Все почалося з того, що Андрію зателефонувала мама і попросила почепити полицю на кухні.
– Андрію, ти мені потрібен, я тут прикупила поличку на кухню, вона мені дуже потрібна. Бо ти зараз почнеш мене вимовляти, що й так вся кухня заставлена . Наголошую, полиця мені дуже потрібна. Не міг би ти приїхати до мене, ну хоч після роботи?
Андрій прикинув, коли зможе заїхати до матері:
– Добре, мамо, завтра приїду близько шостої. Ти вдома будеш?
– Ой, а завтра я з подругою в басейн. Ну ключі від моєї квартири в тебе є, полиця лежатиме на стільці у кухні. Все домовились. Дякую, синку.
Андрій їхав до матері з одного кінця міста у інший, тому що будівельна компанія, де він працює, знаходиться майже за містом.
Увійшовши до квартири матері, він згадав, що йому потрібний дриль, а він не спитав, де вона лежить.
– Ну добре, сподіваюся знайду. Давно вже не займався господарськими справами у квартирі матері, і забув де і що лежить. Почалися пошуки дриля. Вже півгодини минуло, а дриль так і не знайдено. Він вже почав злитися на себе, на матір, яка не могла попросити сусіда почепити полицю, роздратування все наростало, а він все шукає. Зателефонувати не може матері, та хлюпається в басейні.
Він стояв посеред кімнати і думав:
– Невже на антресолях у меблях? Там у неї стільки барахла, – з досадою подумав Андрій.
Але поліз, неохоче перебираючи якісь дрібні коробки, побачив у глибині ручку від злощасного дриля. Потяг за ручку, дріт ще заплутався, смикнув сильніше, дриль ковзнув униз, але провід залишився в руці. Дриль у його руці розгойдувався, зачепив вазу на нижній полиці, ваза впала і звичайно розлетілася. Андрій негарно висловився, одразу уявив, як мати йому вимовлятиме за свою улюблену вазу. Андрій ще й поспішає, сьогодні футбол, потрібно встигнути подивитися гру та повболівати за улюблену команду.
Він сяк-так зібрав кусочки від вази, навіть віником підмів:
– Треба попередити матір, нехай пропилососить, а то я, можливо, не всі дрібні шматочки прибрав. Вона, певно, скоро вже приїде. Але мені треба виїхати швидше, а то невдоволення буде з її боку, ого скільки!
Коли полиця вже красувалася на місці, дриль було знову заховано, Андрій вийшов із квартири і поїхав до себе додому. Він сидів у своєму улюбленому кріслі та голосно коментував гру футболістів, задзвонив його телефон. Він захопився грою і вже забув про цю вазу.
– Андрію! Ти лазив на антресолі в кімнаті і зачепив мою улюблену вазу, ну як ти міг? Ти знаєш, що це моя улюблена ваза, я дуже засмучена. Що тепер робити? – обурювалася мати.
– Ой, мамо, та гаразд, подумаєш ваза – це не критично. Заспокойся, куплю я тобі вазу на восьме березня, якраз свято за тиждень, — відповів, дивлячись на екран телевізора і бажаючи якнайшвидше закінчити цю розмову.
– Андрію, ти знаєш, що це моя улюблена ваза і мені дуже дорога, я її обожнювала, – не вгавала мати.
– Мамо, все коротше, я футбол дивлюся, бувай.
– Ось так завжди, – ображено сказала мати і вимкнулася.
Чотири дні пролетіли непомітно, і до кінця тижня Андрій згадав, що в неділю вже восьмого березня, а до кінця його робочого дня знову зателефонувала мати з нагадуванням, що він обіцяв купити їй вазу.
– Мамо, не хвилюйся, я пам’ятаю, все буде добре.
Андрію сорок три роки і ось вже майже рік, як він розлучився з своєю сварливою і гулящою дружиною. Андрій захоплюється спортом, здоровим способом життя, а дружина його захопилася застіллями та гулянками з подругами. Дочці двадцять навчається в інституті в іншому місті, там, де живе теща. Донька живе у бабусі, за півтора року закінчить навчання. Дочка підтримала батька, бачачи, як мати ображає його. З батьком вона спілкується, він надсилає їй гроші і в усьому підтримує.
Після роботи Андрій заїхав у дві крамниці, але вази такої не знайшов, і навіть на зразок не бачив. Вирішив наступного дня ще проїхатися магазинами, заспокоїв сам себе:
– У мене ще є два дні, знайду.
Вечір п’ятниці теж присвятив пошуку вази, не знайшов, і в суботу сьомого березня зранку поїхав до торгового центру. Довго тинявся між рядів, натрапив на великий відділ, де на полицях було величезне розмаїття ваз. Він довго дивився. Але тут раптом, він побачив вазу в руках молодої жінки майже таку ж, яку він зачепив. Жінка оглядала вазу, посміхалася і він зрозумів, що вона зараз її придбає. Швидко запитавши у продавця таку саму, почув у відповідь:
– Ні, такої немає, вона одна.
