Андрій вирішив раніше лягти спати. Втомився сьогодні на роботі. Дружина і дочка дивилися якийсь фільм в іншій кімнаті, стиха перемовляючись.
Чоловік уже почав дрімати, як раптом, несподівано голосно пролунав дзвінок телефону. Андрій піднявся, схопив трубку…
-Алло.
-Здрастуй, синок. Не розбудила?
-Привіт мамо. Та ні… Тільки ліг. Що сталося?
-Сину, тату недобре. Швидку викликали сьогодні…
-Що говорять?
-Кажуть не критично, але і не добре… Ти б приїхав, сину. Порадував його. Нудьгуємо ми. Давненько вас не було. Та й не дай Бог, що з батьком.
Вона гірко зітхнула…
-Приїду, мамо. Візьму за свій рахунок кілька днів, і приїду… Обіцяю.
-А Оленка з Сонею? Не зможуть?
-Олена зараз працює, та й Сонька в школу ж ходить. Я сам приїду, мамо…
Батьки Андрія жили далеко, в глухому селі. Добирався він довго… Спочатку поїздом, потім приміським автобусом до райцентру. А ось до самого села автобус ходив тільки два рази в день.
Андрій подивився на заяложений розклад:
-Запізнився…
Зітхнув, почухав потилицю. І таксисти, як на зло, теж туди їхати не хочуть – десять кілометрів в об’їзд. Нічого не вдієш. Доведеться чесати пішки, навпростець, через ліс, не до ранку ж чекати.
Поправивши рюкзак з речами і подарунками, вдихнувши глибше повітря рідних просторів, напоєне пахощами лугів і близького лісу, чоловік рушив у бік будинку. Серце защеміло в передчутті радісної зустрічі. Не раз доводилося ходити по цій стежці Андрію. Дорога була до болю знайома. Прямо, через ліс, йти приблизно кілометрів зо три всього.
Думки його були вже вдома. Він уявляв, як мама вибіжить йому назустріч, до хвіртки. Розплачуться, звичайно. Як статечно вийде назустріч батько, як вони міцно потиснуть один одному руки. Обіймуться.
Ось уже наближається ліс. Нічого тут не змінюється. Життя в столиці летить, тече, кожен день приносить щось нове. А тут благодать. Осінній ліс радує око своїми неймовірними фарбами. На заході, десь далеко зрідка доносяться пташині голоси. Чути як вітерець ніжно грає, похитуючи верхівки дерев.
Андрій на мить зупинився. Як же тут добре! Шкода Оленка з Соньою не змогли поїхати. Він зітхнув і рушив далі.
Пройшовши половину шляху, Андрій виявив, що почало сутеніти. Похолодало. Він додав крок, йти ще довго. Доріжка в цьому місці дуже тонка, прихована від сонячного світла гілками вікових ялин, кедрів, дубів і сосен. А тут ще й стемніло. Андрію стало якось не по собі.
Він зупинився, щоб дістати телефон і висвітлити собі шлях, включивши на ньому ліхтарик. Раптом, прямо над своєю головою він почув шелест крил. З уханням повз пролетіла сова. Телефон, як на зло, не включався. Андрій вголос прошепотів:
-От чорт, як так, заряджений же був! Він озирнувся і сторопів, не пізнаючи нічого навколо.
-Так що за мара!
Раптом, прямо перед ним виник силует старенької, одягненою у щось біле.
-А ти, синку, не чортихайся. Місця тут дикі. Багато чого водиться. Накличеш.
Андрій аж скрикнув від несподіванки. Серце скував дикий страх.
-Ти чого це, бабуся, так людей лякаєш? Як ти тут опинилася?
-Живу я тут. А ось тебе-то як сюди занесло?
-Я той, додому йду, до батьків… На автобус не встиг. Ось думав до темна встигну пішки.
-Так, темніє зараз раненько. Підемо, до мене, заночуєш, а зранку вже додому рушиш. А то загубишся ще.
-Ні, дякую, я дорогу знаю.
-Не потрапиш ти зараз на дорогу. До світанку не можна.
-Чому ж не можна?
-Тому, любий, що в інше ти місце зайшов, куди живим ходу немає.
Зовсім оторопів чоловік, нічого не розуміє.
-Як же я сюди потрапив? Йшов же я правильно.
-А ти потрапив сюди тому, що я так влаштувала.
-Ну і навіщо тобі це?
-Біда тебе попереду чекала, синку. Попереду на дорозі бандюки… А тут ти. А у тебе гроші.
-А ти звідки про гроші знаєш?
Гроші ж, дійсно, чималі віз Андрій для матері з батьком.
-Усе то тобі скажи! Ходімо краще в хату.
-Далеко хоч, хата твоя?
-Недалеко, он дивись віконця світяться.
Андрій глянув туди, куди показувала бабуся і сторопів. За пару десятків метрів від них, дійсно стояв невеликий будиночок, із затишним світлом у віконцях.
-Ні, бабуся, не піду я…
-Не бійся, дитя, мене. Гроші мені твої ні до чого, а от те, що поминає мене мама твоя, всякий раз, коли на службу йде, за те їй вдячна! Тому і прийшла я до тебе на допомогу, від біди відвела. Заради мами твоєї, Катерини.
-Та хто ти, бабуся, така?!
-Прабаба я твоя, Марія.
Так і сів тут мужик прямо на землю.
-Так тебе ж не стало бозна скільки років тому!
-У Бога всі живі, – відповіла тихо бабуся. – Йдемо вже, нічого я тобі не зроблю.
Підійшли вони до хатинки. А там світло, тепло. Піч полінами потріскує. На столі чавунець з картоплею, глечик молока, цибулька, хлібець.
-Їж, синку, і спати лягай.
-Так, заснеш тут, – думає хлопець. Але лише тільки ліг на лавку, глибокий сон миттєво зморив його.
Прокинувся він на світанку. Бабулька ніби й не лягала зовсім. Стоїть, на нього дивиться.
-Ну, пора тобі. Не можна надовго тут затримуватися живим. А ось це тобі подаруночок від мене. Скоро син у тебе народиться. Хрестити будеш, одягни на нього. Він дитя твоє від всіх бід зберігати буде.
Вона простягла Андрію маленький срібний хрестик на шнурочку.
-Спасибі!
-Прощавай, сину. І тату своєму передай, що все добре у нього буде. Йому на роду ще довгий вік.
Він поклав в кишеню подарунок і вийшов з хатинки. Пройшовши кілька метрів, обернувся. І знову сторопів. За його спиною стояв величезний старий кедр. А хатинки ніякої і немає зовсім.
Вийшов він на знайому стежку і мало не бігом до рідної домівки добіг.
Зустріч була тепла, зі сльозами і обіймами. Пізніше, Андрій дістав подарований бабусею Марією хрестик.
-Мамо, дивись, мені подарували що.
-Хто подарував?
-Ох, мамо, страшно згадувати, як я до вас добирався.
Він розповів матері все як на духу. Мати за серце тільки трималася, та стогнала.
-Але ж схожий, сину, схожий хрестик. Я тоді маленька була, але пам’ятаю. Баба Маша з ним не розлучалася. З ним її і поховали.
Після приїзду додому, Андрія чекала новина, від якої голова чоловіки пішла обертом. Дружина його, Оленка, розповіла про свою вагітність. Андрій зрозумів, що скоро у нього буде син. Так і вийшло! Синок народився міцненький і красивий…
