому не довіряю, хай навіть рідня, але мало що?
– Як знаєш, – Галина знизала плечима і вирушила обирати санаторій.
Відпустка пролетіла як один день. Галя навіть не могла припустити, що якісь 19 днів зроблять із неї таке! Вона помолодшала, скинувши ті два десятки, що викарбувалися на її обличчі через втому. Поздоровішала і навіть засмагла, бо видалися сонячні дні і Галя змогла відвідати пляж біля озера. Загалом їхати з санаторію не хотілося, але довелося.
Єдине, про що переживала Галина, що чоловік зовсім не дзвонив. А коли вона дзвонила йому сама, розмовляв неохоче і швидше хотів скинути виклик.
– Ну нічого, побачить мене і знову закохається. А я, така красуня, більше не гаруватиму. Наймемо постійну доглядальницю або Анжелу попросимо допомагати на регулярній основі. Може, у неї зарплата менша за ті гроші, що я їй запропонувала, – подумала Галя.
Вони з Анжелою раз на тиждень зідзвонювалися, і та розповідала, що все гаразд.
Однак їй так хотілося якнайшвидше побачитися з чоловіком, що вона вирішила трохи скоротити час перебування в санаторії і поїхала на день раніше.
Вдома її зустрів дивний запах. Запах чужих парфумів!
– Анжело?! Ти вдома? – гукнула вона.
Галя глянула хто вийшов з кімнати й оторопіла від несподіванки.
З кімнати визирнула зовсім не Анжела.
– Здрастуйте… – на Галю дивилася молоденька дівчина в білому халаті.
– Здрастуйте. А хто ви?
– Я Ганна, доглядальниця Зої Василівни.
– А що сталося з Анжелою?
– Анжелою Павлівною? Так вона у відпустці… Мене призначила, я ж практикантка, от і відпрацьовую. Тяжко звичайно, але я знала, що легко не буде, – сказала Ганна. – Ой, я заговорилася з вами, настав час процедури робити Зої Василівні…
Галина була не просто здивована… Вона була вражена. При цьому чоловік жодного слова не сказав їй про те, що в них удома живе стороння дівчина. Чи… Чи він з нею «порозумівся»?!
– Ганно, ти коли закінчиш, приходь на кухню. На пару слів…
– Я намагаюся! Дуже… Ви мене, будь ласка, не виставляйте, мені лишилося трохи відпрацювати, – сказала дівчина. – Мені дуже потрібна хороша характеристика й відгук.
– Та я не про це. Ти мені скажи, куди поїхала Анжела та й взагалі, як тут без мене? Як Олександр?
– Син Зої Василівни? – уточнила Ганна.
– Ну, так.
– А я його тільки раз бачила. Він по речі прийшов. Грошей дав і поїхав… З валізою. Я думала, що він із вами відпочиває. Ви ж у санаторії були?
– Так. Була. Але ж без чоловіка.
Ганна подивилася на Галину і знизала плечима.
– Не знаю, зателефонуйте йому й самі дізнайтесь.
Галина набрала номер чоловіка і почала чекати на відповідь.
Він відповів лише з третьої спроби.
– Так? Що ти хочеш, Галю?
– Хочу дізнатись, як справи? Чим зайнятий?
– Чим я зайнятий? Працюю! У мене, на відміну від тебе, немає відпустки, – буркнув чоловік.
– Так? А валізи твоєї я не знайшла. І взагалі, якась дівчина у нас живе. Не знаєш, може, я помилилася адресою?
Олександр почав пихкати в слухавку.
– Що? Говори, куди поїхав, поки я пильність втратила!
– Гаразд. Поїхав я. Завтра збирався повернутись… Але ти мене випередила. Якщо вже все знаєш, приховувати не буду і навіть на краще, що ти дізналася зараз. Загалом, як бачиш, у твоїх послугах немає потреби. Ганна справляється. Та й Анжела допомагатиме з матір’ю. А ти можеш не розбирати речі. Їдь із мого дому!
– Але стривай! Я нічого не розумію!
– Що тобі незрозуміло? Я з тобою розлучаюся.
– І куди мені йти? – ахнула Галина.
Вона зрозуміла, якою недолугою була всі ці роки, доглядаючи чужу тітку і марнуючи свої кращі роки життя.
– Куди хочеш? Квартира за заповітом моя, але оскільки мати ще живе, тобі нічого не дістанеться. Ми встигнемо розлучитися до її відходу. Але залишилося їй недовго, так що розлучення оформимо скоріше, зрозуміла? Мені в моїй квартирі тільки Анжела потрібна, ти будеш заважати.
– Анжела?! Ви що? З нею? За моєю спиною?!
Чоловік хмикнув і засопів. Галина була вражена цією новиною. Подвійна зрада від близьких людей…
– Але ж ти не хотів віддавати матір чужим! Як ти міг? – тихо спитала вона.
