Кожен знає, як нелегко бути самотнім, а в похилому віці особливо. Настає такий момент, коли людина раптом втрачає все, і життя здається пустим і безглуздим…
Саме так трапилося з Денисом Вікторовичем, який пропрацював головним бухгалтером майже до сімдесяти років, але нарешті його таки відправили на заслужений відпочинок. І він зажурився.
Він мав таке відчуття, що він втратив ціль в житті. Жив він у маленькому будинку, поряд не було сім’ї, за якою він завжди сумував. З дружиною вони розлучилися давно, і вона разом із дочкою переїхала в інше місто.
Дочка Віра дзвонила йому часто і навіть приїжджала іноді. Вона любила батька, але її особисте життя було для нього за сімома печатками.
Денис Вікторович ніколи не бачив ні зятя, ні внучку. Віра все обіцяла привезти онуку, але до себе в гості не кликала. Там її мама, і вона не хотіла бачити колишнього чоловіка…
Якось все ніяк не налагоджувалося. А із втратою роботи і зовсім туга посилилася. Він усе частіше згадував розлучення, коли дружина сказала йому:
– Якщо такий чоловік, то краще вже ніякого!
Правда, вона не пояснила, що її не влаштовувало. Але зараз це вже було не так важливо.
Хоча він ніколи не сказав би про свою дружину – краще ніякої.
Йому тоді здавалося, що він любив її, але тримати не став, надто рішуче вона була налаштована. Завод тоді якраз перейшов у інші руки, і він поринув у роботу з головою. Це й рятувало від важких думок та переживань.
А ось тепер вони нахлинули знову. Нікому не потрібний, старий, самотній… Що може бути гірше?
Денис Вікторович став сумувати, цілими тижнями не виходив з дому, харчувався абияк. Раніше йому їдальня на роботі допомагала, а зараз доводилося готувати самому, але готував він байдуже… Добре хоч пенсія дозволяла йому самому купувати напівфабрикати і абияк готувати обіди та вечері.
Іноді його відвідувала Варвара Сергіївна, колишня колежанка. Самотня, спритна шістдесятирічна пані. Прибіжить, напече млинців із м’ясцем або курочку відварить…
– Пийте бульйончик, Денисе Вікторовичу. Дуже корисна річ, – казала вона.
Але останнім часом він і їй відкривати двері перестав. Вона, звісно, знала, що він удома. Світло у вікні було. Тому постоїть–постоїть під дверима, та й піде. Шкода їй було свого колегу по роботі, стільки років разом же ж пропрацювали…
А якось Варвара подзвонила йому.
– Денисе Вікторовичу! Я у справі. Тільки одразу не відмовляйся, – заявила вона дуже категорично.
Чоловік напружився. Раптом знову у відділ кличуть, хоч на пів ставки? Але Варвара вже продовжувала:
– Слухай, у нас тут на вулиці мій сусід магазин відкрив. Йому потрібен продавець. Мені запропонував, але зарплата така собі. Ну, а тобі яка різниця? Невелика надбавка до пенсії, і плюс не вдома сидіти. З десятої до п’ятої відпрацював, годину перерва. Я забігатиму на чайок. Подумай! Я вже сказала йому, що в мене є людина на прикметі.
Книги Денис Вікторович любив. І навіть володіючи комп’ютером та маючи вдома старенький ноутбук, жодних електронних книг не визнавав. Він любив шелест сторінок, важкість книги в руках, і це, можна сказати, було єдиним його хобі.
Через день він передзвонив Варварі й погодився. На його подив, на роботу його взяли одразу, прямо з наступного дня. І він підбадьорився. Виконував прийом книг, ретельно їх відбираючи.
Нарешті, у нього була справа, заради якої він бадьоро прокидався щодня, і біг у свою крамничку. Він був радий зустрічам із новими людьми, говорив із ними про книжки, а іноді й «про життя». Часом після роботи або по суботах в обід приходила Варвара Сергіївна з чимось смачненьким.
Денис Вікторович підбадьорився, завжди у напрасованій сорочці, до цього він привчив себе, поки працював на заводі.
І навіть задумався раптом:
– А хороша ж Варвара жінка. І теж одна…
Він довго відганяв ці думки, але вони нав’язливо лізли в його голову.
А тут ще й книга під руку потрапила:
«Плюси і мінуси пізнього шлюбу».
Прочитав він її і на прилавку поклав. А тут Варвара. Глянула на книгу, потім на Дениса і в найближчу суботу прийшла до нього в магазин.
Тільки не одна, а під руку з таким собі представницьким чоловіком.
