У селі Петрівка, що розкинулося на пагорбі біля лісу, народ живе дружний і працьовитий, веселий і дуже забобонний.
У селі життя у всіх на очах, і діда Михайла всі знають, це зараз йому близько шістдесяти, а раніше він був молодий і гарний. Але була з дитинства в нього звичка, може комусь вона і видасться дивною, але в селі вже всі звикли.
Дід Михайло не любив грози. І якщо бачить, що насувається темна хмара, починає вдалині гуркотіти і сяяти, де б він не знаходився, завжди ховається в льох.
Якщо вдома, то в свій, а якщо далеко від дому, все одно шукає чийсь льох і йде туди. А працював дід у бригадиром, під час грози кидав роботу і ховався.
Сільські всі знають і вже давно не звертають на це уваги, просто посміюються:
– Он гроза скоро буде, де наш дід Михайло? Мабуть, уже в льосі? – так беззлобно жартують односельці.
А бабкці хрестяться і теж зі страхом дивляться на небо.
Дід Михайло живе один, а раніше був одружений. Поховав свою Ганну, коли їй виповнилося сорок шість років.
Довго слаба була вона, він доглядав дружину, але не стало її, пішла Ганна в засвіти… Горював дуже Михайло, дуже важко переніс цю втрату. Часто ходив на цвинтар спочатку, але згодом відійшов. Залишився один, обидва сини живуть у місті, відвідують батька, мають свої сім’ї.
Жінки у селі спритні, багато самотніх молодих і старших. Коли минув якийсь час після поминок його дружини, то побачили, ніби Михайло відтанув, став усміхатися, працював знову так само з вогником.
І тут жінки почали радити і вмовляти Михайла одружитися знову. Йому під п’ятдесят, у силі ще мужик, але він наполегливо опирався. Сусідки часто до нього заходили з пирогами:
– Михайло, тобі треба одружитися, Ганну твою не повернути, а одному чоловікові важко в селі. Знову ж таки з господарством треба справлятися. У тебе коза, треба її подоїти, курей нагодувати, та й у хаті порядок наводити.
– Не хочу я одружуватися. Не можу забути Ганну, стоїть вона переді мною і все тут.
– Ось-ось, а коли одружишся з іншою, ніколи тобі буде про покійну дружину думати, інші будуть справи та турбота.
На роботі мужики теж радили:
– Одружуйся Михайло, одружуйся. Вже веселіше в домі в тебе буде. Ти ще не старий. Озирнися, скільки навколо самотніх жінок. Ти мужик справний, діловитий та господарський. Будь яка за тебе піде.
– Мужики, ви вже хоч не починайте, баби й так уже дістали. І сусідки, і бабці на лавках, усі вважають своїм обов’язком мені нагадати про це. Ви що всі змовилися чи що? – бурчав Михайло.
– Ми за тебе переживаємо, адже жінка в домі – це господиня, все тримається на ній, є на кого покластися, є кому допомогти, а ти один. Погано одному.
– Ось коли буде погано, тоді й одружуся.
А сусідка навпроти Ніна проходу не дає Михайлу, то пирогами пригостить, то малини принесе в чашці, то запрошує на чай, але він відмовляється. Чашку з малиною Ніна спеціально залишає, щоб була причина за нею прийти наступного дня. Хоч і каже Михайло:
– Ніно, зараз пересиплю в свою тарілку малину, забереш посудину.
– Та годі тобі, Михайле, завтра забіжу по чашку, – їй дуже хотілося стати хазяйкою в його будинку.
Подобається чоловік їй, і дім у нього добротний, і сам господарський, все в нього в порядку, а найголовніше – не гульбанить. Ніхто його не бачив веселим.
Ніна вже й не знає, що зробити і придумати, аби в будинку у Михайла затриматися.
Але він мужик досвідчений і не піддається на хитрощі сусідки. Якщо чесно сказати, Ніна зовсім не подобається йому – руда і неохайна. Коли вона приходить до нього з чимось, дивлячись на неї Михайло думає:
– До чоловіка йде самотнього, хоч би причесалася, і фартух свій замаслений зняла, – але нікому він цього не говорить, а просто сам розмірковує.
Чоловіки, вони теж дивляться і бачать, охайна і акуратна вона господиня, чи ні. А тим більше Михайло, у якого і вдома завжди чисто.
Якось далеко побачив Михайло хмару, збиралася гроза. Стояла спека, літо, а це було тринадцятого липня, він запам’ятав цю дату, бо Ніна його дістала.
Боїться він грози, поглядаючи на хмару, доробляв якісь справи у дворі, а потім піде ховатися в льох.
Ніна знала про цю звичку Михайла, і коли вже почувся гуркіт грому, прибігла до Михайла. Він вів козу в сарай.
– Ой, Михайле, привіт. Гроза збирається. Я знаю, що ти боїшся грози, і я теж. Я дуже боюся грози, і коли чую грім, одразу ж накриваю дзеркало в будинку, відключаю з розетки телевізор і холодильник. Потім зав’язую голову хусткою, сідаю у куточок і чекаю, коли пройде гроза. Я тут подумала, може нам разом ховатися від грози у льоху. Там, напевно, не страшно, а вдвох – тим паче. А взагалі тобі терміново треба одружуватись. Тоді і за козою буде кому дивитися, доки ти на роботі.
