– Значить так, Антоне, або ти йдеш від дружини, або у нас з тобою більше не буде жодних зустрічей! – заявила Христина своєму начальнику.
– Стривай, Христиночко, не гарячкуй, хіба ж нам погано з тобою?! – спробував заспокоїти свою кохану Антон Петрович.
– А що хорошого?! Двічі на тиждень ти зустрічаєшся зі мною, а всю решту часу належиш своїй дружині. І що тебе там тримає? Діти в тебе вже виросли, з дружиною, як ти мені сам сказав, кохання давно минуло.
– Все не так просто Христиночко, я все-таки директор. Варто мені піти до тебе, і одразу поповзуть чутки. Зіпсується моя репутація…
– Мені набридло слухати щоразу одне й те саме! Більше жодних зустрічей не буде. Зрештою, мені скоро тридцять і вже пора заводити сімю.
– Добре, – пішов на поступки Антон Петрович. – Обіцяю, що сьогодні я поговорю з дружиною… А ти точно готова вийти за мене заміж, якщо я розлучуся з нею?
– Звичайно ж, любий, адже я тебе покохала з першого погляду!
– І навіть різниця у віці тебе не бентежить?
– Подумаєш, якихось 20 років. Тобі ж всього лише п’ятдесят, і ти у чудовій формі. Я тобі ще й дітей народжу!
…Антон Петрович прийшов додому пізно. Він був весь сам не свій. На чоловіка очікувала непроста розмова з дружиною Ольгою.
Але от з чого почати цю розмову, Антон Петрович не знав…
Чоловік зайшов у коридор. Його одразу ж зустріла Ольга.
– Привіт, коханий мій, – сказала дружина. – Ти знову так пізно прийшов. Може ти збираєшся піти від мене? Так?
Антон Петрович оторопів від несподіванки.
– А як ти здогадалася?! – ахнув він.
Ольга хитро примружилась.
Антон дивився на дружину і не знав, що й сказати.
– А хіба можна було не помітити, як ти змінився останнім часом? – сказала вона.
– І чим я себе видав?
– По-перше, останнім часом ти сяєш прямо. А по-друге, двічі на тиждень ти приходиш додому за північ. І взагалі чутки про твій роман із секретаркою вже не перший день гуляють по офісу. І поширює ці чутки, як не дивно, твоя мадам.
– Якщо тобі все відомо, то це й на краще. Я зараз прихоплю все необхідне й поїду. Сподіваюся ми розлучимося без сварок. У принципі, я ні на що не претендую…
– А на що ти розраховував претендувати? Фірма, якою ти керуєш, належить мені. Все-таки мій батько мудра людина. Не дарма він все рухоме та нерухоме майно оформив на мене.
Та за великим рахунком твого тут нічого й немає. Цей будинок купив батько.
Навіть машина, на якій ти роз’їжджаєш, належить мені. До речі, мій батько посадив тебе в директорське крісло. Але з сьогоднішнього дня тебе і твою секретарку звільнено. Папери вже підписано.
– Цим ти мене не зупиниш. У мене великий досвід роботи на керівній посаді. Тож роботу я знайду. А тепер поряд зі мною буде ще й кохана людина.
– От і чудово, – заявила Ольга. – Тоді скатертиною доріжка!
…Того ж вечора Антон з однією валізою в руках зайшов у під’їзд, у якому Христина винаймала квартиру.
– Ти?! – здивувалася Христина, побачивши на порозі Антона Петровича.
– Приймай, переїжджаю до тебе, – сказав він.
– Ти нарешті зважився, – розпливлася в усмішці Христина.
Коли Антон Петрович розташувався на дивані, Христина одразу приступила до розпитування.
– Антоне, я розумію, ти благородна людина, але я сподіваюся ти не залишиш їй свій дім.
– Бачиш, моя люба Христиночко, цей будинок придбав її батько і оформлений він на неї.
Побілівши, після цього уточнення, Христина продовжила розпитувати.
– Ти сказав, що приїхав на таксі, а де ж твоя машина?
– Це все влаштував її батько. І будинок, і машина, і все майно він оформив на свою дочку. Але я з легкістю розлучаюсь із усім цим! Адже тепер я маю тебе!
В очах Христини зʼявилися іскорки. Вона ледве стримувала себе.
– Ти розумієш, що вони використовували тебе, і, використовуючи, викреслили зі свого життя.
– Ось саме так, Христиночко, все так і було.
– Але ж ти не залишиш усе як є, зрештою можна відсудити у них частину майна.
– Не вийде, люба, важко зітхнув Антон Петрович. Є шлюбний договір. Мене змусили його підписати.
Христина не здавалася. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що ця людина прийшла до неї з порожніми руками.
– Я сподіваюся, що ми не житимемо в цій квартирі, а придбаємо щось суттєвіше. У тебе є накопичення.
– На жаль, ніяких накопичень немає, – зізнався Антон. – Я завжди все до копійки віддавав дружині, залишаючи собі частину грошей на дрібні витрати.
– Який же ти ж наївний, Антоне! Ну нічого, у тебе велика зарплата, і ти зможеш придбати квартиру в кредит.
– Поки не зможу, – продовжував засмучувати Христину Антон. – Річ у тому, що моя дружина є власницею підприємства, на якому я був директором. І ось сьогодні вона мені повідомила, що нас з тобою звільнено. Тож ми з тобою безробітні…
Після цих слів Христина взялася за голову, низько опустивши її.
– Ну ти не хвилюйся, Христиночко, у мене великий досвід роботи на керівній посаді. Завтра я влаштуюся на роботу і все налагодиться.
– Знаєш, що, любий, зніми ти краще собі номер у готелі. А потім, коли ти знайдеш роботу, купиш квартиру, ми повернемося до цієї розмови.
– Христиночко, люба, ти що виставляєш мене? Але ж ми любимо одне одного! – розгубився Антон Петрович.
– Яка любов! – галасувала Христина. – Ти подивися на себе. Вже немолодий, лисуватий, живіт. Та ти ж мені в батьки годишся!
– Але ж, Христиночко, ти ж весь цей час зі мною не заради грошей зустрічалася, так?
– Звичайно, не заради грошей, – взяла себе в руки Христина, і посміхнувшись, з єхидством додала: – Я любила тебе, але ось біда – сьогодні моє кохання минуло.
Після цього Христина виставила за двері валізу і за нею попросила піти свого колишнього шефа.
Антон стояв у підʼїзді і сумно зітхав. Що робити далі він не знав…
