– Андрій, йди скоріше, новину тобі скажу, – радісно вигукнула Віра, виглядаючи у відчинене вікно, там у дворі щось робив чоловік.
– Ну що за новина, інтриганко, кажи вже, – підійшов до вікна чоловік.
– Уявляєш, Олена дзвонила, завтра прїжджає, треба зустріти її на вокзалі. Стільки часу мовчала і ось будь ласка, – швидко говорила дружина, радіючи зустрічі з подругою дитинства. – Як чудово, що ми з тобою не відключили стаціонарний телефон, адже вона номер мого мобільника не знає, у неї тільки цей номер, який я їй повідомила сто років тому, а ти казав: «не знадобиться, прибрати треба цей апарат». А ось, будь ласка.
– Ну треба, так зустрінемо, – сказав Андрій, заклопотаний своїми господарськими справами і пішов за будинок, думаючи, – ну нарешті з’явилася, а то моя Віра вся знітилася, ні слуху-ні духу від подруги.
Вісімнадцять років тому розлучилися подруги дитинства і з того часу не бачилися, адже клялися і божилися, що обов’язково зустрічатимуться часто, але доля і життя вирішила по-іншому.
Оленка та Віра навчалися в одному класі, сиділи за однією партою у невеликій сільській школі. Скільки разів їх пересаджували, але вони знаходили способи і знову сідали разом. За роки дружби дівчата стали, як сестри, ділилися радощами та негараздами, навіть мінялися речами. Сварилися дуже рідко і то через дрібниці, але одного разу все-таки образилися один на одного, так і розійшлися по хатах.
Гуляючи за будинком, знайшли дитячу сумочку рожевого кольору біля стежки в траві, Оленка одразу взяла її собі, а Віра образилася:
– Я перша її побачила, отже, вона моя.
– А я перша її підняла, отже, моя.
Слово за слово так і посварилися, Віра втекла додому, а подруга теж пішла додому з сумочкою, але на душі у неї було погано.
Вранці Оленка принесла цю сумочку Вірі і вирішили вони подарувати її сусідській дівчинці, у якої була недолуга мати, часто полюбляла погульбанити і іграшок їй ніколи не купувала. Та дівчинка від щастя стрибала і раділа, а подружки засміялися і пішли у своїх дівочих справах.
Пролетів щасливий час дитинства і настав час розпрощатися зі школою. Подруги давно вирішили вступати після школи до педагогічного інституту, обидві навчалися добре. Вступили. Оселилися до гуртожитку в одну кімнату природно, в кімнаті жили ще дві дівчини, потоваришували швидко.
Навчання давалося легко і тим, і іншим, ходили в кіно, в парк, на дискотеки. У гуртожитку теж іноді влаштовували танці та приходили до них хлопці з будівельного інституту. Іноді разом гуляли.
Олена потоваришувала з Ігорем, який цього ж року закінчував інститут і мав повертатися к своє рідне місто. Олена з Ігорем швидко розписалися, багатолюдного весілля не було, Ігор з дитбудинку і батьків своїх не знав. Невелике весілля було в селі у батьків Олени, звичайно і Віра теж там була зі своїм Андрієм, з яким вже півроку, як були одружені. Андрій теж навчався у інституті і теж познайомився з Вірою на дискотеці у гуртожитку, де жили дівчата.
Олена з Ігорем після весілля поїхали до чоловіка в рідне місто. Як же плакали подруги, розлучаючись, обіцяючи один одному не губитися. Віра з Андрієм теж подалися до чоловіка в місто, там на нього чекав свій будинок, спадок від бабусі, правда на околиці міста, зате своє житло. А якщо врахувати, що Андрій інженер-будівельник, то зрозуміло було, що цей будинок він перебудує і доведе до розуму. Так і було. Старий будинок був розібраний, а на його місці тепер стоїть двоповерховий особняк із гарним та доглянутим двором. Андрій з Вірою дуже люблять свій затишний будинок і, звичайно, їхні діти, донька з сином.
