– Я подаю на розлучення, – оголосила Ольга.
Денис тим часом захоплено дивився футбол і… ніяк не відреагував на слова дружини.
Ольга підійшла та вимкнула телевізор.
– Ти що робиш?! – вигукнув Денис, потім схаменувся, зробив над собою зусилля і миролюбно вимовив: – Вибач. Просто там такий важливий момент.
– Впевнена: не важливіше за те, що я сказала.
– А що ти сказала? – зніяковів чоловік, зрозумівши, що, як завжди, пропустив слова дружини повз вуха.
– Я подаю на розлучення.
Денис витріщив очі:
– Як “на розлучення”? Чому? Мені здавалося все добре.
– Тобі здавалося.
– Почекай… Учора ми були у кіно, позавчора я приніс квіти, минулого тижня ходили в ресторан. Все як ти любиш…
– Так, але тільки все це було вперше за сім років шлюбу. І я навіть знаю чому.
– І чому ж?! – Денис починав закипати.
– А тому, що я віддала дітей у садок, влаштувалася на роботу, почала ходити до спортзалу, до салону краси, змінила імідж, завела нових друзів.
– Причому тут це?
– А до того ж! Ти раптом побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що я вже не потребую тебе як раніше.
– Нісенітниця якась…
– Ні, Денисе, це не нісенітниця. Інакше ти б не запереживав, не став би крутитися навколо мене, догоджати, в рот не заглядав би, квітів би не дарував. Я вже не кажу про кіно та ресторан. Це з твого боку – просто подвиг!
– Я старався… Хотів зробити приємне… Стривай, я так і не зрозумів: ти через це вирішила розлучатися?
– Так. Я більше не хочу так жити. Ти зараз люблячим чоловіком прикидаєшся, а де ти був, коли я вагітна ходила, коли народжувала дітей, коли ночі не спала? Ти ж ніколи ні в чому мені не допоміг! Був у нашому житті суто символічно. Приходив, їв, спав. Можу порахувати скільки разів ти дітей на руки брав!
– Я взагалі працював! – Денис навіть підскочив від обурення. – Щоб вас забезпечити!
– Працював, не сперечаюся. Але ж не тільки нас забезпечував себе теж. І вихідні мав, тільки вважав за краще проводити їх із друзями.
– Маю право!
– У мене – вихідних не було, – продовжила Ольга, не звернувши на репліку чоловіка жодної уваги, – хоч діти… вони й твої також. Тільки тебе це цікавило в останню чергу. Так і чую твої слова: я тобі віддав гроші, чого ти ще хочеш? А я хотіла… Хотіла, щоб поряд була надійна, рідна людина. Щоби підтримав. І не лише матеріально, а й морально. Щоб пошкодував зрештою.
Але тобі було ніколи. Ти жив своїм життям, у якому не було ні мене, ні наших дітей.
– Не перебільшуй.
– Я й не перебільшую. Ти хоч знаєш, до якого садка вони ходять? Ми, між іншим, до нього добираємось хвилин сорок. Вранці! У транспорті! А ти на роботу один у машині їдеш як пан. І виходиш за двадцять хвилин. Проте жодного разу не запропонував відвезти дітей до саду.
– Ти не просила, – буркнув Денис.
– А чому я маю просити? Є речі, про які люблячого чоловіка та батька не просять. Це ‒ само собою зрозуміло. Щоправда, не в твоєму випадку, оскільки про кохання не йдеться. Ніколи не йшлося…
– Ти прямо негідника з мене зробила…
– Ні, Денисе, ти не негідник. Ти просто чужа для мене людина. Став чужим… Або був.
– Це тобі, а дітям? Що ти скажеш? Як поясниш?
– Ой, тримайте мене семеро! – розсміялася Ольга. – Та вони зовсім недавно стали тебе на вулиці впізнавати! Тож із цим проблем у мене точно не буде.
Денис не знайшов, що відповісти. Частково Ольга мала рацію, але і його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка і повинна знати своє місце, і домом займатися повинна, і дітьми. Батько Дениса завжди так казав. І мама погоджувалася. А Ольга чомусь незадоволена…
– І як ти збираєшся жити на одну зарплату із двома дітьми? – почав Денис, – що стосується мене – то я ні копійки не дам!
– Даси, – спокійно відповіла Ольга, – аліменти ніхто не скасовував. І майно, яке нажили за сім років, ми через суд розділимо. Хоча там і ділити особливо нема чого, але все-таки. Холодильник, як не крути, нам із дітьми потрібніший. А, знаючи тебе, я впевнена: саме за нього ти вчепишся, щоб гірше зробити. Тому все – лише через суд. Добре, квартири ми не маємо. До речі, ти можеш залишитися в цій. А нам з дітьми я іншу зніму (вимовляючи останню фразу, Ольга зробила невелику паузу, у глибині душі сподіваючись: Денис не погодиться, скаже, що іншу квартиру зніме саме він, що дружина та діти можуть жити там, де звикли… Але Денис нічого такого не сказав), – … я вже доглянула підходящу неподалік садка.
– Ну і йдіть! – Денис більше не міг спокійно слухати Ольгу. – Подумаєш: Цаца! Все продумала? Нічого не забула? А машина? Її я тобі не віддам!
– А я й не прошу, – усміхнулася Ольга, – вона мені не потрібна.
– З чого це ти така щедра? – Денис уже не міг зупинитися. – Машина їй не потрібна! Мабуть, уже на іншій катаєшся?! Ну, зізнайся: давно мені зраджуєш? Щось ти надто сміливою стала!
– Не здивував, – Ольга була спокійна, – я знала, що почую щось подібне.
– Та зрозумій ти, нарешті, – Денис підлетів до дружини. – Кому ти потрібна з двома дітьми?! А давай… забудемо все, що ти тут наговорила? Житимемо разом, як раніше. Я виправлюся, слово честі!
– Як раніше? Ні, – твердо відповіла Ольга, – ніяк не вийде.
– Але чому?! – Денис репетував на весь голос.
– Тому що я не люблю тебе більше…
Денис розгубився, внутрішньо запанікував і раптом, ніби відчувши, що подальші розмови безглузді, погодився:
– Раз так – подавай на розлучення.
Їх розлучили за півроку. Все сталося, як планувала Ольга.
Тепер вона з дітьми живе недалеко від дитячого садка і ранок у робочі дні проходить набагато спокійніше.
А у вихідні вона взагалі вільна жінка! А все тому, що колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить по місту, сидить з ними вдома, у всякі ігри з ними грає. Навіть готує сам!
І хто зрозуміє цих чоловіків?
Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні. Сприймає як належне.
Як розлучиться – і час на дітей знаходить, найкращим у світі татом стає.
Ні, звичайно, не все так… Але половина – точно!
