– Дмитро, як же я дітям скажу? Що вони про мене подумають? – запитувала приваблива жінка середніх років свого супутника.
– А що тут думати? – спокійно відповів чоловік. – Вони вже не маленькі! Зрозуміють все.
– Ні, переживаю щось. Може, даремно ми на це зважилися?
– Не кажи нісенітниці, Марино! – обурився Дмитро. – Нове життя – це завжди чудово! З’явиться у наших дітей брат чи сестричка!
– Та не дівчинка вже я! Сорок п’ять відзначила! Як я буду людям у вічі дивитися? – продовжувала сумніватися Марина.
– Марино, заспокойся, будь ласка. Твій стан лише підтверджує, що ми, як і раніше, любимо один одного. Двадцять два роки ми разом з тобою, двох дітей майже на ноги поставили. І цього потягнемо!
Марина торкнулася свого животика і прислухалася до себе. Тільки сьогодні вона дізналася про те, що чекає на дитину. Адже жінка вирушила у консультацію зовсім не за цим.
Останнім часом вона почувала себе недобре. Але все це жінка списала на те, що її жіночий вік добігає кінця. А тому вона вирушила до фахівців, щоб ті хоч якось полегшили цей новий стан.
Приймала її якась молода дівчина, яка явно тільки вчора випустилася з інституту. Оглянувши Марину, вона хмикнула і відправила її здавати тести із позначкою «Терміново».
А коли з лабораторії принесли заповітні папірці, то посміхнулася на весь рот і повідомила:
– Марино Володимирівно! Це те, що я й підозрювала. Не сказала вам одразу, щоб не хвилювати. Ви станете матір’ю! Вітаю вас! Одразу попереджаю, буде нелегко. Але разом ми впораємося!
– Що? Ти, дівчинко, мабуть, помилилася! Яка дитина? Мені вже сорок п’ять! У нас взагалі рідко останнім часом, турбот повно і без цих нісенітниць. Я і чоловіка востаннє до себе підпускала…
Тут Марина замовкла, мабуть, роблячи в голові якісь підрахунки. Дівчина в білому халаті дивилася на неї і посміхалася.
– Господи! Та невже? Що я скажу дітям? Ви знаєте, у мене ж донька – студентка третього курсу! Синові шістнадцять років! Господи! Що вони про мене подумають?
– Та не хвилюйтеся ви так! – дівчина взяла її за руку. – Ви чоловікові скажіть! А потім разом і придумаєте, як краще піднести цю новину! Адже ви ж процедуру робити не будете?
Марина незрозуміло дивилася на цю дівчинку, потім різко встала і вийшла з кабінету. Чоловіку вона повідомила одразу:
– Дмитро, у тебе обід буде? Я приїду в кафе навпроти твого офісу. Нам треба поговорити!
– Андрій знову щось накоїв? Ну я йому покажу! Жодного спокою від цього хлопчика!
– Ні, ні, Діма. Андрій нічого не накоїв. Я маю інший привід для розмови.
– Ти мене зацікавила, звичайно! Не чекай обіду, приїжджай, я спущусь у кафе.
Подружжя зустрілося за півгодини. Дмитро довго не розумів, про що йому говорить дружина. Вона плакала, щось говорила про пелюшки, недосипання, про декрет, згадала навіть свою кар’єру.
Чоловік спочатку вирішив, що її хвилювання пов’язані із дочкою. Він засміявся і спитав:
– Олена нас дідусем і бабусею вирішила зробити? За Ігоря заміж зібралася?
– Та не Олена, Діма, – роздратовано відповіла Марина, – Я!
– Ти? Ти хочеш сказати, що ти – у положенні?!
– Ну так.
– А хто ж, перепрошую, батько? – похмуро запитав Дмитро.
– Діма, ти не розумний, так? Ну, ти, звісно! Ну, пам’ятаєш, ми в травні з тобою вдвох у село їздили до тітки? Ти ще казав, що відчуваєш, як молодієш на свіжому повітрі? Ось і помолодшав! Що робити, га?
Марина знову заплакала. Дмитро нарешті зрозумів, що він може стати батьком втретє і раптово для дружини зрадів.
– Ну ти даєш! Як, що робити? Не знаєш, що роблять у таких випадках? Забула? Приймай вітаміни, пелюшки будемо готувати, повзунки купувати!
– Діма, мені сорок п’ять, якщо ти забув. І тобі сорок вісім! Що ми людям скажемо?
– А до чого тут люди? І навіщо ми їм маємо щось говорити, га? – м’яко запитав дружину Діма, – Ти не хвилюйся. Я ще ого-го! Я витримаю. І тобі допомагатиму!
– Олені вчитися ще два роки, платити треба. Андрію вступати скоро. Знову витрати. Вони скажуть, що батьки зовсім розум втратили!
– Та хай кажуть! Ми і їх поставимо на ноги, і маленького теж! Не хвилюйся.
– Соромно як, Господи! Як я буду їм у вічі дивитися?