Після розлуки подруги писали листи один одному, навіть номер телефону Віра повідомила Олені, написала:
– Дзвони нам, ми поставили стаціонарний телефон, дзвони і не губися.
Але з часом листи від Олени чомусь перестали приходити та й дзвінки припинилися. Віра чекала, писала на їхню адресу, але кілька листів повернулися. Виявляється, Ігор знайшов роботу у іншому місці і вони з Оленою переїхали, записник з адресою та телефоном подруги Олена втратила.
І раптом пролунав дзвінок на стаціонарний телефон, Віра навіть здригнулася, майже ніхто не дзвонив на цей телефон, зараз у всіх мобільники. То була Олена.
Наступного дня Віра із чоловіком поїхали на вокзал зустрічати подругу. Стільки було радості, вона казала:
– Андрію, як я рада, що зараз побачу подругу з її сімʼєю.
– А що вона хіба тобі сказала, що приїжджає із сім’єю? – Запитав чоловік. – Начебто ти сказала, що зустрічати потрібно одну.
– Ой, Андрію, точно, ми й не говорили на цю тему, вона сказала: зустрічай і все.
Віра здалеку побачила Олену, вона була одна у всьому чорному, втомлена і сумна.
Обнялися, поплакали, вже вдома за столом Олена розповіла про своє життя.
При переїзді Олена не могла знайти свою записну книжку, так і обірвався їхній зв’язок. Поки на новому місці обжилися, дітей у них не було, під час обстеження виявилось, що Ігор не міг мати дітей. Ігор весь час на роботі пропадав, Олена працювала у коледжі викладачем. А потім настав той день, коли їй повідомили, що з Ігорем сталася біда, його не стало.
– Коли мені повідомили, що Ігоря не стало, я спочатку подумала, що це хтось так жартує. Але потім увімкнувши голову, зрозуміла. І дійшло до мене, що Ігоря більше нема тільки недавно, а так з моменту його відходу я жила, як на автопілоті.
– Як же ти номер телефону знайшла, якщо ти втратила свій записник? – Запитала Віра.
– Перебирала документи мої та чоловіка, у записнику Ігоря раптом знайшла ваш номер, там було написано – подруга дружини Віра. Я ще й не вірила, але набрала номер, а ти відповіла, щастя яке! А я потім згадала, як попросила його записати твій номер, на той випадок, якщо я втрачу свій запис. Бачиш Віро, навіть після свого відходу Ігор мені допоміг з тобою зустрітися, – зі сльозами на очах сказала подруга.
Вони просиділи всю ніч безперервно, Андрій спеціально пішов, залишивши їх наодинці, та й пізно було, а йому на роботу. Андрій дав їм виговоритися досхочу за всі вісімнадцять років. Віра цього дня відпросилася і не пішла до школи, вона викладала старшокласникам історію. Багато згадували подруги, потім Віра сказала рішучим тоном:
– Олено, поки поживеш у нас. Місця всім вистачить, на другому поверсі є гостьова кімната, вона у твоєму розпорядженні, діти вже великі, не завадять, у них своя кімната. Так що живи скільки буде потрібно. Це буде компенсація за нашу тривалу розлуку.
– Дякую, Віро, але якось незручно вас обмежувати, – висловила свої переживання Олена.
– Оленко, ну про що ти? Там є і ванна друга, ти нас зовсім не соромиш. Ти забула, що в мене є чоловік будівельник? Він передбачив усе і приїзд гостей у тому числі. Усе вирішили та ухвалили.
Олена поки влаштувалася у дитячий садок вихователем, вони з подругою вирішили, коли буде місце у школі, Віра їй повідомить. Діти Олену полюбили і натовпом ходили за нею на прогулянці і вона завжди була в оточенні дітей. З дітьми вона розтанула і говорила подрузі:
– Віро, ти навіть не уявляєш, як мені подобається працювати з дітьми в садочку, навіть і до школи не хочу.
Олена ніколи не підвищувала голосу на дітей, усіх вислуховувала, радила, допомагала. Чи це сум за своєю бездітністю, не народила своїх, але всіх своїх вихованців вона любила, як своїх власних дітей.
