Відносини зі свекрухою у Дарини склалися нормальні. Наслухавшись страшилок від подруг, вона одразу після весілля чекала, що Зоя Петрівна почне приходити до них додому, перевіряти, як Дарина прибирає, як готує і взагалі, наскільки гарною дружиною вона є для її дорогого єдиного синочка.
Але свекруха за перші три місяці прийшла до них лише один раз. Обійшла двокімнатну квартиру, уважно оглянула, нічого не сказала і сіла за стіл, який швидко накрила Дарина.
І тільки тут запитала:
– Господиня квартири – твоя мати? Так я зрозуміла?
– Так, цю квартиру мати отримала у спадок. Декілька років батьки її здавали, а коли дізналися, що ми з Олегом вирішили одружитися, дозволили нам тут жити, – пояснила Дарина.
– А що ж вони не подарували вам квартиру на весілля? – поцікавилася свекруха.
– Вони нам і так гарний подарунок зробили – сплатили весільну подорож, а це, між іншим, було недешево.
– Ну, так, звичайно, вони кілька років збирали гроші з мешканців, а ви профукали все це за один тиждень, – буркнула Зоя Петрівна. – А скільки корисних речей можна було б на ці гроші купити! Краще б вони їх вам дали готівкою.
– Мамо, так ми б їх все одно на подорож витратили, – втрутився у розмову Олег.
– Так, ти витрачати майстер, це я знаю, – сказала Зоя Петрівна. – І все на себе. Ні, щоб у матері запитати, чи не потрібна їй якась допомога. А допомога потрібна – паркан на дачі треба ставити новий. Батько вже третій рік дірки латає, а що даремно витрачати сили, якщо він весь уже згнив?
– Мамо, то на паркан великі гроші потрібні! У нас із Дариною таких немає. А якщо батькові допомогти треба буде, ти скажи, я приїду, – відповів син.
– Звісно, треба допомогти – і батькові, і мені. Я вже не така молода. Тож у вихідні приїжджайте на дачу – ви з батьком сарай розберете, а Дарина твоя допоможе мені з розсадою.
З цього дня всі вихідні Дарина та Олег проводили на дачі у його батьків.
Олег з батьком розібрали старий хлів і почали будувати новий. Дарина під керівництвом Зої Петрівни саджала, поливала, полола. Коли пішли ягоди, свекруха щодня видавала Дарині два відра та завдання: зібрати відро аґрусу та відро смородини.
Ягідні кущі росли по периметру ділянки, їх було багато, і Дарина вже замучилась збирати ягоди, одночасно відмахуючись від комарів, що крутилися навколо.
Щойно вона збирала чергове відро і приносила на кухню, Зоя Петрівна обв’язувала його зверху марлею та опускала у льох. Що було з цими ягодами далі Дарина не знала.
При цьому її дуже дивувало, що свекруха жодного разу не запропонувала їм із Олегом взяти з собою в місто ні ягід, ні огірків, ні зелені. Навіть кабачків, яких росло в неї удосталь у всіх кутах городу!
Звісно, сама Дарина в неї нічого не просила. Але одного разу вона таки поцікавилася у чоловіка:
– Олеже, а чому твоя мама ніколи нам нічого з городу не пропонує? Я б, наприклад, із задоволенням взяла огірків чи свіжої зелені. З чорної смородини можна зварити варення. А агрус моя мама перекручує з апельсином. Знаєш, як смачно виходить? Взимку відкриваєш баночку, і такий аромат стоїть!
– Не знаю, може, вона вважає, що якщо ми не питаємо, то нам нічого й не треба, – відповів він.
Наступних вихідних вони знову приїхали на дачу. Цього разу свекруха Дарину поставила на прополку, а Олегу веліла накопати пару відер молодої картоплі.
На вечерю цього дня Зоя Петрівна подала молоду картоплю із салатом.
– Яка смачна! Не те що з магазину, – похвалила картоплю Дарина.
– Так, цього року картопля вдалася – і врожай великий, і на смак – чудова, – підтвердила Зоя Петрівна. – І загалом цей рік вдалий. Усього багато. Я вже ягід стільки продала, а мені постійні клієнти дзвонять та дзвонять – ще просять. І про картопля вже домовляються – і Ірина Василівна дзвонила, просила для себе і для сестри, і Іван Сергійович замовив три мішки. Вдалий рік!
– Зоя Петрівно, а ви нам із собою не дасте картоплі? – наважилася спитати Дарина.
– Чому не дати? Дам, – відповіла свекруха. – Ви скільки мішків брати будете?
– Нам стільки не треба, у нас зберігати нема де, – сказала Дарина. – Два-три кілограми цілком вистачить.
– Ні. Якщо хочете брати – беріть мішок. Я кілограмами не продаю.
Дарина аж припинила жувати.
– Ви нам пропонуєте купити у вас картоплю?
