Олег виріс у багатій родині.
Його дід Петро налагодив досить великий бізнес – пощастило. Мріяв згодом передати його єдиному синові – Івану, батькові Олега.
Той здобув економічну освіту, працював поруч із батьком, набирався досвіду, готувався прийняти від батька керівництво фірмою.
Все йшло добре, доки Іван не закохався.
Дівчина була дуже гарна, але все вона вміла прораховувати.
Останню якість бачили всі, окрім самого Івана. Тому, незважаючи на заборону батьків, він одружився зі своєю Любочкою, як йому здавалося – з великого кохання.
Дівчина, яка приїхала з села у велике місто у пошуках щастя, досягла того, чого хотіла найбільше в світі – потрапила в багату родину.
Незабаром вона продемонструвала свій справжній характер – прикидатися вже набридло.
Спочатку взялася за чоловіка – день і ніч казала Івану, мовляв, чому батько не віддає тобі фірму, а потім, бачачи, що той тільки відмахується, переключилася на інших.
Дісталося всім – й Івану, і його батькам, які завдяки невістці, не могли спокійно жити у власному домі.
Затишшя наставало тільки в ті періоди, коли Люба ходила вагітною. За десять років це сталося двічі. Іван став батьком двох гарних хлопчиків: Олега – старшого й Ігоря – молодшого.
Коли сини навчалися в середніх класах школи, Люба, яка так і не стала на той час дружиною генерального директора (свекор усе ще керував сам), несподівано пустилася берега.
Дітьми не займалася, з батьками чоловіка й ним самим спілкувалася тільки для того, щоб влаштувати чергову сварку. Весь час проводила з невідомими подругами, а потім із дружками.
Дізнавшись про зраду дружини, Іван нарешті зрозумів, що всі ці роки близькі говорили йому правду про Любу, і подав на розлучення.
Дід і бабуся, які, власне, й виростили онуків, видихнули з полегшенням.
Розлучення було скандальним. Люба урвала великий куш, але попри всі зусилля до сімейного бізнесу підібратися так і не змогла.
Одразу після розлучення вона поїхала за кордон із черговим шанувальником її краси. Олег з Ігорем залишилися з батьком, дідом і бабусею.
Років п’ять Іван не міг дивитись у бік жінок. Наївся. А потім привів до хати тиху, скромну Лізу – співробітницю, з якою познайомився на роботі.
За віком дівчина була трохи старша за його синів, а за характером – повна протилежність його першої дружини.
Дід і бабуся прийняли її насторожено, а хлопці – одразу й з усією душею. Дуже вона їм сподобалася. Розмовляла їхньою, так би мовити, мовою, чудово грала в комп’ютерні ігри, ніколи не підвищувала голос, а згодом і зовсім стала хранителькою хлопʼячих таємниць.
І взагалі – з її появою життя сім’ї зовсім змінилося. У хаті запахло пиріжками, справи вирішувалися якось самі по собі, ніхто не сварився, не чубився. Плюс до всього, Ліза мала прекрасне почуття гумору. Вміла вчасно пожартувати, підняти настрій.
Батьки Івана поступово до неї звикли. Після першої невістки Ліза здавалася їм чистим янголом… Крім того, вони бачили, що поряд з цією розумною, поступливою жінкою їхній син щасливий. І онуки також. Якогось неймовірної любові між ними всіма, можливо, і не було, але порозуміння – було точно!
…Минуло кілька років. Олег одружився. З дуже великого кохання. Його дружина Інга приїхала з села.
Дід Петро подарував онукові на весілля окрему двокімнатну квартиру.
У великому сімейному будинку залишилися Іван з Лізою, Ігор та дідусь з бабусею.
Дід Петро, відчуваючи, що сил стає дедалі менше, знову заговорив про передачу фірми:
– Знаєш, Іванку, – сказав він синові якось увечері. – Пора тобі генеральним ставати. Втомився я. Дотягли, що називається.
– Так раніше треба було, – усміхнувся Іван.
– Раніше не можна було. Любочка твоя тільки й чекала, мріяла свою ручку, що загребла на наші капітали накласти. А ти – закоханий і нерозумний міг на повідку в неї піти. Зараз – інша річ. Ліза – людина надійна. Я їй вірю. Так що давай, синку, одружуйся. Скільки можна так просто жити? Погано це, не по-людськи. А як одружишся то й весілля зіграємо, вступиш на посаду. Я підготую документи. Домовились?
– Ну звісно! – Іван знову посміхнувся. – Тільки спізнився ти, тату.
– Не зрозумів, – насторожився батько.
– Ми вже подали заяву…
– То чого ж ви мовчали?! – батько встав, обійняв сина. – Я радий, дуже…
Почалася підготовка до весілля.
А за тиждень до весілля у діда Петра задзвонив телефон.
Старий глянув на екран. Дзвонив Іван.
– Так, Іванку, слухаю! – радісно відповів чоловік, але в ту ж мить його обличчя спохмурніло.
