Антоніна прийшла з роботи пізно. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в квартиру.
– Павлику, я вдома! – гукнула вона до свого сина, який мав теж уже прийти.
Жінка швидко зняла туфлі, взула капці і зайшла на кухню.
П’ятнадцятирічний Павлик сидів за столом, поклавши голову на руки.
Весь вигляд хлопця говорив про те, що він чимось дуже засмучений.
Щаслива усмішка миттю зійшла з обличчя Антоніни.
– Синку, що трапилося?! – ахнула вона.
Павлик підняв голову і глянув на матір якимось важким поглядом.
Антоніна не знала, що й думати.
– Мамо, ну навіщо тобі цей дядько?! – запитав син. – Неприємний він якийсь! Ти ж завжди казала, що нам ніхто не потрібний і нам добре удвох.
У його голосі чулася відверта образа на матір.
– Про якого дядька ти говориш? – розігруючи здивування, спитала жінка.
– Про того старого, який підвозить тебе щодня! Мабуть, скнара ще той, хоч раз квіти тобі подарував? – буркнув Павлик.
Антоніна густо почервоніла.
– Ох, ти про це! Павлику, ми з Володимиром Миколайовичем просто друзі. Він мені в жодному разі не наречений.
Тоня залишилася одна чотири роки тому. Її чоловіка Михайла не стало раптово. Серце…
Жінка довго не могла відійти від горя і ні на яких чоловіків навіть не хотіла дивитися.
– Дочко, досить, зніми ти цю жалобу з душі. Михайло твій хорошою людиною був, ніхто не сперечається. Але ж життя триває, – вмовляла її мати.
Варвара Степанівна дуже переймалася дочкою. Бо ж всього 36 років, а вона вже, як черниця. І Павлику батько потрібний. Підлітковий вік дуже складний.
Але дочка на всі ці переживання матері завжди відповідала:
– Нічого, ми з Павликом удвох якось проживемо.
Та й, чесно кажучи, не було нікого поряд, кого б цікавила не дуже вже й молода жінка із сином підлітком.
Але якось прийшов на фірму, де працювала Тоня, новий головний інженер. Чоловік солідний, цікавий, при грошах і… Вільний.
Всі незаміжні панянки, різного віку й різної комплекції, тут же ж, як по команді почали збиратися на роботу як на свято і посилено користуватися косметикою.
Але Володимир Миколайович чомусь зацікавився Антоніною, яка навіть і не намагалася привернути його увагу і, якщо й виділялася з усіх, то своєю скромністю.
Сиділа собі Тоня, тихо, працювала і на очі не лізла.
А одного разу, коли працівників, які виходили з роботи, застав дощ, Володимир Миколайович гостинно відчинив перед Тонею двері своєї машини.
– Тоню, давайте, я вас підвезу! – гукнув він, перекрикуючи шумні потоки води. – Не соромтеся, сідайте, швидше.
Антоніні не хотілося мокнути, і дуже хотілося якнайшвидше потрапити додому, тому вона не стала відмовлятися. Дорогою Володимир і Тоня розмовляли.
– Була в мене дружина, Люда. Яскрава така, помітна. Все любила по фітнес-клубах ходити та по спа-салонах. А я звичайний трудяга. Одним словом, різні ми були. У результаті розлучилися 10 років тому. Доньці тоді 14 років було. Тепер вона вже доросла жінка. Має свою сім’ю, дитину…
Володимир ще багато говорив. Тоня слухала, не перебивала. Суть його монологу зводилася до того, що тепер чоловік для щастя має все. Бракує тільки ось такої жінки, як Антоніна – доброї, скромної, непомітної…
…З того часу Володимир Миколайович щодня привозив Антоніну додому. Жінці, яка сумувала по чоловічому плечу, була приємна така увага.
Тільки ось про ці зустрічі одного разу дізнався Павлик. Це відкриття стало для хлопця справжньою несподіванкою.
Першою, до кого кинувся Павлик по допомогу та пораду, була Варвара Степанівна. Та уважно вислухала онука й приголомшила його відповіддю.
– Послухай, Павлику! Ти вже дорослий хлопчик. Дай мамі будувати своє життя. Ти виростеш, у тебе буде своя родина, а мати залишиться сама. Нехай вона сама розбереться.
Не можна сказати, що той одразу прислухався до бабусі, але її слова все ж таки відклалися десь у памʼяті.
У всякому разі, коли Тоня одного разу прийшла, і опустивши очі спитала:
– Павлику, як ти подивишся на те, якщо я вийду заміж?
– За того на машині?
– Так. Павлику, він хороша людина. Я дуже хотіла б, щоб ви подружилися.
– Виходь, мамо! Я не хочу, щоб ти була нещасною, – сказав хлопчина і замкнувся в кімнаті.