– А що ти думала – за дарма віддам? Хочеш щось із городу взяти – хоч картоплю, хоч огірки, ягоди – купуй, – сказала Зоя Петрівна. – Мені байдуже, кому продавати. Вам навіть краще – на ринок не треба тягти.
– Мамо, ти що таке кажеш? – обурився Олег.
– А що ти, синку, думаєш – мені все це задарма дістається? Я з лютого працювати починаю – розсаду вирощую, навесні грядки саджаю, поливаю, прополюю. А ви на два дні на тиждень приїхали, позасмагали, на річку сходили, дві грядки пропололи, пару відер ягід зібрали, і вам все за дарма віддай?
– Зоя Петрівно, – зупинила її монолог Дарина. – А за картоплю та огірки, які ми зараз, під час вечері, з’їли, скільки ми вам винні?
– За це нічого. Ви вечерю відпрацювали, – відповіла свекруха.
– Ну, хоч – так, – сказала Дарина і встала з-за столу.
– Ти куди? – Запитала Зоя Петрівна, – ще чай буде.
– Спасибі, апетит зник.
Дарина пішла до кімнати, яку їм з Олегом виділили батьки, і за десять хвилин вийшла звідти зі своїм рюкзачком.
– Олег, я додому поїду. Ти зі мною чи ще залишишся? – Запитала вона.
– Ти що? З чого це раптом? – здивувався він.
– Я не раптом. Просто додому захотілося.
– Так пізно вже! – сказав Олег. – Якщо не хочеш залишатися, завтра з ранку поїдемо.
– Нічого, якщо на восьмигодинну електричку запізнюся, поїду наступною, – сказала Дарина і, попрощавшись з усіма, вийшла.
Олег приїхав додому наступного дня в обід.
– Дарино, ти що вчора влаштувала? На матір образилася? Ну, така вона. Звикла так жити. Вона вважає, що якщо їй ніхто нічого задарма не дає, то і вона нікому нічого не винна.
– Олег, я не наївна. Я все зрозуміла. Тільки тепер працювати на дачі своїх батьків їздитимеш сам. Мені навіть не пропонуй, – вислухавши його, сказала Дарина.
Як сказала, так і зробила. Наступних вихідних Олег вирушив на дачу один. А Дарина у суботу зустрілася у кафе з подругами, а в неділю відвідала своїх батьків.
Олег до кінця літа майже кожних вихідних їхав на дачу. Але на початку вересня вони мали відпустку, і вони планували провести два тижні на морі.
Проте, коли Олег повідомив про це батькам, вони обурилися:
– Яке море? А хто буде картоплю копати? Мало того, що твоя краля сама працювати не хоче, то вона ще й тебе зі шляху збиває. У нас цього року картоплі посаджено більше, ніж минулого. Ми взяли ще одне поле в оренду. Тож без тебе не впораємося!
– Мамо, я і так все літо у вас тут батрачив. Чи маю я право хоча б у свою законну відпустку відпочити і провести її з дружиною?
– Викопай картоплю і їдь на всі чотири сторони! – сказав батько. – Хочеш відпочити – постарайся за тиждень упоратися.
Повернувшись додому, Олег вирішив поговорити з Дариною:
– Давай не на два тижні поїдемо, а лише на один. Треба допомогти батькам, вони справді одні не впораються.
– Мені ваш город уже набрил. Я півтора місяця тебе у вихідні вдома не бачила. На день народження запросили – усі подруги з чоловіками чи хлопцями, а я, сама. У кіно йдемо чи на пікнік збираємось – я знову одна. Мене вже питати стали, мовляв, Дарино, а в тебе чоловік є? Ви не розлучилися?
– Але ж я не бовтався десь, а батькам допомагав.
– Знаєш, у всьому треба знати міру. Ти подивися на себе: тебе скоро вітром качати буде. Невже твоїй матері свого сина не шкода? І я заміж виходила не для того, щоб одній всі вихідні проводити. У відпустку поїду на два тижні, як і планувала. А ти сам вирішуй: зі мною їхати чи картоплю копати.
– Дарино, мати казала, що вони майже тридцять мішків мають зібрати. Не впораються!
– А ти не думав, навіщо їм двом тридцять мішків картоплі?
– То мати продає!
– Якщо продає, значить, гроші є – от нехай і найме працівників. А я своє життя підлаштовувати під потреби картоплі твоїх батьків не збираюся.
У відпустку вони поїхали вдвох. Олег спочатку нервував, смикався від кожного дзвінка матері, але потім Дарина забрала у нього телефон і закрила його у сейфі. Тільки після цього він зміг заспокоїтись та відпочити.
Батьки на Олега образилися, мати навіть заявила, що не хоче більше його бачити. Але він не дуже засмутився, бо знав: настане наступний дачний сезон, і їм знову знадобиться його допомога.
Так і сталося. Щоправда, наступного літа Олен приїжджав на дачу набагато рідше і не ночував там: Дарина ось-ось мала народити, і він боявся надовго залишати її одну.