Говорив якийсь незнайомий чоловік. Дід Петро дослухав його, поклав слухавку й раптом гірко заплакав…
Виявляється, Іван їхав машиною й опинився на узбіччі… Не врятували…
Діда Петра всі ледь заспокоїли. Бабуся одразу постаріла на десять років. Горе накрило всю родину разом. Ліза – ніби скам’яніла, Ігор весь час намагався бути поряд з нею…
Дружина Олега ледь приховувала радість:
– Шкода, звісно, твого батька, – казала вона чоловікові, намагаючись зобразити співчуття. – І старих теж… Зате тепер ця… Переїде від них. Бо ж вона їм – ніхто. А ми з тобою до них переїдемо сюди. Тепер ти – головний спадкоємець!
– Що ти верзеш?! – Олег скочив. – У мене батька не стало! А тебе цікавить тільки де ти тепер житимеш?!
– Хтось же ж має потурбуватися про наше майбутнє, – видала Інга. – Тобі завжди ніколи!
– Я задоволений тим, що маю! Інші заради такого життя день і ніч працюють! Ти ж прийшла на все готове, але тобі все мало, і мало! – Олег розплакався.
Ні, не через дружину. До її примх він уже звик. Просто тільки в цей момент до нього нарешті дійшло, що й кого він втратив.
Після поминок сім’я не спілкувалася кілька днів. Кожен хотів побути на самоті, звикнути до свого, особистого горя.
Дід зачинився у кімнаті і нікого не пускав. Нікого, навіть дружину.
А ось Лізу, яка тихенько постукала до нього рано–вранці (її бабуся попросила), впустив. Через кілька хвилин вони разом вийшли з кімнати. Очі діда – сяяли від радості!
– Наша Лізочка вагітна! – оголосив він дружині та молодшому онукові Ігореві. – Це щастя, мої любі! І з цим щастям треба щось робити.
Весь день сім’я думала, як бути далі. І придумала… Точніше все вирішив дід. Бабуся підтримала. Ігор, подумавши, погодився. Ліза мовчала, періодично витираючи сльозинки, які набігали.
– Діду, а як же ж Олег? – запитав Ігор. – Що, якщо він не погодиться?
– Погодиться. Він усе зрозуміє, – у дідовому голосі не було й тіні сумніву. – А от з його дружиною можуть бути проблеми. Ця тільки себе розуміє. Не пощастило онукові з дружиною.
І дід як у воду дивився.
Олегові зателефонували, попросили увечері приїхати на сімейну раду.
Той, зрозуміло, приїхав із Інгою.
– Олеже, – урочисто почав дід. – Ти – мій старший онук. Я люблю тебе. Але я бачу, що справа, якою я займаюся, тобі не цікава. На відміну від Ігоря, який уже працює в мене. Я, звісно, збирався синові бізнес передати, але життя розпорядилося інакше.
– Діду, не тягни, – усміхнувся Олег. – Говори у справі. Ігореві фірму віддаєш?
– Так. І не тільки йому.
– А що, окрім мене, є ще хтось? – Олег трохи напружився.
– Є, – дід помовчав хвилину. – Річ у тому, що Ліза вагітна…
– Нехай доведе, що це дитина їхнього батька! – несподівано вставила свої п’ять копійок Інга. – Знаємо ми таких!
– Таких як ти теж бачили, – грізно зупинив її хазяїн будинку. – Олеже, зроби так, щоб твоя дружина нам не заважала, – звернувся до внука. – Так ось. Ліза вагітна. Ми дуже раді. Ти знаєш, Олежеку, що твій батько збирався на ній одружитися. Не встиг. Тому з нею одружується Ігор…
Олег здивувався, але нічого не сказав. Інга вискочила на кухню.
Дідусь, помовчавши, продовжив:
– Так, одружується. Він згоден. Ліза – теж. Дитина має народитися у нормальній сім’ї. І ми всі вважатимемо його – дитиною Ігоря. Це зрозуміло?
– Зрозуміло, – буркнув Олег.
– А мені незрозуміло! – вигукнула Інга. – Навіщо такі складнощі? Хоче народжувати – хай народжує. Ми тут до чого?
– Олеже! – гукнув дід.
Олег підійшов до дружини, щось їй сказав, після чого вона вискочила з дому.
– Ти мене розумієш? – запитав Ігор у Олега, коли той вже йшов.
– Розумію, брате, – Олег поплескав Ігоря по плечу. – Пощастить тобі з дружиною…
– Ти не хвилюйся, дід і тебе в заповіт вніс. Думаю, ти будеш задоволений. Я, правда, не знає, що там, але впевнений – він чесно вчинить.
– Та не хвилюйся ти так, – Олег уже відкрив вхідні двері. – Я навіть радий за тебе, брате…
…– Чому йому?! Чому не тобі? – Інга бігала по кімнаті, галасувала. – Це все вона! Я ж казала, що вона ще себе покаже, ох як покаже! Ох і дід! Та як він так міг? От же ж старигань!
Олег дивився на дружину, пропускаючи повз вуха її галас, і думав:
– І як же ж вона на мою матір схожа. Отака сварлива. Так, коло замкнулося. І чомусь я не здивований. Видно, така моя доля. Як у батька…