Познайомила, назвала правда некрасиво:
– Мешканець мій, ну тобто, живемо разом.
Напевно, зрозуміла вона своїм жіночим розумом, що він на неї око поклав і вирішила всі крапки над «і» розставити…
Денис Вікторович не засмутився. Навіть радий був, що цієї розмови з Варварою не завів. Та й який він наречений? Що він може дати жінці окрім турбот. Ні, цей бік життя вже не для нього. І все–таки йому чогось не вистачало. Втомлювали довгі тужливі вечори будинку.
Кілька разів Варвара зі своїм кавалером у кіно його витягували. Один раз у театр. А потім Віра з онукою приїхала. Оце радості було. Дівчинці вже десять років, тямуща, дідусем його називала. На серці таке тепло, така радість!
Тільки ось як поїхали, знову хоч вовком вий. Став він у своєму магазині довго затримуватися. Директор, молодий чоловік років сорока п’яти, не заперечував. З’являвся він сам рідко, виторг із сейфа забирав, а бухгалтерію Денис Вікторович сам вів. Та й яка там бухгалтерія, дрібниці. З заводською хіба порівняти…
Зачинився він якось близько дев’ятої вечора і поїхав додому. А на півдорозі автобус зламався. Висадили всіх наступного чекати, а йому йти залишилося кілька зупинок. І пішов він пішки, людей багато, та коли ще цей наступний прийде.
Через пів години вже і його вулиця. Ліхтарі світять уздовж вулиці, але якось безлюдно, всі вже по хатах розійшлися.
Несподівано у кущах почувся якийсь шурхіт. Денис Вікторович зупинився, уважно придивився звідки йде звук, як раптом сталося несподіване!
З дзвінким гавканням звідки не візьмись йому мало не під ноги кинувся песик!
Чоловік подумав чийсь, озирнувся навкруги, нікого не видно.
Та й надто вже неохайний пес був для домашнього. Денис Вікторович присів і хотів погладити собачку, але той відстрибнув і знову гавканням зайшовся.
– Ну і залишайся тут один, – сказав чоловік і пішов далі.
А собачка за ним, біжить, гавкає і не відстає.
Так і дійшли до хати. Денис Вікторович сів на ґанок і розговорився з ним:
– Отже, друже мій. Або ти припиняєш гавкати, і тоді підеш у будинок, вимиєшся, поїси і ляжеш спати на м’якому килимку, або залишишся тут на ніч голодний і холодний.
Песик притих і дивився на свого нового друга жалісливими масляними очима. Коли чоловік завів його в будинок, він уже лише трохи скавчав. Мився собачка у великому тазику із задоволенням, потім поїв від душі і спати.
– Як швидко ти присмирнів, а то бач, затятий який. Яриком тебе називатиму. Зрозумів?
Той лизнув руку своєму господареві і довірливо глянув на нього. Схоже, це була любов з першого погляду! З цього моменту життя Дениса Вікторовича змінилося так круто, що він і сам був вражений.
З Яриком вони були нерозлучні. Він брав його з собою на роботу, директор добрий таки чоловік, не заперечував. Сам йому сосиски приносив, коли приходив по виручку.
Покупці в магазині, особливо постійні, песика полюбили. Ну ще б пак, такий вертлявий, такий лагідний.
Денис Вікторович став більше бувати на свіжому повітрі, здійснюючи тривалі прогулянки з Яриком. А на його вулиці ніхто повз нього не пройде, кожен і собачку приголубить, і з сусідом поспілкується. Хтось і на чай покличе, хтось на партію в шахи.
Вони стали дуже популярним дуетом в окрузі. Чоловік і сам не помітив, як раптом, одразу перестав почуватися самотнім.
Робота в книгарні також надала йому новий струмінь у житті. Йому подобалося рекомендувати книги покупцям, сам він багато читав, часу вільного повно.
Любив розводити цілі дискусії з іншими книголюбами. Його поважали, до його порад прислухалися.
Денис Вікторович відчув свою причетність зі світом таких самих захоплених людей, як і він сам, і був по-справжньому щасливий і вдячний долі за цей новий життєвий досвід.
Він, як і раніше, спілкувався з Варварою та її приятелем, трохи замкненим, але цілком цікавим чоловіком.
Але найголовніше, він знайшов у житті ціль і зрозумів, що ніколи не пізно пробувати щось нове: роботу, знайомства…
І ще, що людині потрібно — це пухнастий друг, партнер у житті, щоб воно здавалося повноцінним.
Як у нього тепер!
