Субота. Дванадцята година дня. Сьогодні вони збиралися поїхати за продуктами, але Борисові після сніданку зателефонували з роботи та попросили приїхати.
– Валю, я постараюся швидко впоратися, години через дві приїду, – пообіцяв чоловік.
Минуло вже три години, коли Борис подзвонив:
– Проблема виявилася серйознішою, ніж я думав, тож до вечора провозимося. Займайся сьогодні своїми справами, а до магазину завтра поїдемо.
Валентина зробила «ревізію» холодильника. Якщо чоловік на обід не приїде, вона обійдеться сиром. А на вечір можна буде приготувати чудову солянку – всі продукти для цього є.
Ближче до вечора, годині о п’ятій, Валентина зателефонувала чоловікові, щоб дізнатися, коли він повернеться, але він не відповів. Тоді вона вирішила дізнатися, коли чекати на Бориса додому у своєї приятельки – Людмили, чоловік якої – Микола – працював разом із Борисом.
– Людо, добрий вечір! Не знаєш, коли наших чоловіків додому відпустять? Усі плани нам сьогодні поламали: хотіли до магазину поїхати, а тут цей виклик, сказала Валентина.
– Який виклик, Валю? – здивувалася Людмила. – Мій Микола дома сидить. Сходив із ранку з хлопцями на стадіон, а зараз вдома.
– Вдома? Ну, гаразд. Вибач, що потурбувала.
Це був не перший випадок, коли Валентина ловила чоловіка на обмані. Вперше це сталося того року, коли їхній син – Андрій – навчався в одинадцятому класі і готувався вступати до університету.
Борис тоді доглядав за молодою бухгалтеркою, яка щойно прийшла до них у фірму. По три дні не бував вдома, запевняючи дружину, що його відправили у відрядження, додому повертався майже опівночі, обманув Валентину, повідомивши, що в них тепер майже всі суботи робочі. А одного разу навіть зняв із рахунку, на якому лежали гроші на навчання сина, тридцять тисяч, щоби купити подарунок своїй «німфі».
Валентина влаштувала чоловікові велику сварку, скориставшись тим, що Андрій поїхав у Київ, до університету, на день відчинених дверей.
Вона вибачила Бориса лише тому, що не хотіла влаштовувати сімейні розбірки і залучати до них сина у такий складний для нього час. Але доступу до банківського рахунку дружина Бориса позбавила і якийсь час дуже уважно контролювала витрати чоловіка.
І ось знову.
Жінка сиділа у кріслі. У кімнаті була напівтемрява, але їй не хотілося вставати і вмикати світло. У темряві думалося краще.
Звичайно, ті шість років, які минули з того, першого разу Борис навряд чи зберігав їй вірність – навіщо себе обманювати. І потім, незважаючи на те, що він тепер краще маскувався, вона не раз помічала дещо в його поведінці. Помічала, але не хотіла вірити і сама обманювала себе.
Коли в дверях повернувся ключ, у кімнаті було зовсім темно.
– І коли ти хотів мені розповісти про це? – запитала Валентина у чоловіка, коли він увійшов до кімнати.
– Про що? – запитав він і ввімкнув світло.
– Про те, що ти порушив нашу угоду. Про свою нову Катерину, Христину чи Віру. Як її звуть?
– Марта, – відповів Борис.
– Ось бачиш, я не дуже помилилася – тебе просто тягне на дівчат із такими іменами. Рік тому була Емілія, а раніше – Яна.
– Ти все знала?
– Достеменно не знала, але здогадувалася. А ось сьогодні посиділа у темряві, згадала всі твої косяки і зрозуміла, що дарма вірила твоїм виправданням. І давно ти з цією Мартою?
– Півроку. Це не просто інтрижка, а серйозно. Я люблю її, і сам цими днями хотів тобі про це сказати. Коли Микола мені сьогодні подзвонив і сказав, що ти знаєш, що я не на роботі, я зрозумів: мовчати більше не можна. Нам треба розлучитися.
– Добре, розлучимося. Я сваритися не збираюся. Тільки дай відповідь мені на кілька запитань.
– Навіщо? – спитав Борис.
– Просто я хочу знати, чому ти постійно шукав жінок на стороні. За двадцять три роки нашого шлюбу я не перетворилася на домашню жіночку: як носила у двадцять років сорок шостий розмір, так і зараз його ношу. Регулярно відвідую перукарню, роблю манікюр та педикюр. Слідкую за модою. Тобі бодай раз було соромно за мій зовнішній вигляд?
– Ні. Але справа не в цьому, – сказав чоловік.
– Добре. Подивися довкола. Десь є безлад? Може, у нас квартира брудом заросла? А може, я тебе прибирати прошу? Ні, я це все роблю сама. Ти навіть сміття виносив тільки тоді, коли я нездужала.
– Валю, до чого тут сміття?
– А до того ж, що двадцять три роки ти жив на всьому готовому. Я за тобою прибирала, прала, я тобі готувала. Чи, може, я обділяла тебе ласкою? Я жодного разу за двадцять три роки не заявила тобі, що в мене “болить голова”.
– Валю!
