– Алісо, твоя мати дзвонила. Сказала, що має термінову розмову, а ти трубку не береш.
– Треба було закінчити терміновий проєкт, а мама завжди з якоюсь нісенітницею звертається. Я телефон на беззвучний і поставила, забула увімкнути. А що їй треба?
– Мені вона не сказала, але видно щось важливе, якщо мені подзвонила. Передзвони їй обов’язково, а я поки що вечерю розігрію.
– Борисе, ти ж знаєш мою маму. У неї кожна нісенітниця важлива. Вона ж не одна живе. Має чоловіка. Толку, звичайно, від нього ніякого, але в неї кохання. Зараз зателефоную.
***
– Алісо, я зараз не можу говорити, незручно. Я тому вдень і дзвонила. – пошепки сказала мати.
– Ти через Петра не можеш говорити?
– Так.
– Щось сталося? Потрібно приїхати?
– Так, так.
– У нас завтра вихідний. Приїдемо разом із Борисом вранці. Ми й так збиралися до тебе.
– Добре. Я дуже рада.
***
– Мамо, а ось і ми з Борисом. Давно не були, а тут два вихідні. А де Петро Михайлович? Ой, у вас були гості? Свято?
– Ні, це просто діти Петра приїхали. Все ще сплять. Добре, що ви рано. Ідемо в альтанку, там і поговоримо.
У альтанці за будинком був безлад, порожні пляшки, залишки вчорашнього бенкету, сміття по всьому саду. В старої яблуні навіть зламана гілка.
– Мамо, а це що?
– Не встигла прибрати. Допоможеш? А Борис хай відпиляє гілку, інструмент у сараї, він знає. Не люблю цей безлад.
– А Петро? Він не робить нічого?
– Ти ж знаєш.
– Знаю, але чому ти таке дозволила?
– А мене ніхто не спитав. Я вчора знову з самого ранку з Петром посварилася. Майже вигнала його, а він нікуди й не думав їхати. Ще й мені нагрубив. Мені здається з ним щось не те. Іноді він несе таке, що соромно повторювати.
– Ви сварилися? Ти ж казала, що все добре.
– Посварилися через його дітей. Я не дозволила, а він запросив їх знову. Ось так уже треті вихідні, на мене не звертають уваги, веселяться, сваряться, вимагають. Я як хатня робітниця. І Петро господарем себе виставляє, хотів сад викорчувати та басейн зробити. А ще вони вчора сказали, що приїжджатимуть частіше, а може, й взагалі переїдуть сюди. Подобається їм життя у селі.
– Дивно, ви з ним лише три місяці разом, а вже…
– Два з половиною місяці тому він переїхав. Я точно пам’ятаю.
– І ніяких дивацтв не було в його поведінці?
– Ні. Хіба що парасолькою від сонця прикривався, та іноді говорив нісенітницю якусь. Мене вчора ввечері не впізнав, але це, напевно, після застілля. Поки сини не приїжджали, він не вживав. А тут? Я хочу, щоб він поїхав. Допоможеш? Думала, що не одна буду на старості років, але видно помилилася.
– Мамо, ми в тебе є. Борису у селі подобається, ми все зробимо. Почнемо із гостей? Ти точно не проти його виселення?
– Точнісінько, мені навіть якось лячно з ним стало. Я тільки буду рада.
– Борисе, іди сюди, справа є.
– Я відпиляв все. Там ще одна гілка була зламана. Що ще робити?
– Речі збирати та викидати гостей. Треба було запросити твого брата. А може дільничного?
– Алісо, я сам впораюся.
– А що тут відбувається? – спитав один із синів Петра.
– А це ви їдете, і татка із собою забираєте.
– Стоп, ми так не домовлялися. Батько тут живе, а ми гості. Він майже чоловік. Як господар скаже, так і буде.
– А це так не буде. Хазяїн тут вже я. – не моргнувши оком сказав Борис. – Мама на мене дарчу оформила, а я ось і не відмовився. А чого відмовитись? Будинок гарний. Так що я вирішив, що ви всі їдете. Речі ваші вже біля машини, щасливої дороги.
– Так не годиться, а хто за татом доглядатиме?
– А що доглядати його? Чоловік ще не старий, квартирка є, знайде собі жінку.
– Квартиру ми здаємо.
– У вас поживе, які проблеми?
– Проблеми. Вони ж збиралися одружитися. Ви хочете їх розлучити?
– А якби одружилися, то моя теща повинна б була його доглядати?
– Звичайно, і в горі, і в радості. Тим більше кинути нездужу людину…
– А Петро Михайлович нездужає? А чи не проблеми у нього з головою?
– А звідки ти знаєш?
– Припустив, а ти підтвердив. Та це вже видно. Жаль, що моя теща цього не помітила. А може, швидку викликати?
– Ні, ми самі.
– От і добре. І постарайтеся забути сюди дорогу.
Петро Михайлович поводився дуже тихо. Чоловіки завантажили речі та поїхали.
Борис та Аліса допомогли мамі з прибиранням, а потім пили чай із пирогами.
– Дуже смачно. Тепер ми приїжджатимемо щотижня. – сказав зять.
– Мамо, а як ви з ним познайомилися?
– Просто випадково зустрілися у місті. Ми з ним навчалися в одній школі, у нас був невеликий роман тоді. Ну і якось почали зустрічатися, у кіно, у кафе, у парку. Він запропонував мені переїхати до нього, одружитися. Я відмовилася, а він сам до мене приїхав. Він і раніше такий наполегливий був. Я й повірила у щастя на старості років. Сходила баба заміж.
– Щастя на старості років. Раніше ми до тебе з онуками їздили, а скоро вони зі своїми дітьми приїжджатимуть. Добре, що ти рано мене народила, молода бабуся. І правнуків пирогами годуватимеш.
– Ну тепер вже точно заміж не піду.
– От і добре, але замки ми тобі поміняємо, і на браму теж замок поставимо.
