Зазвичай до бабусі в село, раз на місяць їздили батьки на машині, щоб відвезти продукти, все необхідне і просто провідати. Але незадовго до чергової поїздки батько підвернув ногу і на сімейній раді було вирішено, що все потрібне відвезе бабусі Денис на електричці.
– Та ви очманіли, з таким вантажем до бабусі від станції по холоду йти?
– Зате не замерзнеш і бабусю порадуєш своєю появою, вона про тебе вже скільки разів запитувала, нудьгує.
– Тату, а може ти спеціально ногу того, щоб я до неї з’їздив?
– Сину, може, не будеш грубіянити – розсердився батько.
– Добре, я ж пожартував, тату.
І ось в суботу закинувши на спину навантажений рюкзак, Денис вже виходив з дому, коли його зупинила мама:
– Ти що так одягнувся? На вулиці зима, в селі снігу повно, це тобі не місто, щоб розгулювати в ваших коротеньких носках, яких з кросівок навіть не видно. Моментально ноги замерзнуть.
– Ти пропонуєш мені взути валянки?
– Хоча б черевики.
Денис нічого не відповів, гучно закрив двері, та пішов.
– Ну чому у нас зараз молодь абсолютно не береже себе? Не розумію нинішньої моди.
Так бурчала слідом неслухняному сину мати. А Денис вже під’їжджав до вокзалу, треба встигнути купити квиток, тому що через десять хвилин відправлення. Встиг, хоча його дуже напружував цей важкий рюкзак. Влаштувався в куточку і уткнувся в телефон, їхати до бабусиної станції майже дві години.
Мамине напуття щодо черевик він згадав коли зістрибнув з вагона. І відразу ж повні кросівки снігу. Лаючись на чому світ стоїть, він побрів в сторону села. Він зараз подумав, що був би дуже радий валянкам.
До бабусі Віри він прийшов з закоцюблими ногами, вона коли глянула у що він взутий, взялася обома долоньками за щоки і похитала головою.
– Денисе, та хіба ж так можна, ти що забув скільки у нас в селі снігу. Роздягайся і роззувайся швидко, і до печі, я зараз.
Вона принесла таз, налила гарячої води з чавунця, туди сипонули чайну ложку сухої гірчиці і сказала:
– Акуратно впускай ноги в воду. – Потім налила чай з малиною і накрила плечі пледом. – Пий і зігріється твій організм зсередини. Ось так вже краще.
– Дякую, бабусю, а то я так замерз, навіть вилиці від холоду звело.
– Якщо хочеш, переночуй у мене, а завтра я тебе твоїми улюбленими пиріжками з картоплею і зі сметанкою нагодую – з прихованою надією в голосі запропонувала бабуся і застигла в очікуванні відповіді.
Денису стало соромно, адже він в дитинстві щоліта у бабусі пропадав, а як виріс, ніби дорогу до неї забув. Так, з батьками привіти їй іноді передавав. І він сказав:
– Так я ж до тебе з ночівлею і приїхав, давно не був, скучив за тобою і твоїм смачними пиріжками.
Вона зраділа і, Денис раптом помітив, що вона як би ненароком змахнула сльозинку. Він подумав, що виростаючи, ми стаємо жорстокими, по відношенню до наших бабусь і дідусів, звичайно, не всі і не завжди, але в основному. Але ж вони внукам всю душу віддають, вкладаючи в неї свою любов і тепло. Тому і тягне маленьких онуків до людей похилого віку, до пори до часу.
Денис тут же про себе вирішив, що буде частіше приїжджати до бабусі Віри, адже невідомо, скільки їй ще відпущено бути на землі. Він витер насухо ноги, встав, підійшов до своєї старенької, сухорлявої і такої любимої бабусі, обняв її і прошепотів:
– Ти вже вибач мене, нерозумного онука, що так довго не був у тебе, але я виправлюся, чесне слово.
Бабусині вицвілі очі заіскрилися щастям, чи багато треба людям похилого віку, частинка уваги і трохи любові, та знати, що вони комусь ще потрібні.
Денис подзвонив батькам і повідомив, що залишається у бабусі до завтра. Потім пішов в клуню і нарубав їй дров про запас, наносив у хату воду. Коли дочищав сніг у дворі, бабуся покликала його вечеряти. Їв він багато і з задоволенням. Бабуся, проходячи повз нього, ніжно погладила онука по голові.
Вранці Денис прокинувся від запаху, який його будив ще в дитинстві – пиріжки з картоплею.
– Ммм, зараз буду їсти смакоту – потягнувся він в ліжку. Потім швидко зіскочив, одягнувся, а бабуся, побачивши його, засміялася:
– Спеціально так пізно посмажила, щоб поспав.
– А котра година – він глянув на годинник – ого, вже перша година, оце я гарно поспав.
Коли він зібрався їхати, бабуся дала йомуі, в’язані шкарпетки, м’які і теплі.
– Ось, встигла, Дов’язати, одягай і ноги не замерзнуть. І менше за модою тягнися, я маю на увазі, нерозумною модою.
Він розцілував бабусю, подякував за пиріжки, які бабуся йому загорнула з собою, а також за шкарпетки. Пообіцяв, що через місяць приїде знову. Коли йшов до станції і коли сидів в електричці, то прямо відчував тепло, яке йшло від шкарпеток. Це тепло йшло від доброго бабусиного серця і її ніжних, люблячих рук, коли вона поспішала зв’язати онукові шкарпетки.
Денис дотримав обіцянку і протягом двох років він її зрідка відвідував, а осінню двічі привозив з собою друзів на збір картоплі, третього разу вже не сталося. Бабусі не стало за десять днів до Нового року.
