Віра та Денис жили разом вже понад два роки. Ні в нього, ні в неї квартири в місті не було, тож їм доводилося винаймати житло. Це була невелика однокімнатна квартира, розташована в одному із спальних районів міста.
– А ви з Денисом плануєте розписуватись? – якось запитала у Віри її подруга – Оля. – Ви вже так давно разом, що настав час переходити на наступний рівень стосунків – сім’я, діти.
– Я не проти, – відповіла Віра. – Але ж не мені йому пропозицію робити.
– А він мовчить?
– Не зовсім. Одного разу, коли Катя та Володя запросили нас на весілля, Денис заявив, що не розуміє людей, які дотримуються цих старих традицій: «Хочете жити разом – живіть, навіщо обов’язково в ЗАГС бігти»?
– Зрозуміло. Тобто він таким чином дав тобі зрозуміти, що ти на шлюб можеш не розраховувати, – зробила висновок Оля. – Я б на твоєму місці одразу від нього пішла.
– Але я люблю його, – сказала Віра.
– А ти певна, що це взаємно? Він тебе кохає? Я ось, коли дізналася про ваше «навпіл», чомусь відразу подумала, що він живе з тобою, поки йому це зручно.
– Чому? – Здивувалася Віра.
– Тому що я не можу собі уявити, як Ромео та Джульєтта котлети ділять. По-моєму, кохання та «навпіл» – це про різне, – сказала Оля.
– Але зараз багато хто так живе.
– А домашні справи ви теж ділите? Чи ти все робиш?
– Ділимо. І готуємо по черзі, і прибираємо. За продуктами разом ходимо. Денис тільки прасувати не любить – це роблю я. А він виносить сміття.
– Ну, це ще куди не йшло, а то бувають такі чоловіки які рахунки ділять навпіл, а роботу по дому вважають чисто жіночою, – посміхнулася Оля. – І чи багато в тебе залишається на особисті витрати?
– По-різному. Тисяч по пʼять-десять. А ось узимку, коли я занедужала і майже два тижні на лікарняному була, у мене все на пігулки пішло, а наступного місяця мені довелося у Дениса позичати, щоб на продукти скинутися – по лікарняному менше отримала, плюс до того – без премії залишилася.
– Слухай, але ж це дивно! – обурилася подруга. – А ситуацію, якщо ти завагітнієш, ви не обговорювали?
– Ні. Який сенс про це говорити, якщо ми поки що дітей не плануємо.
– Тобі двадцять шість, Денису – двадцять дев’ять. На мою думку, саме час.
– Тобі, Олю, теж двадцять шість. І в тебе, наскільки я знаю, дітей теж не поки що передбачається, – заперечила Віра.
– У мене інша ситуація: спочатку треба знайти когось, хто підходить на роль тата. А відколи я розлучилася з Олегом, у мене на горизонті вже цілих два місяці порожньо, – відповіла Оля.
Питання про те, як поведеться Денис у разі, якщо вона завагітніє, зачепило Віру. Вона кілька днів думала про це, а потім вирішила прямо поговорити з ним.
– Ну, по-перше, треба постаратися, щоб це не сталося, – сказав юнак. – По-друге, рішення народжувати чи ні, ти прийматимеш сама. І по-третє, якщо ти залишиш дитину, я від неї не відмовлюся і, звісно, допоможу тобі. Будемо, як завжди, скидатися на його утирмання. Можна уточнити, який прожитковий мінімум для новонароджених, та розділити цю суму навпіл, – пояснив Денис.
– Стривай. Але ж я три роки не зможу працювати. Звідки я візьму гроші, щоб вносити свою частину за квартиру та все інше? – Запитала Віра.
– Наскільки я знаю, зараз жінки одержують непогані декретні. І потім півтора роки ще якісь виплати. Але взагалі, я думаю, що, якщо ти хочеш народити дитину, то потрібно до цього підготуватися – накопичити суму, яка дозволить тобі вносити свою частину до спільного бюджету, доки не матимеш доходу. Ось зараз у тебе залишаються гроші – відкладай, – порадив Денис.
Віра спробувала заощаджувати, але за рік їй вдалося зібрати лише вісімдесят тисяч. Прикинувши скільки їй потрібно ще відкласти, Віра зрозуміла, що таку розкіш, як дитина, вона зможе дозволити собі не раніше, ніж через п’ять-шість років.
