Головна - Історії жінок - Для Дарини Варвара Миколаївна була як рідна. Вони дружили й допомагали одна одній багато років. Але час не шкодує нікого. Варвари Миколаївни не стало. Для Дарини це була велика втрата… Минуло пів року. Дарина отримала спадщину й стала хазяйкою квартири жінки. Якось, вона прийшла додому з магазину. Дарина роззулася й занесла пакети з продуктами на кухню. Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. – Господи, аж злякалася, – пробурмотіла дівчина. – Хто це там так надзвонює? Максим мій ще наче в дорозі… Дарина пішла в коридор, відкрила двері й очі витріщили від побаченого

Для Дарини Варвара Миколаївна була як рідна. Вони дружили й допомагали одна одній багато років. Але час не шкодує нікого. Варвари Миколаївни не стало. Для Дарини це була велика втрата… Минуло пів року. Дарина отримала спадщину й стала хазяйкою квартири жінки. Якось, вона прийшла додому з магазину. Дарина роззулася й занесла пакети з продуктами на кухню. Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. – Господи, аж злякалася, – пробурмотіла дівчина. – Хто це там так надзвонює? Максим мій ще наче в дорозі… Дарина пішла в коридор, відкрила двері й очі витріщили від побаченого

Варвара Миколаївна з вікна своєї квартири, що була на другому поверсі п’ятиповерхового будинку, спостерігала за дівчиною років п’ятнадцяти, яка вже годину сиділа на лавці біля під’їзду, розглядаючи щось у своєму телефоні.

На календарі був листопад. Вночі пройшов сильний дощ, який вранці стих. Але ось пронизливий вітер продовжувався.

Термометр за віконцем показував мінус один. А дівчина, забувши про все на світі, не зводила очей з екрана телефону.

Часом вона залишала телефон на своїх колінах, ховаючи долоні в кишені своєї куртки.

Зрозуміло, що так вона зігрівала собі руки.

– Так і занедужати можна, – міркувало Варвара Миколаївна, глянувши вкотре у вікно.

Минав час, а дівчина нікуди не збиралася йти. І Варвара Миколаївна не витримала. Накинувши поспіхом пальто, вона вийшла з під’їзду.

– Вибачте, у вас щось трапилося? – запитала літня жінка дівчину.

– Все нормально, – сказала дівчина, яка тремтіла від холоду.

– Ну, ось що, дорогенька, – проявила ініціативу Варвара Миколаївна. – Я не залізна, щоб дивитися на те, як мерзне людина. Зараз підете до мене, я вас пригощу чаєм.

Останні слова Варвари Миколаївни прозвучали одночасно і лагідно, і тоном, який не терпів відмов.

Почепивши куртку на вішалку, дівчина зайшла на кухню, де вже поралася Варвара Миколаївна. Літня жінка, відчувши стан дівчини, не стала лізти до неї з розпитуваннями. А вирішила поділитись своєю історією…

…Варвара Миколаївна після того, як не стало її чоловіка залишилася одна у трикімнатній квартирі. Її дочка, закінчивши навчання, трохи попрацювала в туристичній агенцій, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який був із Франції.

– Зараз моя донька та мої онуки живуть за кордоном. Мені теж пропонували переїхати туди, але я так і не наважилася на цей крок, – заявила Варвара Миколаївна.

– І що навіть у гості не приїжджають, – поцікавилася дівчина.

– Приїжджають, але дуже рідко. Сумую я за ними: за своєю Даринкою і за своїми онуками.

– А мене теж Дарина звуть, – представилася дівчина.

– А я Варвара Миколаївна, але можеш мене просто тіток Варварою називати.

Під теплим поглядом Варвари Миколаївни дівчина відтанула і розповіла, що її привело сьогодні сюди, на цю лавку біля під’їзду.

Видно так уже влаштована людина, що їй легше поділитися своїми образами з незнайомою людиною, аніж із кимось зі своїх близьких.

Дарина розповіла, що вона без печалі й турбот до десяти років жила удвох зі своєю матір’ю. А одного разу її мати привела в дім чоловіка. Так у її житті з’явився вітчим.

Якийсь час вони жили в мирі й злагоді, поки у Дарини не з’явилася сестричка.

Тієї миті все змінилося.

І вітчим, і її мати всю свою любов направили на дитину.

– Вітчим, все частіше став сваритися. Мати його підтримує у всьому. Квартира у нас двокімнатна, у мене навіть свого кутка зараз немає, де б я могла побути одна. Вітчим працює по змінах. І в такі дні, коли він удома мені не хочеться йти туди.

Після цього зізнання на очах Дарини з’явилися сльози.

– Дівчинко, ти моя, – обійняла її Варвара Миколаївна. – От побачиш, все в тебе налагодиться. І твоя мама, звісно, любить тебе. Просто твоя сестричка ще маленька, звісно, вона потребує догляду й уваги.

– Тітко Варваро, мені не хочеться повертатися до них… Можна я сьогодні у вас залишуся?