Андрій гарячково розумів, що таке придумати, щоб жінка не купила її.
– Вибачте, не гнівайтесь на мене, можна я подивлюся цю вазу?
– А що в цьому магазині більше немає ваз, тільки ця? – спитала серйозно жінка, глянула йому прямо в очі, і Андрій застиг від цього погляду.
Пауза затяглася, жінка теж дивилася на нього з цікавістю. Прокинувшись від мани, він відверто і чесно розповів їй:
– Розумієте, моя мати хоче таку вазу, бо днями я розбив її дорогий подарунок. Я їй пообіцяв, що куплю, але вона тільки хмикнула у відповідь, мабуть, розуміє, що я не знайду таку. А я й справді об’їхав безліч магазинів. І тепер не знаю, що робити. Вона постійно лаятиме мене за свою вазу, якщо я не подарую.
Дівчина уважно слухала його і продавець теж, потім вона принесла ще одну вазу, іншої форми, але теж гарну і запропонувала молодій жінці:
– Дівчино, можливо Вам ця сподобається, вона стильніша. Щось шкода цього чоловіка, не дасть спокою його мати, у мене така сама мама, – посміхаючись промовила вона.
Встановилася незграбна тиша, всі троє дивилися один на одного, але виручила дівчина, вона перша простягла йому руку.
– Поліна! А вас як звати?
– Андрій, – радісно відповів він, і потис її м’яку і ніжну руку, буквально на кілька секунд затримавши її у своїй.
– Добре, я позбавлю Вас від маминих причіпок, забирайте, а я візьму цю, – показала рукою на вазу в руках продавця. – Беру, запакуйте.
Андрій від щастя радісно сказав:
– А мені запакуйте цю вазу.
Потім вони обоє згадували, що ось це перше рукостискання вирішило все. Незручність і хвилювання Андрія зникла. З торговельного центру вийшли разом, весело й невимушено балакаючи. Андрій жартував, а Поліна сміялася своїм дивним і заливистим сміхом.
– Ой, Андрію, я вже не можу більше сміятися, ви завжди такий дотепний?
– Ні, що Ви Поліна, насправді я не дуже можу так спілкуватися, це, мабуть, Ваша заслуга.
– Не може бути,мені не віриться, – говорила вона.
– Це сьогодні для мене якийсь щасливий день. І я хочу запросити Вас завтра у гості до моєї мами. Вона дуже зрадіє, побачивши вазу, та ще розповімо їй нашу історію, бо вона мені не повірить, а Ви будете свідком.
– Як одразу до мами? – здивувалася Поліна. – А не зарано для знайомства з мамою? Ми з Вами ледве знайомі, ще й години не минуло.
– Нічого, адже завтра восьме березня, і якщо у Вас немає інших планів, то я запрошую на святкування, ми будемо вдвох із мамою, і мені буде сумно.
– Плани, звичайно, у мене були на завтра скромні, святкувати з подругами, але я можу їх переглянути. Дякую за запрошення, – ніжно посміхаючись, промовила Поліна.
– Я дуже радий, мені здається наша зустріч – це доля. Я ніяк не можу втратити Вас, Поліна! Ми на одній хвилі і маємо повне порозуміння.
Наступного дня вони зустрілися, приїхали удвох до матері з букетом квітів та запакованою вазою.
– Мамо, знайомся, це Поліна. Завдяки їй ти отримала цю вазу в подарунок.
– Дуже приємно, – усміхалася мати і якось недовірливо дивилася на сина.
Андрій розповів матері свої пригоди з пошуку вази, і як він із рук Поліни забрав цю річ.
– Мамо, уявляєш, якби на місці Поліни була інша, напевно, нізащо не віддала б вазу.
– Поліночко, вибачте мого сина. Він хотів догодити мені, і вам сподобатися, – заступилася вона за сина. – Він справді хороший, давайте краще піднімемо за те, що ви познайомилися завдяки моїй розбитій вазі. І до речі я цьому посприяла, а як же без мене, ваза моя? – сміялася мати.
– Зі святом вас, дорогі мої жінки. А мама, як завжди має рацію. Піднімемо за те, що не було б щастя якби не ця ваза.
Андрій із Поліною щасливі, вже з’їздили у відпустку, навіть його донька поставила лайк під їхніми фотографіями. Поліна заміжня не була, їй тридцять два, і вона вже повідомила чоловіка, що у них буде поповнення в сім’ї. Андрій радий і дбайливо ставиться до дружини. А й справді, видно ця ваза впала до щастя.