– Мама вже все зробила: поки ти була відсутня, вона написала заповіт, тож більше немає сенсу за нею ходити. Вона дуже дорого мені обходиться.
Галина розлютилася. У неї спала пелена з очей. На щастя, вона здогадалася вчасно увімкнути на телефоні запис дзвінка. Їй пощастило, що Зоя Василівна була не зовсім вже слаба.
Жінка поїла і впізнала невістку. Вона навіть згадала, що та кудись їхала.
– Як поїздка? – тихим голоском спитала жінка. – Я згадувала про тебе, ця Таня хоч і старалася, але все робила не так! – поскаржилася свекруха.
– Ганна вона, не Таня.
– Ну так… А син мій удома?
– Ні. Поїхав.
– З тобою їздив?
– Ні, сам.
– А що ви з ним не живете? Посварилися?
Галя змогла пояснити жінці, що заплуталася, що син кинув її на Ганну і що мріяв заволодіти квартирою, а після чого позбутися тягаря.
– Ось послухайте, що він мені сказав! – Галя увімкнула на повну гучність запис розмови з чоловіком.
Зоя Василівна почала плакати. Вона не хотіла вірити Галині. Але вона не мала вибору. Жінка не хотіла залишитися без нагляду та провести кінець життя в будинку для літніх людей.
– Галю, доню, що ж тепер? Я ж сама залишусь. Він мене виселить!
– Так. Мене вже виставив. Слідом ви підете.
– І як мені бути?! Ти молода, а я сама не впораюся! – плакала свекруха.
– Не знаю. Напевно, поспішили ви, переписавши квартиру на сина.
– Я можу заново переписати… Тільки обмануть мене всі… Нічого святого нині люди не мають. Одні гроші в голові…
– Якщо ви турбуєтеся, то давайте запрошу нотаріуса, і він вам все пояснять.
– Якщо не пройдисвіт, то давай. І нехай доглядальниця буде присутня, як свідок.
Надвечір Зої Василівні стало гірше, і вона забула про домовленість, зате наступного ранку вона сама про все згадала і покликала Ганну та Галю.
– Ведіть кого треба, я переписуватиму заповіт…
Галя заметушилася. Поки не повернувся чоловік, вона запросила нотаріуса, і той пояснив все бідній жінці.
– Рекомендую вам скласти договір: ви доглядаєте свекруху довічно, а вона вам у відповідь дарує квартиру.
– Мій чоловік нічого не отримає?
– Ні. У вас буде дарча оформлена. Чоловік піде на всі чотири сторони.
– Добре. Я згодна. Все одно із Зоєю Василівною жила і доглядала її.
– А ви, Зоє Василівно? Що думаєте?
– Я теж згодна. Квартиру з собою не забереш на той світ. Але через неї можна раніше туди вирушити. Я не хочу. Галі я вірю, у неї є совість. А ось у мого Сашка… – вона розплакалася.
– Галино, вам треба розлучитися з чоловіком якнайшвидше, щоб він офіційно був чужою людиною для вас. А договір ми зараз підпишемо.
Коли Олександр з’явився, всі папери були підписані. Він із задоволенням розлучився, вважаючи, що йому нічого не завадить виставити Галину, але раптом виявилося, що мати… Стала на захист невістки.
– Та ви нічого не доведете! Одна слаба, друга взагалі ніхто! – репетував він, викидаючи речі Галини з полиць.
Анжела вважала за краще відсидітися у своїй квартирі.
Після того як Галя дізналася про їхні стосунки, сестра зупинила всіляке спілкування, сподіваючись, що спіймала більшу рибу: Сашка з квартирою.
Їхні стосунки закрутилися, коли Анжеліка прийшла доглядати свекруху Галини. Пару днів вистачило, щоб причарувати Сашка. Він був готовий, і сам запропонував сестрі дружини дещо, окрім грошової оплати праці.
А на п’ятий день коханці винайняли практикантку Ганну, а самі перебралися до Анжели уквартиру, щоб їм ніхто не заважав.
Анжелі було зручно і вигідно причарувати чоловіка сестри, а йому не вистачало жіночої уваги та співчуття: Анжела багато слухала та осуджувала Галю за її зовнішній вигляд та холодність по відношенню до чоловіка. Одним словом так відігріла чоловіка, що той вирішив розлучитися і продовжити жити з Анжелою. Але Галина не дозволила їхнім планам втілитись у життя, і справедливість перемогла.
Зоя Василівна аж до свого відходу була під наглядом: Галині допомагала Ганна.
А Анжеліа та Олександр, якийсь час поживши разом, розійшлися. Їй стало нецікаво жити із безперспективним чоловіком, у якого за душею нічого не було.
Йому довелося йти на орендовану квартиру, бо колишня дружина не прийняла його назад. Після відходу свекрухи Галина продала ту саму квартиру, купивши нову.
І в цій новій квартирі вона почала нове, краще життя…
