Юрій насилу підвівся з ліжка. З якимось хвилюванням подивився на свою дружину, торкнувся за плече:
– Аня!
Та розплющила очі. Спробувала посміхнутися
– Юра, я пити хочу! – попросила пошепки. – Принеси водички!
– Зараз, зараз!
Він важко підвівся і подався на кухню. Налив води і акуратно ступаючи поніс до спальні.
Дружина попила води. Усміхнулася:
– Юро, пам’ятаєш, колись у нашій квартирі було багато народу: діти онуки. Шумно та весело. Зараз нас усі забули.
– Як це забули? Денис нам гроші щомісяця переказує, он хатнюробітницю найняв. Віка подарунки мало не щотижня надсилає.
– Її подарунки так у сусідній кімнаті і лежать, ми їх навіть не розпаковуємо, – старенька тяжко зітхнула. – Помремо ми не сьогодні-завтра. Хоч би на них подивитись наостанок.
– Ось я їм зараз подзвоню. Скажу, щоби приїжджали.
– Вони далеко…
– В обласному центрі – це хіба далеко? П’ятдесят кілометрів усього.
Взяв смартфон. Довго тицяв пальцями.
***
У величезний магазин, де господаркою була Вікторія Юріївна, прийшла велика партія товару. У такі дні роботи багато, а сьогодні і пообідати часу не буде. На телефоні вкотре заграла мелодія.
«Батьки?» – схвильовано зачепила зелену кнопку.
– Тату, що сталося?
– Віка. Все нормально! Просто зателефонував. Ти приїхала б до нас.
– Тату, зараз так ніколи. У вихідні постараюся приїхати.
– Ну добре! – тяжко зітхнув батько.
– Тату, може вам що треба? Я надішлю.
– Дочко, твоїми подарунками у нас ціла кімната заставлена. Ти сама приїжджай!
– Приїду, приїду! І вашу онучку привезу і правнука. Гаразд, тату, мені ніколи.
Вона вимкнула телефон і поринула в роботу. Думки про батьків відійшли на другий план.
***
У Дениса Юрійовича нарада ради директорів його підприємства. Телефонний дзвінок пролунав у самий невідповідний момент, а може навпаки, хоч усі заспокояться.
– Продовжуйте без мене! – кивнув він своєму заму і попрямував до приймальні, на ходу спитавши. – Тату, що сталося?
– Денисе, все добре! Скучили ми з мамою. Давно ні Віка, ні ти не приїжджали.
– Тату, зараз ніколи, трохи звільнюся і приїду, – і одразу перевів розмову. – Як у вас із мамою здоров’я?
– Яке там здоров’я?
– Давайте, я вас на море відправлю!
– Сину, яке море? Ми по квартирі, вже важко ходимо, – і батько теж перевів розмову. – Сам як?
– Нормально. Ти передай мамі телефон.
– Синку, привіт! – пролунав голос матері.
– Мамо, як у тебе здоров’я?
– Яке у нас старих здоров’я? Тебе хочеться побачити.
– Ось звільнюсь і одразу приїду, – знову повторив син. – Мамо, якщо вам з батьком, що треба, одразу дзвоніть. Хатняробітниця як там?
– Вона хороша. Що не скажеш, одразу зробить.
– Мамо, мені зараз ніколи.
– Гаразд, синку, я розумію.
Денис відразу перевів батькам гроші на картку, вірніше, не батькам, а хатній робітниці, вона всім розпоряджається. Скільки грошей на тій картці його зовсім не цікавило. Потім подумавши, зателефонував до сина:
– Захаре, ти зараз де?
– Тут в офісі.
– Ось що. Забирай сестру та їдь до бабусі з дідусем.
– Тату, а що сталося?
– Нічого. Просто згадай, коли ти в них востаннє був. Побудьте з ними. Кудись їх звозіть.
– Гаразд!
***
– Йому все ніколи, – Ганна передала телефон чоловіку. – Так і не дочекаємось ми, ні його, ні Вікторії.
– Годі, тобі сумувати! Он Жанна йде, зараз приготує нам щось смачне.
Щойно та увійшла, на її телефоні пролунав сигнал:
«Гроші перевели щось раніше звичайного, – на її обличчі майнула задоволена посмішка. – Багаті у них діти. Картку мені віддали, ніхто не цікавиться, скільки там грошей і на що я їх витрачаю. Коробки з подарунками мало не щотижня машиною привозять. Я їх у кімнату складаю, господарів моїх, старих, ці подарунки особливо не цікавлять, – підвела очі до стелі. – Дякую небесам за таких господарів та їхніх багатих дітей!»
Поставила, принесені з собою пакети на кухонний стіл, зайшла до людей похилого віку в спальню.
– Як ваше здоров’я?
– Жанно, приготуй нам, що-небудь смачненьке! – попросив Юрій Борисович.
– Зараз! Тільки спочатку руку помию!
– Жанно, щось у мене, – старенька поклала руку на серце. – Мабуть, тиск.
– Ганно Геннадіївно, лягайте! Зараз вам виміряю.
Поміряла, тривожно похитала головою:
– Давайте, я вам щось дам, і ви трохи полежите, поки я готую сніданок.
Уклавши її спати, вона тут же, швидше сказала:
– Юрію Борисовичу, сідайте! Я вам також поміряю.
Помірявши, дала пігулку:
– Прийміть!
– Дякую, Жанно! Ти так дбаєш про нас!
– Може, полежите?
– Ні.
– Тоді посидіть на балконі. Там погода така гарна.