– Нічого! – з полегшенням подумала жінка. – Павлик в мене хороший, все поступово налагодиться…
…Незабаром Володимир Миколайович і Тоня розписалися. Жити стали в неї, а свою квартиру чоловік вирішив здавати в оренду.
– Буду гроші, отримані за квартиру, дочці віддавати. У неї сім’я, маленька дитина, їй потрібніше, – сказав він дружині, радісно перераховуючи завдаток і оплату за місяць вперед.
Антоніна, звісно, здивувалася – все таки, раз у них сім’я, можна було хоча б порадитися. Тим більше, гроші зараз би не завадили.
Але жінка скромно промовчала.
– У чужу кишеню не лізуть, – подумала вона.
А ще через кілька днів, знову ж таки не питаючи в дружини, Володимир Миколайович привів свою внучку.
Мила «лялечка», чотири роки, цікава і жвава, анітрохи не соромлячись нової обстановки, полізла перевіряти шафи.
– Тоню, посиди з Вікою, будь ласка, Світланка з чоловіком сьогодні ввечері на концерт ідуть, дитину заберуть завтра вранці.
Тоня несміливо заперечила:
– А чому вона нам вирішила дитину привести, а не своїй мамі?
– Ну яка з Люди нянька?! Вона ж не має поняття, з якого боку до дитини підійти! Одні вбрання нові на думці.
– А в мене, значить, на думці одні чужі діти! – обурилася Тоня, правда, про себе, вголос нічого не сказала.
Батьки за Вікою приїхали вже після обіду.
– Я сподіваюся, Віка спала вдень, інакше вона зараз капризуватиме почне – поцікавилася Світлана, підхоплюючи дочку на руки.
– І спала, і їла, і гралася, – відповіла Тоня.
Але Світлана вже повернулася до батька.
– Тату, підкинь мені грошенят! Хочемо з Валерієм ремонт у себе зробити, сам розумієш, я ж не працюю.
Антоніна так і застигла, коли чоловік покірно відрахував половину своєї зарплати й віддав дочці.
– Але ж ми самі домовлялися зробити ремонт, – хотіла заперечити Тоня, але знову скромно промовчала.
Ну а з іншого боку, незручно якось при чужих заперечувати. Та й, якщо чоловік, вік якого наближається до п’ятого десятка, досі не знає, що зарплату треба віддавати дружині, а не дорослій дочці, як йому про це говорити?
Щоправда, потім, коли сімейство Світлани залишило їхню квартиру, Володимир відрахував гроші і простягнув Антоніні.
– Це моя половина за квартплату і на продукти.
– Поклади на комод! – тихо сказала жінка і вийшла з кімнати.
Їй це здалося настільки неприємним, що сльози так потекли по щоках. Тоня замкнулася у ванній і плакала від образи.
– Я йому хто? Нянька? Помічниця? Чи просто кімнату надаю?
Трохи заспокоївшись, вона зайшла в кімнату сина і мовчки сіла на диван.
Павлик підійшов, сів поруч.
– Мамо, якщо тобі з ним погано, давай, виставимо його і все! Я його терплю тільки заради тебе.
Ситосунки між Володимиром Миколайовичем та хлопцем були ніякі. Той намагався з вітчимом не розмовляти, а чоловік навіть не пробував з ним налагодити контакт.
Антоніна не втрачала надію, що все налагодиться, що це просто період адаптації до нового сімейного життя.
Але час минав, а ставало тільки гірше…
Світлана і Валерій справді затіяли ремонт. Очевидно, грандіозний, оскільки донечка весь час вимагала у батька грошей, а той покірно давав.
Але якби тільки це!
Володимир тепер мало не щодня приходив з Вікою. Дитина майже завжди знаходилася під наглядом Тоні.
– Послухай, Володю, я, звісно, люблю дітей. Але мені важко займатися маленькою дитиною щодня. Я працюю. Мені треба приготувати, порядок навести, відпочити, зрештою. – Нарешті не витримала Тоня.
– А чим тобі моя онука заважає? Тиха, спокійна дитина.
– Ця тиха, спокійна дитина залила соком ноутбук Павлика, зламала його ручки і помалювала зошити. Крім того, на дівчинку потрібно готувати окремо.
– Це моя рідна онука, а значить, і твоя теж! Зрозумій, Тоню. Ми ж сім’я. Треба якось добрішим бути до дітей.
Ішов час, але в сімейному житті нічого не змінювалося.
– Не виходить у мене з ним нічого, мамо! Я Володю весь час із Михайлом порівнюю. Знаєш, нам з Павликом було без нього краще, – якось зізналася Тоня Варварі Степанівні.