– Даринко, ти розумієш, що твоя мама турбуватиметься, якщо ти не повернешся сьогодні додому? Вона може навіть звернутися кудись. І тебе шукатимуть. Давай домовимося так, ти тепер будь-коли зможеш приходити до мене. У мене три кімнати, нехай одна з них буде твоєю. Я завжди прийму тебе й нагодую. Мені веселіше буде з тобою поруч. Але поки ти ще така юна, ти маєш ночувати у себе вдома…

…З того часу візити Дарини до Варвари Миколаївни стали звичайним явищем.

Доброта літньої жінки була оцінена Даринкою, яка вже незабаром стала називати Варвару Миколаївною бабусею Варварою.

У свою чергу жінка, яка теж полюбила Дарину, стала називати її онучкою.

Варвара Миколаївна у минулому була вчителькою. І тепер після школи Дарина поспішала до неї, щоб у тиші робити домашні уроки.

У Дарини навіть і в думках не було розповідати своїй матері про бабусю, яка так несподівано з’явилася в неї.

І ось настав той день, коли Дарині виповнилося 18 років. За плечима була середня школа. Розбіжності з вітчимом на той час досягли межі, і Дарина майже одразу після повноліття влаштувалася касиркою в один з міських гіпермаркетів. А після першої зарплати заявила своїй матері, що вона винайняла кімнату і тепер житиме там.

Звісно, що Дарина жила у Варвари Миколаївни. Тепер вона не залежала матеріально ні від своєї матері, ні від вітчима.

– Даринко, – звернулася до неї Варвара Миколаївна. – А ти ж не погано вчилася. Може, тобі варто подумати про вищу освіту?

– Хіба тільки заочно…

– Ні, Дарино, я як викладач зі стажем, рекомендую тобі вчитися очно.

– А хто ж мене буде утримувати?

– Даринко, у мене чоловік був начальником, так що після нього залишилися деякі гроші. Дочка живе в Європі, моїх грошей вона не потребує. Будь ласка, не відмовляйся від моєї допомоги.

Незабаром Дарина почала навчатися в університеті. Крім навчання їй вдалося знайти підробіток в інтернеті. А після закінчення університету Дарина влаштувалася на роботу у велику компанію.

Якось Варвара Миколаївна звернулася до Дарини:

– Даринко, ти мені вже давно стала як рідна. Я хочу, щоби ти була в курсі. Якщо щось зі мною станеться, ця квартира стане твоєю власністю. Я оформила заповіт на тебе.

– Ні, ні! – заперечила Дарина. – У вас є рідна дочка! А я непогано зараз заробляю і можу взяти квартиру в кредит…

– Даринко, ти прикрасила своєю присутністю мою старість і мою самотність. А щодо дочки, я розмовляла з нею і пояснила їй, що ти доглядаєш мене, і що цю квартиру я залишаю тобі. І дочка одразу підтримала моє рішення. Тож з боку моєї доньки жодних претензій до тебе не буде. А інших родичів я не маю…

…Час не шкодує нікого. Варвари Миколаївни не стало.

Для Дарини це була велика втрата. Варвара Миколаївна замінила їй усіх рідних…

Минуло пів року.

Дарина вступила в права спадщини й стала повноправною хазяйкою трикімнатної квартири.

Одного разу, вона прийшла додому з магазину. Дарина роззулася й занесла пакети з продуктами на кухню.

Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері.

– Господи, аж злякалася, – пробурмотіла дівчина. – Хто це там так надзвонює? Максим мій ще наче в дорозі…

Дарина пішла в коридор, відкрила двері й очі витріщили від побаченого.

На порозі стояли її мати з вітчимом!

Він, безцеремонно оглянув квартиру й несподівано звернувся до Дарини.

– Даринко, і куди тобі такий палац одній? – раптом запитав він. – Давай зробимо так… Ти переїжджаєш у нашу двокімнатну квартиру, а ми втрьох переберемося сюди.

– І справді, Даринко, так всім буде краще! – підтримала вітчима мати.

Дарина аж остовпіла.

– Нікуди я звідси не переїду, і взагалі я скоро виходжу заміж, значить, у мене будуть діти!

– Тобто ти не підеш нам назустріч? – почав заводитись вітчим.

– А з чого це я маю йти вам назустріч? А ти для мене взагалі чужа людина, – зиркнувши на вітчима, заявила Дарина.

– Треба ж, – не вгавав вітчим. – Обманула стару, прикинулася доброю і заволоділа трикімнатною квартирою, а можливо і допомогла її відходу…

– Пішов геть! – грізно сказала Дарина. – Обоє йдіть звідси!

– Я тебе зараз саму виставлю звідси, – заявив вітчим, і показав, що готовий до рішучих дій.

Але в цей час пролунав дзвінок у двері. Дарина поспішила в коридор.

– Проходь, Максиме! – зустріла Дарина молодика.

Максим ще не встиг зняти черевики, як повз нього проскочили чоловік і жінка.

– А це ще хто такі? – здивовано поцікавився Максим.

– Та так, майже чужі люди, – відповіла Дарина.

Plitkarka

Повернутись вверх