Коли дівчина зробила це відкриття, вона була вдома одна – Денис із друзями поїхав у відпустку.
Він не забував про Віру – майже щодня надсилав їй шикарні фотографії пляжів.
Вона дивилася на все це і розуміла, що сама навряд чи зможе колись побувати в цьому райському місці. Всередині з’явилася і стала рости якась важка грудка. Образа? Заздрість? Злість? Віра ніяк не могла дати визначення цього почуття.
Денис мав повернутися за тиждень. Але вона не хотіла його більше бачити.
За два дні Віра знайшла собі кімнату у двокімнатній квартирі. За наступні два дні за допомогою Олі перевезла свої речі.
Квартира була чиста, у другій кімнаті жила жінка років сорока. До роботи звідси було добиратися навіть зручніше, ніж із тієї квартири, де вони жили з Денисом.
Все начебто налагодилося, але на дівчину навалилася такий сум, що вона нічого навколо себе не бачила і все робила на автопілоті: ходила на роботу і з роботи, увечері готувала вечерю і забувала її з’їсти, дивилася телевізор і не бачила, що відбувається на екрані. Оля не знала, як їй допомогти.
– Віро, все, цей етап твого життя закінчився, – намагалася заспокоїти Віру подруга. – Три роки із життя, звичайно, викинуто. Але ти тепер вільна, і сама вирішуєш, і як тобі жити, і на що витрачати свої гроші.
Денис повернувся з відпустки і, не знайшовши у квартирі речей Віри, подзвонив їй:
– Віро, ти куди поділася? З’їхала? А чому не попередила? Я взагалі-то не розраховував, що мені після відпустки доведеться одному платити за квартиру. У мене це до бюджету не закладено.
– Денисе, а тебе тільки це цікавить? А ти не хочеш дізнатись, чому я поїхала? – запитала Віра.
– Поїхала та й поїхала. Я тебе тримати не збираюсь. Просто треба було заздалегідь попередити, щоб я залишив гроші на оплату квартири.
– Вибач, я не думала, що це буде для тебе такою проблемою. Але я думаю, що ти зможеш її вирішити.
Більше вони один одному не дзвонили, а якщо й зустрічалися десь у компанії, то поводилися просто як знайомі.
А ще незважаючи на те, що тепер за житло доводилося платити трохи більше, Віра зауважила, що до кінця місяця від зарплати залишається цілком пристойна сума. Вона тепер не вибирала – посидіти з подругами у кафе чи сходити в кіно.
А до Новорічного корпоративу Віра купила собі ту сукню, на яку раніше вона могла лише милуватися.
До речі, на корпоративі вона познайомилася з Микитою – молодим чоловіком, який працював у сусідньому відділі. Весь вечір Микита доглядав дівчину, а після свята проводив її та попросив номер телефону.
Микита Вірі сподобався, але вона поки що була не готова до нових відносин. Проте молодик нікуди не поспішав. Вони просто спілкувалися, іноді разом обідали у кафе, яке розташовувалося на першому поверсі їхнього офісного центру.
На перше побачення Микита запросив Віру наприкінці травня.
День з ранку був теплий, сонячний, але після обіду, коли вони зустрілися в парку, несподівано зібралися хмари, а за півгодини в небі загриміло, потім блиснула блискавка і полив дощ.
– Перша гроза цього року, – сказав Микита, – біжимо!
У кафе вони залетіли вже цілком мокрі. Народу було багато – усі ховалися від дощу. Але їм пощастило – вони знайшли вільний столик.
– Є пропозиція перекусити, – сказав Микита. – Ти що будеш?
Віра замовила каву та тістечко, Микита взяв собі те саме. У кафе вони просиділи близько години – доки не закінчився дощ. За розмовами час пройшов непомітно.
Коли їм принесли рахунок, Віра за звичкою дістала картку, щоб сплатити своє замовлення. Але Микита зупинив її.
– Я, звичайно, знаю, що зараз модно, щоб кожен платив сам за себе, – сказав він, посміхнувшись, – Але, повір, я не розорюся, якщо заплачу за твою каву.
– Вибач. Просто мій колишній хлопець вважав зовсім інакше, – сказала Віра.
У Віри з Микитою виявилося багато спільного. Вони почали зустрічатися, а за рік одружилися.
А Денис? Від спільних знайомих Віра чула, що він уже рік живе з якоюсь дівчиною і не збирається відмовлятися від свого принципу все навпіл.