Усадивши його на балкон, Жанна вирушила на кухню, подумки посміхаючись:
«Та з такими, як у вас дітьми, я готова все життя доглядати вас. Тим більше мені своїх дітей одній без чоловіка піднімати доводиться».
***
Жанна приготувала смачний сніданок, нагодувала своїх підопічних. І тут пролунав дзвінок домофону.
– Хто? – Запитала вона.
– Ми до бабусі з дідусем, – пролунав упевнений чоловічий голос.
– Заходьте!
– Жанно, хто там? – Підійшов до неї Юрія Борисович.
– Кажуть: ваші онуки, – хатня робітниця відчинила двері.
– Дідусю! – Влетів у квартиру дорослий хлопець.
– Захаре, онучку! Олена, онученько!
– Бабуся!
– Онуки, – суворо промовила хатня робітниця. – Ваші бабуся та дідусь люди похилого віку, і їм потрібен спокій.
***
Важкий день видався для Жанни. Онуки повезли людей похилого віку на озеро. Довелося з ними їхати, взявши з собою все необхідне, за фахом вона медсестра. Старі, звичайно, щасливі. Ось тільки такі прогулянки вже не для них.
Повернулися ближче до вечора. Молодь навіть вечеряти не залишилася.
– Що ж ви вже йдете? – розчаровано запитала Ганна Геннадіївна.
– Бабуся, у мене завтра залік в інституті, – обняла її онука.
– Мені на роботу, – розвів руками онук. – Я тепер у батька працюю, так би мовити, вникаю у всі тонкощі нашого з ним бізнесу.
І онуки пішли. Знову так порожньо стало в їхній величезній квартирі. Жанна теж поспішила. Вона хоч і живе у сусідньому під’їзді, але в неї діти у школі навчаються, дочка у п’ятому, а син у другому класі. Сьогодні навіть на хвилинку ніколи була до них зайти.
Нагодувала Жанна стариеньких, поклала спати, попередньо давши пігулки, і додому пішла.
***
Дзвінок пролунав вночі.
– Жанно, приходь швидше! Ганні зле.
Нашвидкуруч одягнувшись, вона побігла до них, по дорозі викликаючи по телефону швидку.
Ганна Геннадіївна лежала на ліжку, а Юрій Борисович, сидів поряд:
«Встигла! Слава Богу!”
Що робити далі, вона знала чудово.
За п’ять хвилин прибула швидка. Забрала Ганну Генадіївну. Жанна поїхала з ними. Дорогою зателефонувала їхньому синові та дочці.
***
За кілька годин Денис Юрійович та Вікторія Юріївна буквально забігли до платної палати, де знаходилися їхні батьки.
Відразу з’явився лікар:
– Що з ним? – кинулась до нього Вікторія?
– Зараз сплять.
– Можна мені до них?
– Так, але я ж сказав, що вони сплять. Із ними Жанна. Не знаю, ким вона їм доводиться, – сам зазирнув у палату та попросив. – Вийдіть, будь ласка!
Жінка вийшла, кивнула головою:
– Привіт!
– Зайдіть! – Запропонував лікар Вікторії Юріївні.
Коли їхня дочка зайшла до палати, а Жанна відійшла до віконця, Денис запитав:
– Що з ними?
– Зараз вже все позаду, але якби не ця жінка, – він кивнула головою. – Не виявилася так швидко поряд з ними і не мала б таких професійних навичок, то все б закінчилося плачевно.
– Я зрозумів.
– Ви їхній син?
– Так.
– Вас як звати?
– Денис Юрійович.
– Денисе Юрійовичу, у нас платна лікарня. Ваших батьків привезли сюди, бо Жанна сказала, що все буде сплачено.
– Звичайно. Запишіть номер телефону. Нехай зі мною зв’яжуться.
***
Вікторія залишилася в лпалаті, а Денис поїхав у квартиру до батьків, захопивши із собою їхню хатню робітницю.
– Жанно, – сказав він, коли його машина від’їхала. – Дякую тобі велике, що вберегла батьків! Розкажи, що сталося?
– Як я зрозуміла, вночі Ганні Геннадіївні стало зле. Юрій Борисович це відчув. Одразу зателефонував мені, я з ними про це наперед домовилася. Потім, схоже, йому здалося, що дружини не стало, і йому стало погано.
– Жанно, дуже сподіваюся, що з ними все буде гаразд.
– Я теж сподіваюся, – мимоволі вилетіло у жінки.
– Ось що хочу сказати. Я їм пропонував переїхати до мене, вони відмовляються, кажуть, що тут їхні батьки та діди з бабусями, і вони не хочуть на той світ іти на чужині. Ми з сестрою теж не можемо постійно перебувати тут, – він подивився на жінку, яка уважно слухала його. – Жанно, вам доведеться ночувати з ними.
– Але в мене…
– Жанно, на вашій картці гроші ж не закінчуються, і звіту я ніякого у вас не питаю.
***
Невдовзі Юрія Борисовича та Ганну Геннадіївну виписали з палати. Вікторія, як і обіцяла, привезла до них на тиждень доньку та онуку.
А потім все поступово увійшло до колишнього русла. Давно скінчилося літо та осінь. Жанна почала ночувати у стариеньких, іноді замість себе залишала на ніч доньку. Їй уже дванадцять років. Іноді до них приходив її дев’ятирічний син.
Дітям тут подобалося, своїх дідусів і бабусь у них не було. І стареньким теж радість. Все ж таки краще, ніж одним весь день сидіти.
Жанна щодня молилася про здоров’я людей похилого віку. Адже гроші на її картці не закінчувалися.
А Юрій Борисович та Ганна Геннадіївна знову все чекали, коли їхні діти та онуки приїдуть у гості, але тим нема коли.
