– Знову? – Андрій ледве стримувався від обурення. – Може, годі? Чи можу я хоч раз провести відпустку зі своєю родиною, без твоєї мами?
– Можеш, – крижаним тоном відповіла Ліля. – Без неї і… Без нас…
– До чого тут ви?
– А до чого тут моя мама? Вона що, мало тобі зробила?
– Для мене? – усередині в Андрія почало закипати…
– Ну звичайно! Ти забув, скільки вона нам допомагала? Коли перший син народився і коли другий… Якби не вона, я взагалі не знаю, як би ми вижили!
– Вижили б якось, – парирував Андрій. – Інші ж справляються…
– А Оленка? Мені навіть у декреті сидіти не довелося! Мама приїхала, як вона народилася і сиділа з нею до самого садка!
Забув? Ну, звичайно… Це ж не ти гасав з роботи малюка годувати, а потім цілий вечір стояв біля плити, щоб наступного дня було що поїсти решті!
– А я попереджав! – Андрій згадав, як відмовляв дружину від третьої дитини. – Аргументи серйозні приводив… А ти – ні в яку! Хочу – і все!
– Про що попереджав? Ти чуєш себе? Нашій дочці вже сім! Виходить, вона тобі була не потрібна?
– Що ти несеш? Я казав, що сама ти не впораєшся, що важко буде, квартири тоді не було.
– Ось! Квартира! Вона теж у нас не без допомоги моєї мами! Хто на перший внесок грошей дав? Хто, коли потрібно платити внесок, а грошей немає, допомагає не в борг, а просто так? Куди ми з дітьми їздимо в гості щонайменше на місяць і не витрачаємо при цьому жодної копійки?
Ну, я щось не так говорю?
– Все так… І не так…, – задумливо відповів Андрій. – Твоєї мами надто багато у нашому житті.
– Зате твоєї – немає зовсім! Вона швидше за все не знає, як онуків звуть! А живе – ненабагато далі, ніж моя…
– Скажи дякую, що вона не лізе у наше життя…
– А моя, значить, лізе? Яким чином? Вона образила тебе, образила, совість замучила?
– Ні. Та й не в цьому річ!
– А в чому?
– Просто всі ці роки теща – невід’ємна частина нашого життя. То ти до неї на місяць, то вона до нас. Добре б раз на рік. Так ні: ви постійно знаходите привід з’єднатися. Занадто часто знаходите.
– Але ж це моя мама! – Ліля дивилася на чоловіка як на когось чужого. – Ми любимо одне одного.
– Усі люблять своїх мам. Я теж люблю. Але ж у нас своя сім’я, розумієш? Своя. А твоя мама, та й ти разом із нею кордонів не бачите.
– Андрію, про що ти говориш? Мама постійно намагається полегшити наше життя, допомагає, онуків обожнює, а ти – «кордони». Та вона такий же член нашої родини, як ти і я!
– Ось! – Вигукнув Андрій. – У цьому вся проблема! Ніякий вона не член сім’ї! Жаль, що ти цього не розумієш…
– Шкода, – що ти так думаєш! Після стільки років! Гаразд. З тобою все ясно… Тепер скажи, що поганого в тому, що мати поїде з нами у відпустку?
– Нічого, – похмуро кинув Андрій. Він уже зрозумів, що дружина знову його не почула.
– Вона за дітьми наглядить, – продовжувала Ліля. – Ми зможемо побути вдвох…
– Навіщо?
– Як навіщо? – Ліля розгубилася. – Ти не хочеш побути зі мною наодинці, погуляти берегом моря, помилуватися місячною доріжкою?
– Не хочу. І взагалі: їдьте у відпустку без мене. Вам з мамою навіть краще буде… Ви ж так любите один одного, – у голосі чоловіка чулася насмішка. – Знову ж таки витрат менше…
– До чого тут витрати? – Не зрозуміла натяку Ліля. – Скільки б мама з нами не їздила, вона завжди сама за себе платила! Ще й нам перепадало.
– От і чудово, – Андрієві вже набридла ця розмова, і він хотів її закінчити. – Домовилися.
– Про що домовились?
– Я нікуди не їду.
– Спробуй тільки!
– Лілю, все. Я так вирішив.
– Тоді ми поїдемо вдвох. Діти залишаться з тобою, – видала Ліля і одразу пошкодувала про це.
– Вперед, – на обличчі Андрія не здригнувся жоден м’яз. – А я тим часом подам на розлучення.
– Налякав!
– І не думав…
– Подавай! Мама моя йому заважає! Та я, якщо хочеш знати, її на тебе ніколи не проміняю!
– Ну ось. Саме це я й хотів почути…
– Андрію, припини!
– Давно пора… Припинити…
Виїжджаючи у відпустку, Ліля була впевнена, що Андрій охолоне, передумає. Що вимовив страшні слова у не подумавши…
З ним вона залишила лише старшого сина. Хлопець сам не захотів нікуди їхати.
Повернувшись, вона не застала своїх “хлопчиків” на місці.
Тільки записку: «На розлучення подав.Чекай на повістку до суду.»
Ліля схопила телефон, набрала номер чоловіка.
– Де мій син? – вигукнула вона в трубку, хоча хотіла сказати зовсім інше …
– Ми на риболовлі…, – спокійно відповів Андрій. – Відпочиваємо у моєї мами… Ми з нею так любимо одне одного…