– Не поспішай, доню! Ти так ризикуєш на старості років залишитися одна. Не сподівайся, що чоловік сам усе зрозуміє. Чоловікам все треба пояснювати. Сядь, поговори з ним. Розкажи про витрати на нього, на внучку. Запитай, чому його онука має стати для тебе рідною, а твій син для нього ні.
Тоня довго збиралася з думками, щоб поговорити з чоловіком. Але щоразу відкладала розмову.
Якось, перед травневими святами, Володимир, сяючи, повідомив дружині приголомшливу новину:
– У Віки незабаром день народження, ми з дочкою вирішили, що святкувати будемо в нас.
– У сенсі “в нас”, не зрозуміла я щось?
– Приготуєш щось смачненьке, як ти вмієш, купимо торт. Гостей буде небагато, крім Світлани і Валерія, ще Людв приїде, бо ж вона бабуся, все-таки.
– Тобто, я – бабуся, яка стежить за твоєю онучкою, годує її, влаштовує дні народження. А Люда – бабуся, яка приїжджає, їсть і їде, я правильно зрозуміла?
– Ну, що ти таке кажеш, Тоню? Не заводься, будь ласка, тобі це не пасує. Я тебе, якщо пам’ятаєш, за скромність полюбив. Ми хотіли відсвяткувати в кафе, але потім подумали, що вдома дешевше буде. Грошей зараз немає.
– Кому дешевше? Вам? – обурилася Антоніна. – Ось, дивись! – вона виклала перед чоловіком листок із якимись цифрами.
– Що це? – окуляри Володимира Миколайовича поповзли вгору від подиву.
– А це, любий мій, докладний звіт щодо того, скільки грошей ти мені даєш, і скільки я на тебе насправді витрачаю.
– То ти що, рахуєш, скільки я з’їв? Не знав я, що ти така скупа, Тоню. Ти мене просто розчарувала!
– А ти мене! Спочатку няньку з мене зробив для своєї Віки, тепер в кухарку вирішив перетворити для всієї своєї рідні, включаючи колишню дружину! Чи не буде зажирно?
– Але якщо ми разом, значить, і моя рідня – це й твоя рідня теж!
Володимир сердився і від цього ставав якимось неприємним. А Тоня вже не могла зупинитись, їй треба було висловитися до кінця. Вирішити це все раз і назавжди. І їй було все одно, образиться чоловік чи ні.
– Ось як? Значить, твоя рідня разом із Людою автоматично стала моєю ріднею.
А що з моїми близькими? Чому вони не стали твоїми? Чому мою маму не запрошують на цей день народження?
Чому ти її ніколи не вітаєш зі святами? Чому мій син для тебе пусте місце?
За цілий рік ти, дорослий мужик, не знайшов можливості поговорити з хлопцем, налагодити з ним контакт.
Чому ти нічого не сказав, коли твоя внучка знищила моїй дитині ноутбук і мені довелося брати кредит, щоб купити новий!
Володимир був сам не свій. Очі блищали, брови ворушилися, а жовна так і грали на його обличчі.
– Та тому що твій недолугий синок – здоровий хлоп уже! Сам може собі на ноутбук заробити! Стояв би після уроків, листівки роздавав, не втомився б! – закричав Володимир так, що люстра задзвеніла своїми скельцями.
– Серйозно? – усміхнулася Тоня. – А чого тоді Світлана листівки не роздає?
– Та тому що у неї маленька дитина!
– Дитина весь час у мене або в садочку! Здорова дівчина, а все з тебе гроші тягне! І, знаєш, я думаю, тобі краще піти. Нам із Павликом без тебе набагато краще було і буде.
– Ти це серйозно? Ти мене виставляєш? А як же ж день народження Віки? І куди я піду, моя квартира ж в оренді.
– Абсолютно серйозно! Збирай свої речі! Із днем народження не знаю – вирішуйте самі: у кафе столик замовте чи у Люді зберіться. А щодо квартири я підкажу. Ти гроші від оренди кому віддавав? Дочці? Ось вона тебе й прихистить у квартирі з ремонтом за твій рахунок.
…Тоня з Володимиром розійшлися. І на душі у жінки одразу стало легше.
Правда, їй ще довго дзвонила Світлана, спочатку на жалість давила, потім на совість: «Використовувала батька і виперла його в нікуди».
Але Тоня не почала вступати з нею в дискусії. Просто заблокувала номер.
А ще довелося з роботи звільнитися, бо колишній чоловік всякі підступи їй робив і всякі брехні про неї по офісі розносив.
Але на новій роботі було навіть краще: і платили більше, і таких, як Володимир Миколайович, поряд не було.
Та й сама Тоня не залишилася!
Знайшовся гарний чоловік, Олег, якому потрібна була і вона, і її Павлик…
