Літо закінчувалося і Наталія Іванівна навіть засумувала. Як же швидко воно пролетіло, чекаєш на нього, чекаєш, а воно раз – і пройшло миттю.
У травні дещо посадили, наприкінці червня день уже почав спадати.
Потім Петро та Павло годину зменшив.
А Ілля пророк, ви знаєте, що зробив!
Одне тішило Наталю Іванівну, хоча навіть сама собі вона зізнатися соромилася.
У них із її чоловіком, Левом Аркадійовичем, було троє улюблених онуків.
Коли народився старший онук Антон, Наталія Іванівна одразу зрозуміла, що в їхньому житті почався новий, найщасливіший період!
Колихаючи на прогулянці маленького Антона, вони знову і знову відчували себе майже молодими не бабусею та дідусем, а… Батьками.
Тим більше, що дідусем і бабусею вони стали у віці всього під п’ятдесят, а виглядали і того молодшими.
– Матусю, тримайте ручку синочка, – сказала їй якось медсестра в дитячій поліклініці, коли вони з Антоном приїхали на огляд.
Від цих слів серце Наталії Іванівни не просто розтануло, воно солодко стрепенулося!
– Тату, ваш хлопчик пісок розкидає! – обурилася мама якоїсь малечі на дитячому майданчику.
І тут же дідусь Лев Аркадійович розправив плечі і недбало сказав онукові,
— Синку, Антоне, ходи до мене, я покажу тобі, як треба правильно будувати з піску замок, щоб пісок не летів у різні боки.
Коли народилася Мариночка, Лев Аркадійович розплакався від розчулення.
Дівчаток у них у родині ще не було, їхній син Сашко й невістка Юлія теж раділи.
Це ж називається «золоті дітки», коли є і синочок і донечка.
Наталія Іванівна водила Антона на заняття в дитячу мистецьку студію.
І, колихаючи Мариночку, мріяла, як вони ходитимуть із онуками по театрах та музеях і їздитимуть у цікаві поїздки.
Майже як батьки, немов у них друга молодість! І встигнуть навчити своїх онуків тому, чого колись не встигли навчити сина Сашка.
Але в одну річку не входять двічі…
З народженням третього онука Сергія, запал Наталії Іванівни та Лева Аркадійовича трохи охолонув.
Схоже, що й Сашко з Юлією теж взагалі не збиралися народжувати третього малюка, хоча й не зізнавалися зараз у цьому, а говорили, що буцімто так і планували трьох…
Але добре хоч, що заробітків Сашка на утримання сім’ї вистачало.
А те що дітей у сім’ї троє, то це радість звісно ж!
І ось тепер, коли онуки стали на дачу до Наталії Іванівни та Лева Аркадійовича приїжджати щоліта, рік у рік їм ставало з ними якось важче.
А цього літа вони особливо втомилися…
Антону тепер уже тринадцять було, Маринці десять, а Сергію вісім.
Спочатку все було чудово, онуки скучили за бабусю і дідусем і поводилися майже, як янголи.
Перші дні два-три.
А потім вони розійшлися, відчувши свободу…
Рушієм став онук сусідів Ярик, який уже місяць як був сам з дідусем і бабусею, і з останніх сил грав роль чемного хлопчика.
Першою випадковою неприємністю стала фігурка білочки, що тримала горішки в лапках.
Улюблена фігурка Наталії Іванівни, вже багато років безтурботно стояла у квітнику з трояндами, нічого не підозрюючи.
І саме її випадково зачепив крик..
Потім Ярик побачив нові червоні гантелі дідуся Лева Аркадійовича.
Ярик високо підняв їх, не втримав і опустив на одне із пластикових крісел на веранді.
Тендітний пластик одразу тріснув, але ніхто цього навіть не помітив.
І почалося…
Діти бігали по саду, і їхні пустотливі дитячі ручки нібито випадково чіпляли все, що траплялося їм по дорозі.
А потім присягалися, що вони цього не робили!
Дверні ручки під натиском молодої енергії розбовталися так, що готові були відпасти будь-якої миті.
Перший сніданок змінювався другим після прогулянки на велосипеді, бо до обіду не було сил терпіти.
А ще діти раптом відкрили для себе, що у діда з бабусею є караоке і співали голосно та безтурботно.
Тим більше, що добрим слухом їх Господь не обділив – гріх скаржитися.
Музика звучала в хаті радісно й весело, і Наталії Іванівні соромно було навіть думати, що їй хочеться просто тиші та спокою!
Невже вона така стара? Адже їм нещодавно всього шістдесят виповнилося!
При цьому Сашко та Мариночка не відмовлялися збирати яблука, що були на траві, а Антон косив траву з дідом і їздив у місцевий магазин.
Вечорами всі грали в шашки, шахи і допізна не хотіли йти спати, так їм подобалося з бабусею та дідусем!
Але хіба порівняти молоду енергію, що рветься назовні з бажанням розміреного життя Наталії Іванівни та Лева Аркадійовича?
Вони звичайно раділи, дивлячись на улюблених онуків, але сили їх були вже майже закінчені…
І ось настав той день – завтра онуки їдуть.
Наталії Іванівні соромно було зізнатися, що вона чекала на це, і нещодавно вже почала рахувати дні до від’їзду онуків.
– Яка ганьба, – думала Наталія Іванівна, не зізнаючись у своїх думках навіть Леву Аркадійовичу. – Я погана бабуся, хіба справжня бабуся може так думати? Та звичайно ж не може, ох ганьба ж яка!
Коли онуки поїхали, вдома стало незвично тихо.
Наталія Іванівна пройшлася кімнатами і посміхнулася, дивлячись на дрімаючого в кріслі Лева Аркадійовича.
Дзвінку тиша і спокій у їхньому будинку порушив рішучий стукіт у двері.
Наталія Іванівна відкрила двері і застигла від здивування.
На порозі стояли сусіди Валя та Володя.
– Наталю, Леве, у вас онуки вже поїхали? У нас сьогодні Ярика забрали, ми вчора з ним під завісу дуже посварилися, це просто нестерпно! Ні, ми його дуже любимо, але як ви з трьома справлялися ми просто не уявляємо!
Володя, як фокусник, дістав з-за спини ігристе.
– Ми пропонуємо відзначити цю свободу, що тимчасово настала, адже через п’ять тижнів перші канікули, і їх знову до нас можуть привезти! Ну не в місті ж їм сидіти!
Наталія Іванівна полегшено зітхнула – дякувати Богові, що не тільки їй одній важко. Вірно кажуть – онуки не діти, у них батьки є. Брати все на себе не варто…
…А ось через місяць вони з Левом з радістю приймуть у себе онуків!
Самі відпочинуть, та й канікули недовго, дякувати Богу, тиждень всього. Сил вистачить!
А взагалі, це просто чудово, коли є онуки, куди ж без них?!