Михайло якраз був не в настрої, наближалася гроза, а тут ця Ніна прибігла, та ще й знову завела свою платівку – одружитися та й одружитися. Та ще й придумала з ним у льоху ховатися. Тому під гарячу руку він і видав:
– Ніно, йди звідси, га… Набридли мені вже ці розмови про одруження, он гроза підходить. Виблискує і гримить.
І зі злості, якось не подумавши, сказав:
– Ось не стане в когось мужика від грози, тоді й одружуся з цією вдовою…
Він і сам не зрозумів, звідки прийшла до нього така думка, адже він зовсім не бажав нікому зла, точніше, не хотів, щоб когось не стало. А слово – не горобець, уже вилетіло…
Ніна махнула у його бік рукою, пішла. Вона образилась і довго після цього випадку не заходила.
А Михайло все літо переживав, аби всі живі здорові у селі були. Він зі страхом спостерігав за грозою. А деякі односельці підозріло дивилися на нього.
– А то не дай Боже, ще звинуватить мене. Ця Нінка вже всім розповіла по селі, що я так висловився. Та ще й зі злості перекрутила все.
Так і прийшла осінь, Михайло зітхнув спокійно:
– Ну слава Богу, грози залишилися позаду, вже осінь, а там зима.
Михайло перед Новим роком зібрався до міста, купити подарунки, мандарини, бо до нього завжди після Нового року приїжджають діти й онуки.
А часом і Новий рік тут зустрічають. Тоді Михайло був найщасливіший на світі, весело в нього, запускають феєрверки і прикрашають ялинку, що росте у дворі. Сам він не прикрашав ялинку.
Михайло поїхав автобусом вранці до міста, багато справ треба встигнути зробити, та ще й назад повернутися.
Купив, що треба, і пішов на автовокзал. Через пів години автобус, доки квиток купить, може когось знайомого зустріне.
Він вже сидів у автобусі біля вікна, коли побачив Марію, вона теж поспішала на цей самий автобус. Марія жила і навчалася у школі у селі, але після школи вступила до міста в училище.
Марія подобалася Михайлу, вони навіть у восьмому класі цілувалися, але вона поїхала в місто там і зустріла свого Віктора. Вийшла за нього заміж. У село приїжджала до батьків із чоловіком та дітьми.
Але її батьків не стало рано один за одним пішли, спочатку батько, а потім мати. Не встигла швидка із міста. Залишився батьківський будинок у селі, який Марія з Віктором відремонтували, і була тут у них дача. Усі вихідні влітку проводили тут. А торік вони майже не були на дачі.
Марія, побачивши в автобусі Михайла, підсіла до нього:
– Привіт, Михайле. До міста приїжджав?
– Привіт. Так, приїжджав, невдовзі Новий рік. Ось подарунки прикупив, та й так дрібниці. А ти чому одна? У вас же машина, де Віктор? З минулого літа не бачились.
Марія якось дивно подивилася на нього і в неї раптом заблищали очі.
Михайло не розумів, що відбувається.
– Немає мого Віктора, немає його. Поховала я його у липні…
– Жаль Віктора. Маріє, співчуваю тобі. Слабий був, чи що, ніби на вигляд здоровий був?
– Ні, не слабий. Випадковість… Блискавка, – сумно промовила вона.
Михайло мало не підстрибнув на сидінні.
– А коли це сталося?
– У липні тринадцятого числа. Тоді була сильна гроза.
Михайло у ці хвилини відчув себе дуже винним. Він згадав, як у серцях промовив Ніні ті слова. Це, звичайно, збіг, і тут немає його провини, він не бажав Віктору поганого, але все одно йому було соромно за ці слова. Він нічого не розповів Марії про той випадок, але в душі це глибоко засіло, заховав це подалі…
Марія поїхала до себе на дачу відвідати будинок та зустріти Новий рік у батьківському будинку в селі. Їй чомусь так захотілося. Після того, як не стало чоловіка, вона ще не приїжджала на дачу. Вона говорила:
– Мені хочеться прикрасити ялинку живу, я іграшки везу із собою, хочеться в новорічну ніч вийти на вулицю саме у селі, адже я тут народилася та виросла. Мабуть, ностальгія, адже мені вже п’ятдесят вісім і тобі до речі, ми ж однолітки. Я на пенсії і хочеться мені пожити в селі, в тиші. Мені подобається дзвінка тиша, білий-білий сніг, місяць над головою та яскраві зірки у морозну ніч.
– Та-ак, Маріє! А я теж часто виходжу в морозну ніч у двір і дивлюся на зірки. А ти подумай добре, може й прийдеш до мене на Новий рік. Я правда ще не знаю, чи приїдуть до мене діти та онуки, але все одно приходь. Зустрінемо разом Новий рік. А ще у мене на подвір’ї росте жива ялинка, діти прикрашають її. А то й ми можемо з тобою прикрасити. У мене іграшок повно-повнісінько, онуки навезли.
– Не загадуватимемо, Михайле. Поживемо побачимо. Але дякую за запрошення…
…Новий рік Марія та Михайло зустрічали вдвох. А другого січня приїхали до нього діти й онуки, привезли гостинців, продуктів, смажили шашлики у дворі.
– Ну і дід хитрий! – дивувалися люди. – Який сюрприз нам приготував на Новий рік? Познайомив зі своєю Марією, доброю і веселою. Вийшло, як у казці…