– Що, «Валю»?! Пригадаймо, як у нас починається день. Ти встаєш, вмиваєшся і йдеш на кухню, де на той час все шкварчить і кипить все. Я ставлю перед тобою сніданок, а ти їси, встаєш і йдеш. Яке там помити посуд? Ти її навіть до раковини не доносиш. А вже сказати дружині «дякую» – це взагалі з галузі фантастики.
– Ти могла б цього не робити, – відповів Борис.
– Так, тепер я розумію, що робила це марно, – сказала Валентина. – Але продовжимо. Потім ти одягав костюм, який я напередодні принесла з хімчистки, чисту сорочку та краватку, яку я підібрала тобі до кожного костюма та кожної сорочки. І після цього ти йшов на роботу: у вичищених до блиску черевиках. А там на тебе вже чекали твої Каті, Христини, Емілії та інші бажаючі за випещеними імпозантними чоловіками без житлових та матеріальних проблем. І нічого, що в тебе живіт через ремінь злегка перевішується – треба просто піджак застебнути.
– Досить! Тебе послухати, то я – це творіння твоїх рук. І сам ні на що не придатний. А між іншим, Марта вважає, що я смажу картоплю набагато смачнішою, ніж вона.
– Не сперечатимуся – ніколи не пробувала картоплі, яку посмажив ти, – посміхнулася Валентина. — То дай відповідь на запитання: чим Марта краща за мене?
– Вона бачить у мені сильного самостійного чоловіка. І ще: їй тридцять чотири роки.
Валентина зрозуміла, що останні слова Борис сказав для того, щоб важче зачепити її. І йому це вийшло.
– Так, ти маєш рацію: мені скоро сорок п’ять, і мої сорок п’ять не витримають конкуренції з її тридцятьма чотирма. Але май на увазі: їй теж колись буде сорок п’ять, а тобі буде п’ятдесят вісім. Чи вистачить тобі сил? – Запитала Валентина. – Але загалом це вже не моя справа.
– Валю, я хочу тобі нагадати, що ця квартира належить мені. Я одержав її у спадок до знайомства з тобою. Марта винаймає квартиру, тому я приведу її сюди.
– Я все зрозуміла. Тільки давай домовимося, що ти зараз збереш необхідні речі і на місяць підеш до своєї коханки. Мені потрібен час на те, щоб винайняти квартиру. Якщо впораюся раніше – з переїздом тягти не стану. І ще: маємо на рахунку близько двохсот тисяч. Думаю, що ти не заперечуватимеш, якщо я їх залишу собі: хоча б на перші місяці на квартиру. І, звичайно, я не піду з дому з однією валізою – все-таки тут багато речей, які я купувала сама: штори у спальні, набір посуду, який я торік замовляла та оплачувала своєю карткою. Кавовамашина, яку ти подарував мені на день народження, мої книги. Тож ти перш, ніж свою даму в квартиру привести, подивися, чого тут не вистачає. Думаю, що тобі буде під силу купити нову сковорідку, щоб смажити картоплю.
Розлучилися швидко, подавши заяву. Валентина знайшла собі квартиру неподалік роботи. Деякі речі вона запакувала і відвезла на зберігання в село до своєї тітки – молодшої сестри покійної матері.
Новосілля у орендованій квартирі Валентина відзначила у товаристві двох своїх подруг – Віри та Поліни. Це «свято» збіглося з днем народження Валентини.
Подруги побажали їй всього доброго у новому житті. Згадали і про те, що у сорок п’ять життя тільки починається. І ще багато чого хорошого сказали.
На орендованій квартирі Валентина прожила трохи більше року, потім купила собі однокімнатну в іпотеку.
– Не боїшся? – Запитала її Поліна. – Все ж таки іпотека в нашому віці – це ризик.
– Нормально. Якщо за графіком платитиму, якраз до пенсії виплачу. А може, й швидше вийде, – відповіла Валентина.
– До речі, того тижня у торговому центрі бачила Бориса із дружиною, – повідомила Поліна.
– І як він?
– Нормально. Ідуть, колиску везуть. Дівчинка у них народилася. Але Борис змінився. При тобі він був, як то кажуть, «елегантний, як рояль». А зараз – куди там. Щоправда, скинув помітно. Але ні імпозантності, ні бездоганності в одязі. Звичайний чоловік п’ятдесяти років.
– Ну, скажеш також, – посміхнулася Валентина. – Не повірю, щоб Боря свій гонор сховав.
– Сховав, ще й як. Є у мене козачок засланий. Говорить, що Борис тепер і майстер клінінгу, і нянька, і шеф-кухар. Це ти його щодня берегла, наче мідний ґудзичок на парад, а Марта Бориса не балує, – сказала Поліна.
– І правильно робить. А я не розумна була – намагалася у всьому догодити. І, як виявилося, марно.
– Валю, а ти не шкодуєш, що ви з Борисом розлучилися?
– Поки що ні. У мене зараз є робота, квартира, друзі. Мені не треба ні за кого переживати та турбуватися. У мене повно вільного часу, який я можу витратити на себе. І головне – я спокійна. А колись, може, буду щасливою, – сказала Валентина.
– А Борис?
– Що Борис?
– Ну, як ти гадаєш, Борис щасливий? – Запитала Поліна.
– Звичайно. Він тепер самостійний чоловік і має молоду дружину. Він саме цього й хотів, – сказала Валентина.
