Дорогу замело.
Їхала Тетяна з дому ще було сухо, колеса старенької машини жваво впиралася в засипану травою грунтову дорогу.
Через кілька хвилин пішов сніг. Липкий, неприємний.
Тетяна навіть подумала повернутись додому, але подивилася на сумку, що лежала на задньому сидінні, і більше вже не думала про повернення.
Двічі вона вже переносила третій огляд. Медсестра із жіночої консультації дзвонила щодня і вже вимагала приїхати.
Тетяна з чоловіком купили будинок у глухому селі усвідомлено.
Їм хотілося мати місце, де можна відпочити від міської метушні.
У них в селі було тихо. В основному там жили люди похилого віку.
Хто були молодші, використовували городи своїх батьків під посадки.
До міста всього три години їзди. І то по поганій дорозі. Поруч немає ні озера, ні річки, і от не цікаве було це село.
А їм сподобалося.
Ігор із задоволенням майстрував, лагодив стару хату, а
Тетяна вирощувала на городі все, що душа забажає і відпочивала.
А цього літа відпочивати було вдвічі приємніше. Вони чекали дитину.
Приїжджали вони на свою так би мовити дачу щовихідних, а коли Тетяна пішла в декрет, то залишилася жити за містом до самих холодів.
Весь вересень було жарко, душно, до міста не тягнуло. Та й жовтень радував теплою погодою, справжнє бабине літо.
Ігор поїхав у відрядження, домовившись на роботі заздалегідь, щоб на момент пологів бути з дружиною.
Коли востаннє чоловік дзвонив їй, вона не сказала, що залишилася на дачі ще на тиждень, хоча давно вже мала поїхати у місто.
Свіже повітря заспокоювало, заколисувало. Тетяна часто сиділа в кріслі на веранді із заплющеними очима і дихала-дихала.
Тепле, просочене димом і медовими травами, повітря було пʼянки. З цього затишного гніздечка не хотілося їхати. Час тут ніби зупинився.
Сніг ішов так сильно, що незабаром перетворився на білу ватяну стіну.
Все навколо стало зовсім білим. Похолоднішало. Далі від села сніг, мабуть, уже лежав, і тепер до траси Тетяні довелося їхати понад годину.
Раптом вона різко загальмувала і озирнулася. Їй зненацька стало лячно. А сніг все йшов і йшов.
Вона з’їхала з дороги! Звернула не туди! Загубилася.
Тетяна вийшла з машини і пішла назад, щоб перевірити свої здогади. Свіжий сніг лежав пухнастим рівним шаром. Поодинокі дерева всюди і незнайома місцевість.
Вітер подув несподівано, холодний, сильний. Тетяна швидко повернулася в машину, почала дмухати на змерзлі пальці, а потім почала розвертатися, щоб їхати назад.
Колеса все глибше грузли в біло-чорній каші.
Коли стало ясно, що машина застрягла, Тетяна вийшла і почала підкладати під колеса все, що траплялося під руку: гілки, стару сумку, коробки.
Але автомобіль не рухався з місця.
Тетяна вже втомилася, почав нити низ живота.
– Телефон, – схаменулась вона і полізла в сумку.
Зв’язку не було. Тетяна почала часто і глибоко дихати, щоб заспокоїтись. Вона взяла одну легку сумку, переклала в неї документи і пішла шукати дорогу назад до села.
Чоботи грузли в сніго-земляній каші і витягувати їх з кожним разом, щоб переступити, ставало важче. У повітрі пахло тепер зовсім інакше – замороженою травою й грязюкою.
Коли Тетяна вийшла на пагорб, то радісно видихнула. Вийшла на дорогу. Місця здалися їй надто знайомими, та й іти стало легше. Нехай ще довго, але не так безнадійно.
Вона постояла ще кілька хвилин, щоб відпочити і знову пішла. Сніг на той час майже перестав іти. Під ногами хлюпало, земля не готова була вдягати зимову шубу.
З кожним наступним кроком сил у Тетяни ставало дедалі менше. Чомусь захотілося спати, хоч Тетяна останній місяць тільки цим і займалася, що відсипалася.
Ставало то холодно, то жарко. Хотілося зняти з себе ці дві кофти, які довелося вдягнути під куртку, але Тетяну зупиняв колючий вітер.
Невисока, в цій куртці і зав’язаним, як у дитинстві навколо талії шарфом, вона нагадувала колобочок, що йде на ніжках.
– Ще трохи ще трохи…
На наступному пагорбі біля дерева, вона зупинилася на десять хвилин. Сил іти далі зовсім не було. Село вже виднілося внизу, там, за проліском, он уже й перший будинок. Навіть димок із труби було видно.