Був у неї в групі хлопчик Денис, у нього не стало мами, батько його виховував один. Часто він приводив сина в садок неохайним, іноді без ґудзика на сорочці чи штанях. Мабуть, не встигав він, та й чоловік є чоловік. На дрібниці не звертав, мабуть, уваги, не до того. Олена іноді сама пришивала ґудзики Денису, іноді навіть почастує його нишком цукеркою.
Віра пропонувала Олені познайомити її з кимось із чоловіків, але та відмовлялася.
– Олено, у нас у школі є кілька вчителів, правда в розлученні, але самотні, давай познайомлю.
– Ні, Віро, не треба. Мабуть, моє щастя вже мене відвідало, я з Ігорем була щаслива. І навряд чи вдруге щастя постукають у мої двері. Мабуть, моє щастя не таке, як у всіх.
Вірі було важко дивитись на Олену, таку самотню та сумну. Вона потоваришувала з дітьми Віри, а ті навіть частіше з нею спілкувалися, ніж із матір’ю. Донька закінчувала школу і теж збиралася вступати до педагогічної. Вони довго сиділи з Оленою у дворі в альтанці, і навіть матері говорили жартома:
– Мамо, у нас з’явилася друга мама Олена, – а Віра раділа за подругу.
Якось Олена скаржилася подрузі:
– Уявляєш, знову я знайшла у Дениса в шафці чужу машинку. Той хлопчик плаче, загубив машинку, а цей мовчить. Нігтики у нього не підстрижені, волосся теж вже треба стригти, завтра піду і поговорю з його батьком, важко дивитися на хлопця.
Сходила Олена раз до батька Дениса, потім ще раз, Віра помітила, що повеселішала подруга, але не питала ні про що. А потім вона й сама розповіла про все.
– Віро, я закохалася!
– Ну, Слава Богу, а в кого? – одночасно радіючи та дивуючись, запитала подруга. – Запрошуй свого нареченого до нас на оглядини, ми з Андрієм оцінимо, та не переживай ти, ми ж повинні знати, кого беремо в сім’ю, – жартувала Віра.
Коли Олена вперше прийшла в квартиру до батька Дениса, побачила картину не дуже радісну. Начебто в квартирі прибрано, але все неохайно, видно, що немає жіночої руки, все по-чоловічому, по-спартанськи. Речі, не на своїх місцях, іграшки не прибрані, навалом у кутку кімнати, штори не випрані. Не було затишку, який створює жінка.
Батька Дениса звали Матвій, зустрів він виховательку свого сина зніяковіло, червонів, але сам із себе приємний чоловік. Він виправдовувався, що з роботою не вистачає в нього часу, але любить Дениса свого. Посиділи за чашкою чаю, і якось непомітно в них зародилося несміливе почуття чогось світлого. Олена частіше почала приходити до них, допомагала з готуванням, дивилася уважніше за Денисом у групі, ретельніше допомагала йому вимити руки, підтягувала штанці, зав’язувала шарфик. Потім разом із Матвієм вони зробили прибирання у квартирі, після чого стало світліше. А якось він несміливо поцілував її, а вона залишилася в нього. Найбільше радів Денис, адже Олена в нього була і вдома, і в садочку.
Весілля у Матвія з Оленою не було, просто після реєстрації шлюбу посиділи у Андрія з Вірою. Матвій влився в їхню компанію дуже легко, розумна і світла людина, дбайливий батько та чоловік. Олена розцвіла, а на сороковому році їй випало жіноче щастя, вона чекала на дитину.
– Віро! До мене знову постукало щастя у двері, як я рада. Господи, як я вдячна за твою щедрість, – не втомлювалася вона повторювати.
Народилася Рита, маленькеа й гарненька дівчинка, сестричка Дениса, який теж радів. Матвій із Оленою стали ще щасливішими. Радість прийшла до них. Матвій не втомлювався повторювати:
– Ось так і не знаєш, де знайдеш своє щастя, а воно ходить поруч і навіть саме прийшло до мене додому у вигляді Олени, найпрекраснішої жінки на світі!