– Я сам їм скажу, Марино. Вони вже розумні. Ми їх правильно виховали. Невже вони не зрадіють сестричці чи братику, га? Ти почекай, я зараз з роботи відпрошусь. Разом додому поїдемо. Тобі не можна в такому стані залишатися одній. І перестань плакати. Тобі шкідливо!
Незабаром подружжя опинилося вдома. Дмитро, зізнатися, тільки вдавав, що не хвилюється. Він також хвилювався повідомляти дітям таку новину. Але ж не приховувати від них?
Марина готувала вечерю і у справах трохи забула про все. Заспокоїлася та плакати перестала.
А Дмитро раптом уявив, що цей звичний розпорядок та затишок незабаром буде порушено. Знову дитячий плач ночами, безлад, пелюшки та розкидані всюди іграшки! Він став сумніватися, а чи це все їм потрібно? Але, як можна сказати дружині зробити процедуру?
Він крокував по кімнаті. І Марина помітила зміну настрою. Вона сказала:
– Діма, ти усвідомив, що нас чекає? Зрозумів, так? Може, дітям не казати нічого? Цю проблему зараз вирішити просто. Ніхто й не дізнається!
– Марино! Це не проблема! Це наш син чи дочка! Звісно, я хвилююся. Адже знову доведеться відмовитись від якихось своїх звичок. Але, подумай, Оленка вже доросла. Вона того й дивися заміж вискочить! Піде з дому. Андрій також довго не буде з нами. А ми що, значить, у старі себе запишемо? Ні, давай жодних проблем вирішувати не будемо! Розберемося ми з цією проблемою! Виростимо та виховаємо. Якщо що, діти допоможуть! Не кинуть вони маленького. Не так я їх виховував!
Відкрилися вхідні двері. Додому з’явився Андрій. Він пройшов на кухню, побачив батьків і запитав:
– А що сьогодні вихідний? Ви чого не на роботі?
– Андрію, сядь. Поговорити треба! – суворо наказав батько.
Було видно: хлопчина посилено згадує, що він такого накоїв, що мати та батько відпросилися з роботи для розмови з ним. Але на думку нічого не йшло. Він сів і завбачливо напустив на себе покаяний вигляд.
– Андрію, розумієш, ми з мамою, – батько зам’явся, – Навіть не знаю, як тобі сказати, якщо чесно…
– Розлучаєтеся чи що? – вирішив допомогти син.
Батько продовжив:
– Та ну тебе! Навпаки. Братик у тебе скоро з’явиться чи сестричка!
Андрій дивився на батьків і не розумів, про що йому кажуть. А коли зрозумів, видихнув із полегшенням:
– А я думав! А чого ж ви на себе такий строгий вигляд напустили? Я вже думав щось серйозне! Дізналися, може, щось про мене, чи нажалівся хтось! Молодці! Вітаю! Це все? Мамо, я їсти хочу. У нас є щось?
– Андрію, сядь. Ти, мабуть, не зрозумів. Мама у положенні. У вас з Оленою скоро з’явиться братик чи сестричка!
– Та зрозумів я! Ну, і що. У Каті он у нашому класі теж мати нещодавно її старшою сестрою зробила! У неї, взагалі, батька навіть немає!
Андрій встав і вийшов із кухні. Було чути, як він щось співає у своїй кімнаті. Новина, здавалося, ніяк не вплинула на його добрий настрій.
Діма знизав плечима і підморгнув Марині. Потім він пошепки сказав:
– Залишилася Олена.
А ось із Оленою виявилося не все так просто. Вона обурено дивилася на батьків, а коли прийшла в себе, заявила:
– Ви що, зовсім вже на старості років? Мамо, як ти будеш на моєму весіллі виглядати? Адже ми з Ігорем зібралися одружитися! Перед гостями буде незручно! Соромно! Не приходь бодай! А то вітатимеш наречену з животом!
– Ти що, матері соромишся, Олено? – суворо запитав батько. – Хочу тобі нагадати, що ти – повнолітня. Якщо соромно з матір’ю жити під одним дахом, можеш сьогодні починати самостійне життя! Хоч із Ігором, хоч без нього! Заміж зібралася? Іди! Навчання Ігор оплачуватиме? Чи в батька й матері, якої соромишся, попросиш?
Олена замовкла. Їй стало соромно. Вона, звісно, розраховувала на те, що батьки допоможуть із грошима після весілля. Дівчина зніяковіло сказала:
– Вибач, мамо! А заміж я, мабуть, поспішала! Інститут спочатку закінчу, диплом отримаю. Та й мамі допомогти буде потрібно! Так, мамо?
Дмитро обійняв своїх дівчат і тихенько прошепотів дочці на вухо:
– Ти тільки дідом робити мене не поспішай, гаразд? Дай мені знову стати батьком! Чи ви вже з Ігорем постаралися?
– Ні, ні, тату! Спочатку – інститут! Вітаю вас!
А через півроку ця сім’я побільшала рівно на одну людину. У хаті з’явився маленький Денис. Він став підтвердженням кохання двох дорослих людей, які прожили разом понад двадцять років.