Тетяні одразу захотілося закричати, покликати на допомогу, але вийшло тихо, хрипло.
Вона обперлася спиною об дерево, побоялася сісти на сиру землю, і заплющила очі, щоб перепочити й набратися сил. Жінка відчула щось тепле на шкірі.
А десь унизу, на подвір’ї крайнього будинку, несамовито гавкав собака…
…Дід Микола нагрів чайник, заварив запашного чаю і поставив на стіл чашку собі і дружині Ганні.
Раптом на подвірʼї почувся гавкіт їхньої собачки.
– Ганно, а що там у нас, за селом таке, га? – запитав дід Микола дружину. – Десь туди гавкає і не заспокоюється.
– А що там? – здивувалась дружина.
Старенькі здивовано вийшли з хати.
– Тихіше, тихіше, – погладив літній чоловік свого песика, але він, наче не помічав господаря, рвався десь туди.
– Рожеве щось видніється наче, – сказав чоловік. – Подивися, Ганно.
– Незрозуміло щось, – сказала жінка.
– Сходимо, перевіримо, – сказав дід Микола.
Чоловік взяв собачку, перевзувся в чоботи, і, відкривши хвіртку, попрямував за село.
Дід Микола уже почав думати, що ідея сходити, подивитися зовсім була поганою.
Але песик уже весело махав хвостом нагорі, біля дерева, і, нервово переступаючи, гукав господаря.
– Іду, іду, що ти там знайшов?
Він підбіг до дерева і ахнув від побаченого…
…Краєм ока Тетяна побачила пляму, що швидко наближалася. Тетяна спробувала стати на ноги.
– Собачка…
Фігуру людини, яка підіймалася до неї, Тетяна побачила потім і провалилася в забуття…
Отямилася вона вже в будинку, коли знайома їй бабуся її розбудила.
– Давай, моя люба, прокидайся.
Тетяна розплющила очі, сусідка, бабуся Ганна, з крайнього будинку стояла перед нею. Тетяна хотіла посміхнутися, але ахнула і взялася за живіт.
– А-а-а.
– Ну, от і добре, почалося. Додзвонився, Микольцю? – звернулася бабуся до діда, який сидів на кухні.
– Так. Але сказали, що дорога погана, довго їхатимуть.
– Що ж ти люба у місто не поїхала з таким животом? – осудливо глянула на неї старенька.
– Я й поїхала, застрягла, машина там у мене.
– Нічого з машиною не станеться, діду залишиш ключі, знайде. Зараз головне дитина. Який у тебе термін?
– 35-36 тижнів.
– Та-ак, дівчинко. Давай знімай одяг.
– У мене…
– Бачу, що води відійшли, давай.
– Діду. Воду поставив? Добре.
– Приїде швидка – чудово, ні, – не бійся, я за своє життя не одного малюка виходжувала, давай, дихай.
Тетяна слухняно полізла на високе ліжко.
– У мене щось зовсім сил немає.
– Лежи.
Тетяна то виринала зі втоми і дихала, то знову заплющувала очі. Швидкої так і не було.
– Давай, люба, ще допомагай мені. Я знаю, що ти втомилася, ще трохи, підбадьорювала породіллю бабуся…
…Тетяна заплющила очі, кілька разів глибоко зітхнула, щоб набратися сил, і попросити показати їй дитину.
– Синочок, – обіймала вона немовля. – Мені говорили дівчинка. Бабо Ганно, дякую.
– Дихає добре твій син, далі вже ви самі, он, дивись, швидка приїхала.
– Отак і народиш, поки доїде, – бурчав дід Микола.
– Іди, зустрічай, не бурчи, – махнула на чоловіка рукою баба Ганна.
Тетяну з немовлям відвезли в пологовий. Все закінчилось добре. Дитину оглянули і виписали, як тільки переконалися, що з ним і матір’ю все гаразд.
Ігореві довелося терміново повернутися з відрядження.
Як тільки потепліло, Тетяна із сином переїхали в село на чисте повітря та вітаміни.
Вони прийшли всією родиною до баби Ганни та діда Миколи з подарунками.
Не забули і про песика, завдяки якому вдалося швидко знайти Тетяну.
За столом вони згадували той день, сміялися, пили чай.
Зараз все те, що вони пережили тоді, здавалося, не таким страшним.
Тетяні та її синові дуже пощастило.
Так у маленького Сашка з’явилися ще одна бабуся і ще один дідусь…
